«Права, за якими судиться малоросійський народ»

«Права, за якими судиться малоросійський народ»

Політико-правові реалії у так званій козацькій державі – Війську Запорозькому – почали стрімко змінюватися після встановлення козацькою верхівкою своєї влади над частиною території Речі Посполитої та лівобережжя Дніпра. Причина змін – бажання Хмельницького та його поплічників, які «викристалізувалися як нова провідна верства суспільства, що забажала обмеження своєї корпорації сталими границями, в тому числі і юридичними». Зафіксувати новий status quo був покликаний новий Кодекс – «Права, за якими судиться малоросійський народ»[392], який його дослідники трактують як «перший відомий в історії Кодекс українського права».

Цей документ, як відзначив його публікатор К. Вислобоков, мав констатувати передачу «права», унормованого Кодексом, верхівці Гетьманщини, яка «протягом другої половини XVII – першої половини ХVIII ст. у процесі формування змінила свій фактичний статус та зажадала зміни й юридичного, аж до переходу в розряд російського дворянства». Аксіоматична норма кодексу, з якого походили його норми, – «З постулату встановлення світу Божою волею випливає і традиціоналізм у вигляді назавжди даного порядку, у тому числі правового, де основною ознакою права є його давність та незмінність». Саме із цієї аксіоми випливали як ідея «безумовної непорушності права»[393], так і логіка формування положень даного кодексу. Оскільки «значна частина генеральної та полкової старшини» була цілком задоволена Литовським Cтатутом, то останній і став базовим документом для конституції козацької старшини – з 1716 його статей 1043 мали посилання на Литовський Статут, 929 – на магдебурзьке право[394]. До документа було також включено «чимало положень з інших законодавчих актів, окремі норми козацького звичаєвого права, а також деякі оригінальні новели».

Таким чином, укладачі документа отримали на виході «мікс» з норм:

– Литовського Статуту (у третій редакції 1588 р., яка «забезпечила українській шляхті виняткове становище серед інших соціальних груп та прошарків населення»);

– німецького права (тобто права, яке, за К. Вислобоковим, поширилося на всю Європу, втративши свою «національну» приналежність, становий шляхетський характер, перетворившись на міське, бюргерське «право»; змінюючись, німецьке право діяло на території «України» впродовж 500 років, визначало критерієм права суб’єкт, права і обов’язки якого перебували в прямій залежності від місця в суспільній ієрархії);

– окремих норм т. зв. «звичаєвого права», поточного гетьманського законодавства та російських[395] законів. Однак прекраснодушні мрії козацької старшини, яка прагнула унормувати своє панівне становище в самопроголошеній «державі», були вщент розбиті реаліями життя. Річ у тім, що руська старшина «звикла вести переговори щодо своїх прав з польським королем і у стосунках с монархом вважала себе однією з договірних сторін, що повністю суперечило московському розумінню природи царської влади»[396]. Кодекс встановлював, що «право» походить від старшини, натомість «Звод законів Російської Імперії» – з того, що «право» походить від Імператора. Формально закріплена в «Правах» норма про те, що монарх є «правлячим господарем, самодержцем, що є носієм божественно встановленої влади. Лише йому надається право видавати закони та встановлювати права, він є верховним суддєю і оборонцем справедливості»[397], не могла подолати генетичної несумісності двох філософій права. Вони не могли існувати в межах одного державного утворення – саме тому, на нашу думку, стара імперська бюрократія зробила все від неї залежне для того, аби «Права» ніколи не вступили в дію.