Великих умів не треба

Великих умів не треба

«Антижлоба» не може бути. З однієї простої причини. Жлобство не має симетричної відповіді. Симетрична відповідь на жлоба — це інший жлоб. У тій системі координат, у якій живуть жлоби, будь-яка симетрія з префіксом анти- також буде жлобством.

Людина, яка не приймає цінностей жлобства, насправді не протистоїть жлобам. Вона знаходиться в іншій системі з інакшими вимірами. Така людина може нічим не видавати ззовні свою інакшість, але жити в іншому вимірі з іншими категоріями.

Будь-які вибудовування системи анти- нагадують вічно актуальний у нас вираз: яка влада, така й опозиція. Проста система. Які жлоби, такі й антижлоби. Це універсальні речі. Я не схильний у цьому контексті виділяти Україну як щось окреме, бо ми такі, як і решта світу. Якщо в нас є певні специфічні проблеми, то ця специфіка не є ані принциповою, ані цікавою.

Якщо в цієї країни і були якісь національні маркери і суспільні особливості, то після радянської епохи їх не стало. Запанувало особливе сіре жлобство, як і у всьому світі. На пострадянських теренах воно запанувало завдяки соціалістичній ідеології, а в «просунутих країнах» через тотальну комерціалізацію суспільного простору. В кожного була своя біда. Подивіться, ніде на світі уже практично немає ані традиційної аристократії, ані національного жрецтва. Зате усюди є соціальні служби, які наглядають, щоби ти не піднісся над іншими і не вийшов за межі стандартів.

Аристократія будувалася на відповідальності перед своїм народом. Жрецтво зберігало пам’ять про найдавніші етапи становлення народів. Соціальні структури сучасного типу мають лише інстинкти мурашника.

Та що казати про якесь там вимерле жрецтво! Ніде у світі вже немає навіть товариства вчених-енциклопедистів. Усі науковці — вузькоспеціалізовані уми. Вони нагадують вузькоспеціалізованих комах з того Міста Термітів, яке я описав свого часу.

Тип ученого-енциклопедиста просто зник. Не буде більше таких титанів, як, скажімо, доктор Ванневар Буш, радник Рузвельта і Трумена, творець американського військово-промислового комплексу. Не буде постатей калібру Ніколи Тесли, Віктора Амбарцумяна, Миколи Амосова. Не буде академіків рівня Лева Ландау, Андрія Сахарова. Як мамонти вимерли. Світ просто перейшов на новий історичний етап. І Освальда Шпенглера вже не буде. Він попередив. Місія виконана. Чого нам, зрештою, ще хотіти від титанів минулого? Світ не мислить стратегічними питаннями. Світ живе сьогоденням. А я живу у своїх світах.

Розповісти про ці світи? Ні, не розповім, вони закриті. Хто цікавиться моїми світами, нехай звернеться до моїх романів. До циклу «Фаренго», до циклу «Богині». Дякую усім, хто мене читає. Мені ці люди насправді дорогі. Адже, властиво, я пишу для себе, отримую від писання охуєнне задоволення, а якщо потім ще й хтось читає мої романи, платить за мою роботу і я за це маю всякі інші бонуси — то це ж найсправжнісінька посмішка долі, amor fati. Моя велика перемога ще не відбулася, так само (підозрюю), як і моя велика поразка. Ці дві події ще в майбутньому, я просто йду одночасно до першої і до другої. Не можна йти до чогось одного. Бо я останній візантієць. Російська мова має точне слово: последыш. Такий, що добігає до того давнього візантійського духа з його намаганням поєднати Схід і Захід, високе і низьке, праведне і грішне. Важко сказати, наскільки вдало це вийшло в тих давніх візантійців. Навряд чи і в мене вийде. Але спробувати варто.

З іншого боку, я не вірю в умоглядні схеми. Не хотів би бути тим сільським утопістом з п’єски Леся Подерв’янського.