Брестський мир – вершина політичного та дипломатичного генія українських націонал-соціалістів

Брестський мир – вершина політичного та дипломатичного генія українських націонал-соціалістів

14 або 15 січня О. Севрюк відбув «довшу конференцію» з М. Грушевським, який жалівся, що «правдоподібно не вдасться включити до України деяких незначних частин Підляшшя». Серед важливих практичних наслідків київських зустрічей Севрюка було: по-перше, надання йому повноважень вести переговори з представниками «харківського уряду». По-друге, «непевність у завтрашньому дні була така велика, що Ц. Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній мировий договір на випадок, якби вона сама не в стані була того зробити». Нарешті, по-третє, самого пана Севрюка «було іменовано головою делегації». З тим і відбули до Бреста – а за декілька годин у Києві почалося більшовицьке повстання[349]. Діставшись до місця призначення 19 числа вранці, «пополудні» того ж дня делегація УНР зачитала партнерам по переговорах IV Універсал, після чого представники Центральних держав вагалися, але «офіційно визнали незалежність України». За день, 21 січня, дипломати країн Почвірного союзу виїхали до своїх столиць для консультацій. Повернулися вони до Бреста 25 числа.[350]

Рівно за чотирнадцять днів після щиросердих присяг очільників уряду УНР 27 січня «о годині другій вночі у великій залі засідань, урочисто прибраній, у присутності численних вищих військових, повного персоналу всіх делегацій був підписаний мир між Україною і державами Почвірного союзу, перший мир від початку світової війни. Німецькі фотографи поробили відповідні фільмові знімки, і незабаром всі важнійші моменти з підписання миру в Берестю вже можна було бачити по кінах Центральних Держав». Поки плівку проявляли та монтували, Залізняк «в порозумінні з Севрюком та Остапенком обговорював приватно з Чернином і Кільманом справу уділення Українському урядові позички в розмірі одного мільярда марок». Гроші планували витратити для «успішної боротьби з большевиками, удержання спокою в країні і піддержання нормальних економічних зносин з Центральними Державами».[351]

І це ще не всі досягнення молодих українських дипломатів! Певно, саме 10 лютого «Любинський поставив Гофманові питання про евентуальну військову допомогу у боротьбі з більшовиками». В останнього це викликало щось на зразок захоплення. «Для мене було ясно, – щиросердо пригадував генерал, – що ми не можемо ігнорувати це прохання. Ми сказали А, і повинні були тепер сказати Б; ми визнали законність українського уряду і уклали з ним мир; ми зобов’язані були, отже, потурбуватися, щоби мир, який ми проголосили, дійсно здійснився, а тому ми в першу чергу повинні були підтримати уряд, який уклав з нами мир. Внаслідок цього, – підсумував генерал Гофман, – наші війська вступили в Україну».[352]

Розмовою з Максом Гофманом Любинський не обмежився. Паралельно він дав «повновласть» Залізнякові та ще якомусь Петру Плеваку, також українському есерові та давньому Залізняковому приятелеві, «на ведення переговорів з Австрією для одержання від неї українських полонених, а також зброї». Оскільки у Бересті справа не пішла, Залізняк та Севрюк поїхали до Відня – вести переговори безпосередньо «з австрійською начальною командою». Переговори мали вестися «в абсолютній тайні від українських парляментарістів у Відні». Але Севрюк мудрої поради Залізняка не дослухався, розкрив усю справу в Українському парламентарному клубі, і вся справа пішла на пси. Любинському, натомість, пощастило більше. Цією радістю він і поспішив поділитися з невдахою Севрюком за допомогою «безпосереднього дроту» німецького МЗС, а радість така: «Він змушений <…> підписати положену йому Гофманом відозву до німецького народу за поміччю для України проти більшовиків». Як з’ясувалося, Гофман просто «приніс Любинському текст відозви про допомогу і сказав йому, що відозва вже друкується в Берліні і що він мусить підписати її». Що Олександр Любинський як щирий український патріот і націонал-соціаліст і зробив – чого не зробиш заради неньки-України! За словом Залізняка, психічний стан Любинського тоді був такий, що він «віддав оригінал тайного договору в справі створення зі Східної Галичини і Буковини окремого коронного краю, підписаного Черніним і тодішнім австрійським президентом Зайдлером, в депозит німецькому урядові»[353]. Де його, документ, принагідно і знищили.[354]