Початок проекту

Початок проекту

А через місяць я зазирнув до батьків «на чай». За столом розмови точилися знов-таки переважно довкруж «запроданця Ющенка», який зрадив ідеали Помаранчевої революції, чим деморалізував власний народ на довгі роки. Люди ж вірили і чекали на втілення в життя задекларованих намірів «про тюрми для бандитів», про «Європу в Україні» та про «кінець панування кримінально-олігархічних схем». А насправді і ця віра, і спільнота були ошукані, оббрехані та зневолені. І знову тут якось несподівано, раз у раз, почали вириватися вже з вуст моїх батьків, корінних киян, оті самі слова і логічні висновки, про які йшлося вище. І терміни «жлобство» та «жлобська ментальність» здавалися як ніколи доречними для того, щоб охарактеризувати стан справ у сучасній Україні.

«А що робити, коли вчорашні селюки, жлоби, шахраї та відверті злочинці стали тепер народними депутатами і нав’язують нам свою жлобську шкалу цінностей та орієнтирів? У владі виживають тільки безпринципні, хамовиті, підступні та брехливі нездари. От і маємо результат! — обурювалася моя мама, яка впродовж двох місяців помаранчевої єдності щодня була на Майдані Незалежності (і, зауважте, не за гроші, як хтось намагається нам тепер втовкмачити). — Люди ж повірили! Прокинулися. Встали як один! А тепер що... Тотальна апатія і зневіра. Той Ющенко ще гірший за Януковича! З Яником хоч все ясно. Бандюк — і в Африці бандюк. І він того й не приховує! А цей же демагог безнадійний, який тільки патякати й може..."

Олії у вогонь підлив мій молодший брат, який у вільний від навчання час співав у юнацькому хорі «Дзвіночок»: «А оно, дивіться! Ми вчора у фонді Кучми виступали, які прикольні роботи там були, їх чувак якийсь малює...» І на екрані свого мобільного телефону показав нам цікаві картини на тему українського жлобства. Родина «мурляків» зі спального району і конкретний «пацанчик» з підписом «Брателло», і Елвіс Преслі в українській вишиванці із золотим зубом і підписом «Лав мі бейбі», і Олег Скрипка в «адідасівському» костюмі — «Oleg vicont de violin».

«О! Та це ж якраз ілюстрація того, про що ми говоримо! Треба познайомитися з однодумцем. А прізвища його не знаєш?» — запитав я у брата. — «Ні».

Нагода познайомитися з автором цих «жлоб-картинок» трапилася вже наступного року. Якраз після новорічних свят 2008-го року я започаткував художню галерею ANTIN’S COLLECTIONS і активно готував на весну перший великий проект під назвою Village glam, плануючи виставити в Українському домі колекцію українського кустарного (кітчевого) живопису 30-60-х років минулого століття. Роботи для виставки оформлював у знайомій багатьом колекціонерам та художникам багетній майстерні «G-art» Лесі Гайворонської (окрема Вам подяка, пані Лесю)! Саме вона на моє запитання: де б можна було познайомитися з молодими талановитими художниками для втілення в життя одного гостросоціального проекту, запропонувала звернутися до власниці мистецької галереї «Ірена» Ірини Осадчої. Того ж дня у мене в руках опинилася візитівка пані Ірини, її ж рукою на звороті картки були написані імена: Аня Кісельова, Дмитро Кавсан, Іван Семесюк (артефакт додається теж з особистою подякою пані Ірині).

Іван Семесюк мене вразив із перших хвилин знайомства. Він мислив і бачив навколишній світ саме в тому ракурсі, що і я. Наше знайомство, зрештою, переросло у хрестоматійний союз художника і куратора, які діють в одному ідеологічно-культурологічному силовому полі достоту високої мистецької напруги.

«От за цю роботу (Семесюк вказав на портрет «Брателло», що стояв у його майстерні) Леонід Кучма дав мені премію імені себе.

Не жартую. Підійшов до картини і через хвилину-дві промовив: «Художник тонко відчуває реальність». А як та картина народилася? Їду я з Борщагівки на швидкісному трамваї, і раптом у вагон заходить чувак у «кєпаріку», сідає на задньому майданчику і просто собі закурює... Це мене так вразило, що я прибіг у майстерню і одразу замалював це враження. А потім народилися оці жлоби (вказує на картину «Нас має бути 52 мільйони»). Так дістали мене міщани-селюки, які попереселялися з села у місто і щось там собі без кінця мурують, то балкони склять, то сваряться одне з одним, то «ідуть на картоплю»... Ці люди аж надто на тварин схожі. Я б сказав, що вони — тваринолюди. До речі, шоу-бізнес у нас теж абсолютно рогульський... От Скрипка, наприклад, із цього рогулізму зробив естетику (він же насправді культурний чувак, киянин), бо відчув, що село — то наше все. Тому навіть Елвіс Преслі у мене теж такий собі рогуль із золотим зубом».

«А чи не зробити нам спільний проект на тему «жлобства»?» — запропонував я тоді Семесюкові.

«А чого б і не робити? Актуальна тема! Є з чим працювати...»