Апарат насильства

Треба враховувати той важливий момент, що держава — і в радянські часи, і досі — була і є апаратом насильства.

Моєму поколінню добровільно-примусово довелося читати «Державу і революцію. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції» Леніна, вивчати напам’ять фрагменти книг вождя пролетаріату, щоб потім завчені рядки проговорювати перед викладачем... Усе це політекономічне безглуздя треба ж було ще зуміти нав’язати всім. Доктрина марксизму-ленінізму була замаскованою під велику ідею формою насильства, яка спочатку виходить на лінгвістичний рівень, а згодом ідеологія зростається з життям на всіх рівнях, включно з побутовим. У постструктуралістів ця проблематика генеалогії влади (для прикладу, в хрестоматійних працях Мішеля Фуко) і тиранії масової свідомості (у філософських текстах Жана Бодріяра) розглянута дуже докладно. Передати смисли, про які говорили ці великі мислителі, в одному абзаці — надскладне завдання, та деякі акценти розставити можна спробувати:

Влада, треба про це пам’ятати, не буває доброю, доброї влади немає, так як і доброї держави. І цей фатум закріплено вже у самому слові, у самому понятті.

Влада за своєю природою — завжди та чи інша форма нав’язування, присилування до чогось, тому, якщо не можна позбутися її пут, залежності від неї, принаймні варто спробувати не помічати її пресування і догм, ігнорувати, врешті-решт.

Інакше матимемо ту ситуацію, яка склалася в нас, треба ще пошукати настільки заполітизоване суспільство і настільки бездарну владу.

Держава пригнічує вільну особистість й індивідуальність в людині — це найгірше, що може бути. Щоразу коли я чую заклики «Розбудовуємо державу, розбудуємо державу...», — подумки схвалюю ці заклики, та мені хочеться замінити останнє слово на «країну».