Про національне жлобство

Про національне жлобство

Але, сказати б, найгірше зі жлобств — то наше національне жлобство. Ще з побутовим жлобством можна якось миритися, але національне здатне довести країну до ... Міністрові освіти ніхто ж не піднесе під ніс кулака — всі лише, як от і я, вправляються в міцних епітетах на його адресу...

Моя сестра працювала вчителькою української, і була якось у комісії на районній олімпіаді в Косові. От хлопчик усно щось відповідає. «Як ти називаєшся?» — питає сестра. «Вася». «Васильку, ти кажеш «самольот», а це російське слово. По-українськи треба казати «літак». Ти ж українець...». «Йо, я українец?! — відповідає хлопчик. — Я — космацкий!». Допускаю, що на Донеччині якийсь хлопчик може резонно заперечити, що він — «данєцкій»... Бачите, в нас ніхто не займається розумною ідеологічною роботою. Національна самоідентифікація дуже часто просто відсутня.

Не знають національних героїв. Мене ж із дитинства виховували так: наші козаки — найсміливіші, наші дівчата — найкращі, наші пісні — наймелодійніші... Десь у такому дусі. І це дало мені опору і внутрішнє переконання власної і національної повноцінності. Тільки подумайте: 50-мільйонна нація, яка не має ні своїх мультфільмів, ні свого кіно — ні дитячого, ні дорослого. Був один славний мультфільм про трьох козаків, та й той німий, щоб козаки, боронь Боже, чогось там не бовкнули зайвого...

Дивно, неймовірно, але ми ще й досі існуємо. Отже, ми дуже сильна нація. Хоча в нас мовби існують дві якісь паралельні нації, які майже не перетинаються: одні виховуються на «Мусі-цокотусі», а інші — на українських книжках... Українська дитина часто не знає ні «Падав сніг на поріг», ні «У лісі-лісі темному», ні Олесевої «Ялинки», ні... Я вже не кажу про перекладну класику. Роль перекладної літератури теж дуже велика. Пам’ятаю, старший син був ще в першому класі. Однокласники прийшли до нас додому на його день народження. Я бавився з ними, жартував. І ось з одного — доволі дотепного мого жарту (вибачте за самовпевненість) — засміявся тільки мій син. Ішлося про Панну Цап. Але інші діти не знали, хто це, бо в російському перекладі вона — Фрекен Бок. От вам і Карлсон, от вам і різночитання. А нація ж мусить бути цільною, не роздвоєною. Бо саме з роздвоєння починається багато ментальних бід... Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець.