Жлоби з телевізора

Жлоби з телевізора

Уперше почув слово «жлоб» — від Висоцького. Тобто в шкільні роки, в 70-ті, в нас, як і в більшості підлітків того часу, існував його такий собі культ. Мій однокласник мав страшенно багато магнітофонних бобін із його концертами. І ось ці рядки: «Лукоморья больше нет, От дубов простыл и след, — Дуб годится на паркет — так ведь нет: Выходили из избы Здоровенные жлобы — Порубили все дубы на гробы».

Зміст цього поняття я тоді зрозумів так: жлоб — це жадібність, це коли ти не хочеш із кимось поділитися тим, що маєш.

Повною мірою це слово почало працювати пізніше, перед розпадом СРСР, коли загалом мова розкріпачилася, тобто почали вживати слова, які мали свою виключну територію сленґу. І завдяки перебудові та лібералізації мас-медіа вони увійшли в загальний вжиток. Тоді слово «жлоб» можна було, наприклад, у телевізорі почути. Тобто раптом виявилося, що його не цензурують, і, мабуть, тоді воно й почало збагачуватися новими смислами.

Тепер я телевізор не дивлюся. На українському телебаченні цікавого мало, коли я його вмикаю, то стаю лютим, як проффесор Орест Лютий (Усміхається. — Упоряд.). Ну навіщо мені злоститися? Колись Ліна Костенко казала: раптом починаєш відчувати, що в тебе звідкись прорізався хвіст, ростуть роги, якісь пазурі. А для чого мені це? Краще відмежуватися від телевізора, щоб не росли хвости і роги.