Українські політичні партії та організації

Українські політичні партії та організації

Наступний, правіший від попереднього, сегмент на умовній лінійці ставлення політичних партій до проблеми «державність українського народу/народу України» займали, власне, українські політичні організації. Розмірковуючи про їх якісний та кількісний склад, треба завжди пам’ятати про суттєву їх особливість (на неї вперше звернула увагу М. Кармазіна): «відмова на Правобережжі, в Галичині від «польськості» на користь українства була вибором між двома цивілізаційними рівнями»[132]. Друга суттєва особливість – відсутність усталеної, несуперечливої, політично розробленої та документально оформленої концепції формування Української держави. Ґрунтовне дослідження М. Кармазіної свідчить, наприклад, що інтелектуальна предтеча українського руху – Кирило-Мефодіївське товариство – концепцію самостійної України відкидало. Наступний крок наприкінці XIX століття зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський. Йому належить створення «найґрунтовнішого «портрета» централізованої соціалістичної держави». Соціалістичні марення спустив на грішну землю великий український мислитель Б. Кістяківський, який «першим в українській політичній думці виробив концепт «правової або «конституційної» держави». Принципова новація Богдана Кістяківського полягала в тому, що він запропонував розглядати державу не як ідеологічну абстракцію, наповнену благими (і тому нездійсненними) побажаннями райського миру та злагоди, а «через призму інтересів особистості, її прав». Головною ознакою правової, конституційної держави він вважав обмеженість власне державної влади, її «підзаконність», яка повинна була діяти «в певних межах, котрі вона не може переступити». Згідно з поглядами Б. Кістяківського, така держава могла існувати у двох формах – «автономії та політично незалежної, самостійної держави».

Але, попри незрівнянність ідей Б. Кістяківського, панівною в «українських політичних колах» залишалася ідея «національно-територіальної федерації, яка повинна була бути здійснена в етнографічних межах». Розглядалися декілька варіантів, які мали характер цілком ефемерний, як ото: «як члена слов’янської спілки християнських республік»; як «південно-західної слов’янської» федерації. Але «більшість підросійських українців не мислили політичного існування України «вне Русского государства» і вважали за потрібне узгоджувати автономію України з “цілістю російської держави”». Останнє твердження потребує суттєвого уточнення: «українські політичні кола», які діяли в межах імперії Габсбургів, були послідовними лоялістами, залишалися такими аж до кінця 1918 р. і ні про яку федерацію ні з ким не мріяли – просто за відсутністю будь-якої потреби в таких мріях. Як слушно зазначає М. Кармазіна, вони обґрунтовували хіба ідеї поділу Галичини на «руську» та польську», а Буковини – на «руську» та «волоську» та створення із цих руських частин окремої політичної території з наданням їй «якнайширшої автономії».[133]