Жлобська шароварщина

Жлобська шароварщина

Як боротися з шароварщиною від культури — складне питання. Завжди будуть люди освічені і неосвічені. В Європі аристократія з діда-прадіда прогресувала, ці люди ходили в оперу і в театр, читали і мислили. В нас нема цього. Не без того, щоб там і снобізм панував, і до опери дехто ходив, бо так було треба. Але я волію уже такий снобізм, аніж снобізм, який проявляється в поході на «Вєчєрній квартал».

Шароварники ніби сповідують українську ідею по-своєму. Інша справа, якщо від таких людей залежить стан речей в культурі, в мистецтві, в освіті. Якщо хтось міністр економіки, то нехай він собі буде шароварником. Він має бути компетентним у своїй сфері, але не може висловлювати своїх думок у царині мистецтва чи науки.

Проте з радянських часів в Україні так повелося, що домогосподарка може керувати країною і тямити в мистецтві. І публічно висловлює свою думку з цього приводу! Відома дискусія щодо роману «Доктор Живаго» Пастернака. Так, роман досить слабенький, але писати про це — справа літературних критиків, а не домогосподарок.

Я не раз критикував, образно кажучи... ідіотів, які говорили, що треба Бориса Олійника і Ліну Костенко висувати на Нобелівську премію з літератури. Та нема вже такої поезії! Ніде у світі такі афористичні римовані вірші не пишуть! Десь хіба в Монголії чи в Північній Кореї, чи на Кубі. Причому на Кубі вже, напевне, припинили. Світ відійшов від цих сльозоточивих патріотичних рядків, які мало кому можуть бути цікавими. А в Україні — протилежна ситуація... бо ми виховані на Симоненкові і симоненківщина сидить у кожному з нас.

Себто мені Симоненко теж подобається, але що залишиться з нього, якщо це перекласти? Я і Якова Щоголева люблю перечитувати. Але поет, якого однаково може сприймати і професор, і доярка — це само собою говорить про рівень поезії.

Поляки — нація значно культурніша від нас хоча б тому, що там більше людей читає Мілоша і Шимборську, аніж у нас Лишегу чи Воробйова. Там більше читачів Ґомбровича, ніж у нас — Шевчука. Там і театрів більше, ніж у нас. І гумор свій, польський, а не «прівазной».

Ніде у світі питання державної ваги в культурі не виносяться на загальний розгляд. У нас же дійшло навіть до того, що трудящі були залучені у 1990-тих до дискусії щодо нового правопису. Були ідіоти, які правопис 20-х років називали правописом діаспори... Брехня. Так само, як те, що галичани до нього доклалися. В Радянському Союзі маститими мовознавцями були вихідці якраз із Центральної України, вони ж і творили словники і всю наукову термінологію. Понад те, Олена Курило, одна з найвизначніших мовознавців, — це білоруська єврейка, яку розстріляли в 1937-му як українську буржуазну націоналістку. А Каліснічєнка говорить, що українська мова — галицька відрижка.

Яскравий приклад жлобської культури — Михайло Поплавський. Це, напевне, екстракт українського жлобізму. А коли від такої людини щось залежить і вона керує інститутом, де навчаються молоді люди, то такий діяч — небезпечний і шкідливий. А не тільки смішний як ректор, який перетворює культуру в мамину черешню, батьківський поріг і хату за селом.

Ідіть поясніть американцеві таке поняття, як «батьківський поріг». Або «мамина світлиця».

Те, що відбувається з українською культурою (я маю на увазі людей, які при владі), це — трагедія. Але, думаю, не менша трагедія відбувається з випускницями інституту Поплавського. Цікаво простежити долю цих дівчат із провінції: чи всі вони стають путанами депутатськими, чи хтось із них працює за фахом.

Одне слово, жлобізм нас переміг на всіх фронтах. Але я оптиміст і вірю, що нове покоління витіснить цей жлобізм на марґінес.