Жлобство як бренд і національна ідея України
Жлобство як бренд і національна ідея України
З огляду на тоталітарне минуле України — країни аграрної, де керівні посади здебільшого займали і досі обіймають вихідці з села — із сільською ментальністю, то у нас завжди пропагувалася сільська, а не міська культура. Причому сільська якраз не в сенсі автентично модернізованої, як в Японії, а народно-примітивно-лубкової. Можливо, саме через вищеназвані причини у нас досі немає повноцінного державного музею і центру сучасного мистецтва, як немає у нас і повноцінного світського життя, а те, яке є, має відвертий наліт провінційності.
Войовнича провінційність багатьох наших керівників і нав’язувана за їхньої підтримки примітивно-фольклорна модель культурних традицій, на жаль, не адекватні сучасному життю. Це не погано і не добре. Це об’єктивна реальність, і з цим треба уміти працювати. Потрібно полюбити-прийняти свою провінційність і не намагатися наздогнати Європу. А, навпаки, зупинитися і зробити крок назад, таким чином можна опинитися не у кінці черги, а на її початку — з кінця. Це ідея Вінні Реунова. У такий спосіб можна передбачити новий виток культурологічної спіралі, по якій розвиваються всі художні процеси у світі.
А чому б, наприклад, не докласти зусиль і не зробити «жлобство» брендом у доброму значенні цього слова? У цьому, можливо, і полягає інтелектуальність цього процесу — усвідомити свою романтично-примітивну складову і полюбити свій провінціалізм. Естетизувати його суть. Тоді у нас є шанс стати найкрутішою (!) провінцією у світі, меккою жлобства, де воно буде офіційною ідеологією і культурологічною домінантою. Щоб люди зі всього світу приїжджали в Україну подивитися на жлобство в його витонченій концентрації (Враховуючи той момент, що українці — останні аборигени Європи, за Тістолом). Але зробити це нам заважає власна сором’язливість, тобто ми соромимося себе — справжніх, — і ще бажання здаватися кращими, у нас від початку негативне ставлення до жлобства як до явища, яке треба поборювати в собі і висміювати в інших (класика жанру — «За двома зайцями»). Виходить парадокс: ми — відносні жлоби за своєю суттю, боремося зі своєю суттю, тобто боремося із самими собою, замість того, щоб об’єктивно визнати себе жлобами і зробити жлобство репрезентативною, симулятивною естетикою, позбавившись таким чином від комплексу неповноцінності.
Ось що в нашій країні повноцінне і всюдисуще, — то це якраз жлобство. Чому ж це не визнати і не почати формувати в цьому руслі сенси і форми? Я вважаю, що цю ідею можна зробити державотворчою^) Не потрібно тут нічого вигадувати.
Жлобство — прекрасна національна ідея України, що виходить з об’єктивної реальності. У Німеччині, наприклад, бюргерство, те ж міщанство, те саме жлобство є культурологічною традицією зі своєю естетикою, принципами і візуалізацією. Думаю, що українцям треба якнайшвидше почати цей процес національної самоідентифікації, полюбити жлоба в собі, вилеліяти його в собі, естетизувати, окультурити і нарешті почати ним гордитися! Взагалі, жлобство — це історія про любов.