Знищити всіх

Знищити всіх

Я ставав українським націоналістом потроху. Відчуття, що живу в Україні, довго не було. Ця країна існувала фіктивно. Навіть коли з дисидентами спілкувався на болючі теми, лапав себе на думці, що мрії про незалежність — це, як то кажуть росіяни, нєлєпо. Надворі 60-ті, двом мільйонам кадебешників запросто знищити мільйон достойних людей. І стільки невинних людей убили, що страшно згадати... тому навіть мріяти про незалежну Україну тоді було героїзмом.

Валер’яна Підмогильного, українського письменника, якого тепер визнано першим письменником-екзистенціалістом, допитували люди без освіти. Вони говорили просто: «Украинцев нужно всех уничтожить». Потім цей кат додав: «Вообще-то уничтожить всех слишком трудно... Но интеллигенцию, вас, мы вырежем всех». Більшовики нищили еліту цієї країни нещадно. Позбувалися священиків, монахів, вільнодумних людей. І, звісно, письменників, залишили хіба трьох — для годиться: Бажана, Тичину й Рильського. А ті мусили вихваляти партію за те, що лишилися серед живих, маскуючись під жлобів. Однак Бажан тишком-нишком видав «Історію українського мистецтва» в 6-ти томах. Коли москвичі її побачили, то були шоковані. Каменський, російський мистецтвознавець, дивувався: «Ну хохлы дают! Если б хоть еще украинское искусство действительно существовало, а они наваяли шесть томов!» Він навіть не дивився на ту історію, сам факт існування цієї історії був для нього ідіотизмом.

Коли ми з однодумцями видали «Малевич і Україна», то показали і московським колегам. Мені було сказано: «Дмитрий Емельянович, Малевич родился в Киеве. Это единственное, что его связывает с Украиной. А вы одну фразу растянули на 400 страниц!» Справді, як можна один факт розтягнути на цілу книжку? Я відповів: примудрилися...

Бажан видав із Глушковим першу в світі двотомну енциклопедію кібернетики. Це не жарт, такої на той час ні в Америці, ні в Москві не було, ніде. Бажан був змушений вести подвійне життя. Офіційно він співав оди партії, прикидався жлобом, а вдома ставав іншою людиною. Якщо ти втрапив у зграю, то бреши не бреши, а хвостом воруши.

До книги спогадів про українського живописця Анатолія Петрицького я склав кондову передмову. Написав спочатку жваво, есеїстично, на що мені сказали: слід писати «як положено». І я так і зробив: аби видати ту книжку, важливу для української культури, я заявив, що Петрицький оспівує робітників. Вони отримали потрібний формат, я — книжку, яку подарував Миколі Бажану. Він прочитав і каже: погана передмова. Я й сам знаю, що погана (Сміється. — Упоряд.). Але я був певен, що Бажан подарує мені це жлобство.

Коли мене вигнали з музею, Бажан вирішив мене порятувати, бо завжди допомагав мені. От він мені телефонує і каже: «Я вас боронив, подзвонив Бабійчукові і пояснив, що Горбачов такий перспективний хороший музейник... на що почув: «Охота вам, Николай Платоныч, всякое гавно защищать!» Бажан це мені розповідає і коментує: «Ви не хвилюйтеся, мене вони так само там трактують». Мені аж приємно стало...