Місія Миколи Галагана

Місія Миколи Галагана

Другий безпосередній учасник процесу, Микола Галаган, залишив такі спогади. З пропозицією очолити таку делегацію до нього особисто звернувся М. Ткаченко, рупівець та есдек зі стажем, а на той час – наголосимо на цьому спеціально – генеральний секретар судових, а не міжнаціональних (тобто міжнародних de facto[257]) справ, у недалекому майбутньому – лівий український соціал-демократ і український комуніст. «Нам, українцям, – сказав він Галаганові, – треба зв’язатись по можливості з усіма автономними країнами, підпирати їх сепаратизм, а большевицький уряд треба спільними зусиллями звести на становище уряду однієї з таких країн – Московщини. Створення федерального уряду, – вів далі добродій Ткаченко, – не є самоціль, а лише засіб оборони проти московського централізму. Для того, мовляв, політично нам треба порозумітись і з Південно-Східним союзом, хоч у соціальному відношенні нам з ним не по дорозі».

17 грудня у Новочеркаську «делегація» УНР (якщо можна її так назвати) взяла участь у засіданні уряду Великого війська Донського за участі голови уряду Південно-Східного союзу В. Харламова. «В принципі, – писав керівник київської делегації, – члени донського уряду згоджувались прийняти пропозицію про створення федерального загальноросійськогоуряду і визнати федеративний устрій («С сохранением государственного единства»), але не хотіли пристати на участь большевиків у майбутньому федеральному урядові як заступників Великоросії. Так само вони висловлювались проти «однородно-соціалістичного» складу цього уряду та обстоювали право кожної окремої республіки й автономного краю посилати до складу федерального уряду того, кого ці республіки й краї на то уповноважать, без огляду на політичні переконання й партійну приналежність представників. На тому засіданні донського уряду довелось наочно пересвідчитись, на які труднощі наразилось переведення в життя того способу творення центрального уряду, який пропонувала Центральна Рада».[258]

На початку грудня М. Галаган причастився до ще однієї акції суперважливої з огляду на перспективи державного існування все ще «автономної у складі Росії» УНР та політичного виживання її проводу, УЦР. У своїх споминах він пригадував про це так: «Після бесіди з Л. Л. Бичем[259] для мене принаймні стало більше ніж очевидним, що поширена серед українців думка, нібито Кубань є просто собі східною частиною української землі, є більше-меньше ілюзорною і навіть до певної міри шкідливою». Мало того, М. Галаган не без подиву з’ясував: «щодо справи миру, то Л. Л. Бич заявив себе сторонником ідеї про загальний мир і противником сепаратного миру російської республіки із Центральними державами. В цьому відношенні він був виразником позиції, яку займав цілий тодішній кубанський уряд. В питанні про майбутній державний уряд кубанський уряд займав виразну позицію федералізму». Л. Бич, за словами М. Галагана, сказав, що пропозиція його уряду про створення федерального уряду без більшовиків не є виключеною. Натомість «щодо можливості безпосереднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Л. Л. Бич висловлювався дуже обережно».

Тими днями М. Галаган зустрівся в Краснодарі і з консулом США. Дипломат «переконував мене в необхідності продовжувати боротьбу з Центральними державами і не заключать із ними миру. З певністю він твердив, що Антанта переможе. Німці впадуть, – інформував Київ керівник дипломатичної місії. – <…> Важно, аби хоч якийсь час існував український фронт та відтягав частину ворожого війська. <…> На Московщину він не покладав ніяких надій. Про це він висловився, що «Великороссия – это вечный голод, вечный бунт и вечный большевик». Він сподівався, що козаки й українці можуть створити поважну військову силу, яка б ще довго могла противитись силам Центральних держав, бо ці останні вже виснажені війною. Заявляв, що коли б на Україні почалась наново творитись своя армія, то Америка їй та козакам достарчила б необхідну зброю. Зрештою висловився, що відновлення ладу й знищення большевизму мусить піти з півдня: з України, Дону та Кубані; тоді, мовляв, повстане демократична федерація, на зразок Північноамериканських держав».

Повернувшись до Києва, М. Галаган на засіданні ГС доповів про результати своєї подорожі: «Слухали мене (генеральні секретарі. – Д. Я.) мовчки і, здається мені, без особливого інтересу, бо ця справа в той час уже перестала бути актуальною, хоч минуло лише два тижні від того дня, коли нас посилали для переговорів на Кубань та Дон…» Перед УЦР та ГС постали тимчасом зовсім інші завдання: «треба було думати не про утворення федерального уряду разом з большевиками, а про організацію оборони своєї батьківщини перед большевицькою навалою… З другого боку, треба було зайняти певне становище в справі миру з Центральними державами».[260]

Слід особливо наголосити на тій обставині, що ці переговори однієї київської делегації відбувалися в той самий час, коли інша київська делегація вступила у Бресті в сепаратні перемовини з країнами Почвірного союзу щодо укладення мирної угоди.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.