Жлоб. Жлобство. Жлобізм (хроніка одного мистецького проекту)

Жлоб. Жлобство. Жлобізм (хроніка одного мистецького проекту)

Ода невідомому чиновнику

Ця знакова подія трапилася зі мною восени 2007-го року. На Покрову, а може, і трохи пізніше. В Українському домі я проводив урядовий захід, на якому мав з’явитися тодішній президент України Віктор Ющенко. Рівно о 16.00 у центральному холі, де для урочистого дійства змонтували сцену, зібралися всі учасники події: міністри, депутати, відповідальні секретарі, запрошені гості та інші причетні до державних заходів важливі особи. Серед них із натхненним, усміхненим, але водночас хижим обличчям тріумфатора крутився і брат президента Петро Ющенко, жваво описуючи співрозмовникам свою «ідею сторіччя»: перетворити Український дім у «Галерею видатних українців», завісивши стіни колишнього музею Леніна портретами тих, хто здобув світову славу й у чиєму імені був бодай натяк на українське походження. «От взяти, приміром, Сільвестра Сталлоне, — активно артикулюючи, пояснював п. Петро свою думку тодішньому міністру культури, — він же наш: його предки з Одеси». «Так вони ж євреї...» — зауважив міністр. «А яка різниця, мають українське походження, то вже українці... Ви розумієте, в чому тут штука... Всіх! Ви розумієте? Всіх, хто має хоч мізерне відношення до України, треба тягти в наше коло... Бо ті ж самі євреї, що вони роблять? Вони всіх видатних людей тягнуть до себе, підвищуючи у такий спосіб свою культурологічну вагу. Словом, нам треба створити прецедент!» «А Віктор Андрійович коли буде?» — поцікавився міністр у співрозмовника. «Та вже їде, їде...» — похапцем відбрехався брат президента і, користуючись своїм несподівано високим статусом, побіг далі залучати адептів до «геніальної» україноцентричної моделі всесвіту.

Президента чекали ще години півтори. Двічі давали хибні команди: «їде! Їде!» Народ знову скупчувався перед сценою, удавано жваво імітуючи натхненне передчуття появи «гаранта», але через декілька оманливих хвилин чекання зневірено розбрідався по великому холу. «Задовбало це жлобство!» Я повернув голову. За моїм правим плечем стояв зі смаком одягнений і модно зачесаний молодик, який, як виявилось, був заступником керівника протокольної служби президента. «Ну не можна ж так народ обманювати! Негарно це. По-жлобськи!» Мені дивно було чути ті слова від людини, завданням якої є, крім усього іншого, берегти честь і гідність першої особи в країні. Але слова і жести мого співрозмовника свідчили про те, що йому, чиновнику, «накипіло»: «Ще два роки тому я справді вірив, що можна все змінити... в цій країні. Причому, зауважте, щиро вірив! Тому залишив роботу в банку і подався на державну службу! Але те, що тут відбувається, інакше як жлобством і не назвеш. Селюки, що дорвалися до влади, — це страшно! Жлобство — це наша ментальна карма. Через нього все гине! Тепер я розумію, чому Україна ходить по колу, раз у раз наступаючи на ті самі граблі... Бо державою керують жлоби з абсолютно сільською аграрною філософією, естетикою, мисленням... Причому так на всіх рівнях... Повірте, ця країна приречена. І вона загине не через зовнішню агресію, не через геополітичні чвари міх Сходом і Заходом. Вона згниє зсередини через своє жлобство, бо неспроможні її керманичі, байдуже, що помаранчеві, що біло-сині, вийти за межі свого хуторянського жлобства... До речі, так вже не раз в історії України траплялося — коли б, здавалося, є всі передумови для ривка уперед, але щось постійно заважає... Так і за гетьманів було, і за У HP. А я все думав: ну в чому ж річ? А тепер воно, бачите, і в нашому житті трапилося. Жлобство! Оце одвічне українське жлобство — все губить! І з цим нічого не поробиш! Але ж треба щось робити.... О, вибачте, з охорони телефонують... Здається, таки приїхав...»

А через півтори години, коли урочистий захід закінчувався виступом хору імені Верьовки, що у колишньому музеї Леніна співав для перевдягнених у вишиванки комуністів «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», я, поклавши до кишені скромний гонорар, проходив холом до виходу, — раптом зрозумів, що то за моїм плечем у подобі чиновника протокольної служби президента, можливо, стояв сам Божий Ангел і підказав мені геніальну ідею! Їй-бо!

Я зупинився, наче вражений громом, і роззирався навкруги. Все... Тобто АБСОЛЮТНО ВСЕ, і я сам, жалюгідний продажний артист, який ще двадцять хвилин тому «прославляв владу з високої трибуни», і весь цей кворум «державотворців», та й, що там казати, вся ця країна — є суцільним породженням ЖЛОБСТВА, яке ЄДИНЕ і було тою сталою формою українського буття, з якого вийшли і ці жлобські шароварні костюми хору імені Верьовки, і ці масні пики народних депутатів та їхніх жлобських дружин із буклями штучних зачісок у нібито трендових сукнях від модних дизайнерів, і ці недолугі ніби сучасні митці, які, обпившись дешевим одеським вином (яке зазвичай подають на державних заходах), гомоніли про «геніальність» Пєті Ющенка, який придумав таку «геніальну штуку», як «Галерея видатних українців», і ці нещасні, в замусолених фартухах офіціанти, які розносили вино, і ці, у дорогих костюмах, бізнесмени, які ліпилися до «властьімущіх», аби захистити свій бізнес від перевірок із прокуратури та податкової інспекції, та й сам Український дім, що гостинно сповивав так звану «еліту нації» своїм «совковим дебілізмом», у той час, як навколо лежала занедбана, напівзруйнована країна, що потопала у горах сміття та дешевій російській попсі і китайському «ширпотрєбє», — чи не все це було суцільним жлобством.

І саме в ту мить я зрозумів: «ЖЛОБСТВО — ТО НАШЕ ВСЕ!»

З того розуміння і постав цей проект, який я Вам, шановний читачу, і присвячую.