Конституція УНР: сучасні оцінки

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Конституція УНР: сучасні оцінки

А в історії, яка стрімко добігала кінця в останні дні квітня 1918 р., залишалося перегорнути лише одну сторінку. «За іронією долі, – йдеться, наприклад, в одному навчальному посібнику для старшокласників, рекомендованому Міністерством освіти і науки, навмання нами обраному з-поміж багатьох інших, – день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла Конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами для всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом – Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з конституцією, фактично ставав першим президентом держави».[399]

Ми процитували перший-ліпший підручник з десятка сучасних посібників для середньої та/або вищої школи, – а таких у будь-якій книгарні можна знайти з півдюжини. Якби в цих крамницях можна було придбати фахові історичні дослідження, то охочі зробити це могли б ознайомитися, наприклад, і з такими висновками.

У конституційних актах УНР, тобто і в Статуті про державний устрій, права та вольності УНР (саме так називався Основний закон цієї «держави», ухвалений 29 квітня), «знайшли своє втілення концепції правової та соціальної держави, які розвивали у своїх працях Б. Кістяківський, С Котляревський, М. Ковалевський, М. Грушевський» та інші мислителі. У Конституцію УНР були імплементовані і фундаментальні ідеї М. Міхновського, а саме:

– розподіл України на землі;

– скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя;

– становий поділ людності;

– закріплення недоторканості особи;

– скасування постійного війська.

Це, так би мовити, «позитивні» риси так званого «основного закону» УНР. Траплялися в ньому – а як без цього? – й окремі, хоча і «серйозні» вади. Наприклад, у документі не були закріплені майнові права громадян і не були передбачені засади діяльності стабільної виконавчої влади. І взагалі – в Статуті «цілком очевидна наявність рис змагання двох тенденцій: прагнення створити свою парламентарну демократичну республіку, яка б могла вирішити завдання далекосяжних соціальних реформ і завершити національне визволення, з одного боку, а з іншого – перейти від цієї реформи до так званої «трудової демократії», запроваджуючи дуже небезпечну «радянську» засаду позбавлення деяких публічних прав частини українського населення – «нетрудових класів». Ця боротьба двох державно-правових тенденцій виразно відобразилась у більшості конституційних актів того часу».[400]

Знайти в спеціальних дослідженнях можна і радикальніші твердження. Наприклад, такі: «Статут про державний устрій, права та вольності УНР <…> відтворив позитивний досвід законотворчої діяльності УЦР та кращі надбання сучасного йому європейського та американського конституціоналізму». Або: «Основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці протягом всього XX ст. в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід’ємного права на самовизначення та побудову суверенної, національної, демократичної, української держави»[401]. Якщо комусь такі оцінки видаються не зовсім мажорними, можна запропонувати дещо інші, наприклад, такі:

– «УЦР вдалося розробити основи конституційного <…> законодавства»;

– «в УНР поняття правової держави ототожнювалися з принципом верховенства права»;

– «в основу конституційних актів закладені такі загальновизнані засади, як ствердження суверенітету народу і суверенітету держави»;

– «аналіз законодавчої діяльності УНР показує, що особливо негативно на неї вплинула відсутність чіткої процедури підготовки і прийняття законопроектів, багато з яких мали декларативний характер і не вирішували основних проблем. Однак, незважаючи на значні недоліки, перші нормативно-правові акти конституційного характеру переконливо свідчать про розвиток української державності у напрямку розбудови власної правової держави із гарантованим захистом прав і свобод усіх її громадян»[402]. Перевірити «поетику» будь-якої наукової розвідки з цього питання досить легко – за допомогою «алгебри» документів. Відомості, проаналізовані та оприлюднені П. Гай-Нижником, свідчать: «підвалини краху першої революційної (а не правової. —Д. Я.) форми української державності полягають <…>у неспроможності тогочасних соціалістичних діячів до структурної розбудови держави як інституту влади, як соціально-економічного механізму, як, врешті, фінансової системи… Непевно закладений фундамент, який прагла звести Центральна Рада, не став надійною підмурівкою для державного будівництва в Україні».[403]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.