Українська партія соціалістів-революціонерів

Українська партія соціалістів-революціонерів

Найчисленнішу, найвпливовішу[150] та наймолодшу українську націонал-соціалістичну партію – УПСР – характеризувала «малодосвідченість її кадрового складу».[151]

З-поміж інших українських політичних партій есери зразка 1917 р. в організаційному плані являли собою структуру надзвичайно строкату. Формально найчисленніша з усіх політичних сил, що діяли на території південно-західних губерній, вона нараховувала чи то 75, чи то 350 тис. осіб[152] у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губерніях, Західному, Південно-Західному, Румунському, Північному, Кавказькому фронтах, а також у Петрограді, Москві, Гельсингфорсі, Курську, Воронежі, Новоросійську, Севастополі, Мелітополі.[153]

Реальна картина, однак, була не такою привабливою. Джерела в самій партії свідчать, що, наприклад, у Херсонській губернії українські есерівські осередки існували хіба в Ананієвському, Єлисаветградському та Херсонському повітах; на Харківщині парторганізації були практично відсутні; у Київській губернії партійне життя животіло лише в 6 із 12 повітів[154]. У Херсонській губернії на обласній партконференції 24—29 вересня були представлені три повіти із шести, з міст – Одеса та Херсон[155]. На Харківській обласній партконференції були представлені 36 з 51 осередку[156]. Катеринославську організацію було ухвалено утворити лише на початку жовтня, в той час коли ЦК партії вважав її існування незаперечним фактом[157]. На «загальноукраїнському», так би сказати, рівні партія де-факто розкололася на дві частини – «інтернаціоналістів», які утворили своє власне Лівобережне бюро ЦК, та «конфедералістів».

Інший бік цієї картини – відсутність у партії ясного поняття щодо фундаментальних проблем українського світу. Власне, стрижневе питання есерівських програм – земельне – залишилося «недостатньо чітко визначеним»; «що ж до національного питання, особливо перспектив українського державного будівництва, то вони визначалися по-різному». У липні 1917 р. II з’їзд партії висловився на підтримку «диктатури трудової демократії». Партійні теоретики встановили, що «найраціональнішою» для майбутньої самостійної України є «республікансько-демократична форма правління без президента. Законодавчу владу мала представляти однопалатна Рада народних представників (український Сейм), а виконавчу – Рада Міністрів, обрана українським Сеймом і відповідальна перед усім народом; передбачалося пряме народне законодавство». Із цим інтелектуальним наробком партія, яка ініціювала ухвалення 65% усіх постанов та резолюцій УЦР, поринула у вир революційного державотворення.[158]

Таким чином, картина партійного життя на території сучасної України виглядає менш ніж привабливою. Адекватно, як нам видається, оцінила ситуацію О. Кульчицька. Основні висновки її дослідження є такими: – «на межі XIX—XX ст. на Півдні України склалась розгалужена мережа осередків політичних партій», які «діяли нелегально»… Спостерігався перехід представників однієї партії до іншої внаслідок відсутності чітких політичних переконань, нерозуміння політичних програм і незадоволення практичною діяльністю того політичного утворення, до якого вони в даний момент належали»;

– партії спочатку виникали в містах, а лише згодом переносили свою діяльність на село;

– найбільш впливовими на селі були есери та кадети;

– «більш впливовими і сильними виявились місцеві відділи загальноросійських політичних партій, порівняно з українськими та єврейськими»;

– «до особливостей існування місцевих відділів загальноросійських політичних партій треба віднести високу концентрацію євреїв, особливо серед анархістів та есерів, а також слабкість зв’язку політичних утворень… з електоральними групами, які, як правило, у більшості були інфантильними та політично інертними».[159]

У даному випадку дослідниця констатувала status quo на території Херсонської губернії, але матеріали цього та інших досліджень українських науковців дозволяють стверджувати – ці висновки коректно екстраполювати на всі 9 «українських» губерній.