Адміністрування підросійських «українських етнографічних земель»
Адміністрування підросійських «українських етнографічних земель»
В адміністративному відношенні «українські «етнографічні» землі» лише за 200 років пережили декілька «уніфікаційних» хвиль. 1708 р. в Романовській імперії було запроваджено новий адміністративний устрій: державу поділили на 8 губерній, у т. ч. Київську, основними містами в якій тоді були власне Київ, а також Ніжин, Переяслав та Чернігів. Від 1775 р. губернії управлялись на підставі єдиного документа – «Установлення про губернії», яким також було визначено і кількісний склад цих адміністративно-територіальних одниць – 50. 1796 р. землі на лівому березі Дніпра об’єднали в Малоросійську губернію, на території Слобожанщини створили губернію Слобідсько-Українську, з південних земель та Криму сформували Новоросійську губернію. За декілька років – у 1802 р. – Малоросійську губернію розділили на Чернігівську та Полтавську, а Новоросійську – відповідно на Катеринославську, Миколаївську (згодом перейменовану на Херсонську) і Таврійську.
Правобережні території, які опинилися під романовською рукою після поділів Польщі та серії російсько-турецьких воєн, до 1917 р. пережили три «хвилі» адміністративного переформатування – відповідно в 1796 р., у 1802 р. та в 1835 р. За Миколи I, а саме у 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську, а з коронних земель Брацлавського, Київського та Подільського воєводств створили відповідно Волинську, Київську та Подільську губернії.[21]
Результатом більш ніж столітніх уніфікаційних зусиль стало тотальне відчуження населення від влади. Ось лише одна компетентна точка зору. Лідер великого промислового капіталу Півдня Росії, член Державної Ради М.Ф. фон Дітмар виступаючи на її засіданні 6 (19) травня 1914 р. констатував: «у нас система самоуправління… недобудована, вона, можна сказати, без ніг і без фундаменту. Вона має губернські й повітові земські установи, але широкі прошарки населення в ній не задіяні». «Внаслідок цього, – підсумовують сучасні дослідники О. Реєнт та О. Сердюк, – інтереси переважної більшості сільського населення, яке проживало «в глибинці», практично не задовольнялися в таких важливих сферах життя, як освіта, культура та медичне обслуговування. Відсутність реального реформування в системі управління посилювала нігілістичне ставлення до будь-яких заходів влади у суспільно-політичному й соціально-економічному житті».[22]
Данный текст является ознакомительным фрагментом.