УКРАЇНСЬКА ІРОНІЯ

УКРАЇНСЬКА ІРОНІЯ

Лісів було невирубаних море

і їжі стільки, їж хоч подавись!

Яке ж у мавпи трапилося горе,

Що всі гуртом у люди подались?

Б. Боціян

Література царської Росії — бідна гумором. Зрідка знаходимо в ній щось вартісне з цього боку, — не до того їй було. Ще менш властива їй іронія. Ф. М. Достоєвскій сказав колись: “Все мы вышли из “Шинели” Гоголя…”, але… Сам Гоголь вийшов з української традиції, а його безпосереднім учителем в літературі був Е. Т. А. Гофман (1776–1822). А цей був настільки просякнений іронією, що мало невідривний від неї. Умів бути іронічним і сам Гоголь, навіть у тій же “Шинели”, але саме ця його властивість не наслідувалася продовжувачами, включно з Достоєвскім; як рівно його гумор.

То як же тут не пригадати оте, марксистське — “битіє опрєдєляєт сознаніє”?

І — дійсно, коли меншість народу має право продавати та купувати більшість як худобу, — які тут можуть бути жарти, який може бути гумор…

Але, відмінили рабство, потім прийшли більшовики, настало всезагальне “раскрєпощєніє” — “Ми не раби, раби не ми…” та геть усе змінилося: “Ми наш, ми новий мір построім!” То мабуть вже в цьому “нашому — новому світі”, — знайшлося місце й гумору вкупі з іронією? — як же…

Революційне мистецтво, це мистецтво особливе, своєрідне.

З революцією несумісні ні дотепи, ні гумор, а значить — і веселість взагалі. На барикади йдуть із убивчою серйозністю, без жартів та анекдотів — вирішувати долі світу; йдуть умирати — “І как одін умрєм…”. А той, хто на вбивчу серйозність нездатний — в революцію просто не ходив. Або вона сама його відторгала.

Візьміть хоча б недосяжний верх “рєвіскусства” — “Інтернаціонал”. Запевняючи нас в тому, що: “кто бил нічєм, тот станєт всєм”, він робить це з істо вбивчою похмурою серйозністю. Не повірити в це — не можна. А тому… Хто насмілиться твердити, що в ньому є хоча би краплина гумору? — або веселості? Нема їх у ньому, та й бути не може; з простої причини: звищення того, що було та є нічим, — обумовлює й другий, зворітний бік процесу. А саме — обернення в ніщо того, що було всім: моралі, прав людини та самого людського життя. А тут вже, — який там гумор, яка веселість…

Тут — не до цього. Все повинно бути якнайбільш серйозне.

Не випадково ж, що гімну “Інтернаціонал” так міцно тримаються серби, чи не похмуріші люди в Європі.

Варто пригадати й повсякденне життя, оті зразки нової демократії, совєцькі збори. Як там хтось, щось собі дозволив — окрики: “нєсєрьєзно, товаріщі!”, “кончай базар!”. Все має бути гранично серйозне. Гранично похмуре.

Бо, можна й просто, по–воєнному”: “шуточкі і смєхуєчкі — от-ста-а-в-віть!”.

Ні, в новому революційному суспільстві — ні веселість, ні гумор, а тим пак — іронія, — місця собі не знаходили; не терпілися. Дозволялося легеньке зублення, зубоскальство, як у “Веселых ребятах” або “Волге, Волге”, отого, — посмертно визнаного совєцьким генієм Н. Ердмана.

За великого Сталіна, наприклад, всередині країни можна було спрямувувати вістря сатири та сміху, щонайбільше, — на керівника “самодєятєльності” районного масштабу тов. Бивалова. Або на коменданта гуртожитку тов. Коркіна.

Яка вже тут сатира, який гумор; яка іронія…

Отже, й не було в російській (а поготів — совєцькій) літературі великих гумористів. Був дійсно великий сатирик М.Є. Салтиков–Щедрін, були й якісь там — третього гатунку, гумористи. Не в арсеналі російської класики й іронія; там вона — надто рідкий гість.

Власне, її можна знайти у досить видатних російських письменників: Н. С. Лескова, В. Г. Короленка, І. А. Буніна та М. А. Булгакова. Зауважимо, шо В. Г. Короленко народився й виріс в Україні, а троє останніх — теж мали до неї відношення. Вони провели якусь частину своїх молодих років в Україні, а це — не випадкове співпадіння.

Бо здається, що саме Україна була, так би мовити, батьківщиною іронії; принаймні — в Європі.

Іронія в літературі, це не зміст і навіть не стиль, як такий. Радше — спосіб мислення та світосприйняття. Щось більш широке, універсальне. Майстерність контрастних співставлень, уміння дивитись на світ не з остаточною серйозністю, а з деяким примруженням ока. Щось на зразок приправи, солі та перцю, без яких і досконало виготовлена страва не йде аж так добре.

Звідки ж він береться, цей загадковий, не кожному доступний, істий дар Божий?

В літературі різних народів іронія також представлена різно. Марно стали б ми вишукувати її там, де традиційно пошукують витоків європейської літератури — у Середземномор’ї або ще раніше — на Близькому Сході.

Біблія євреїв — книга понад серйозна, нема в ній місця ні жартам, ні іронії. В подібній якості вона є зразком для будь–якої ідеологічної літератури, аж до Маркса з Леніним. Так само, здається, Коран.

Нема місця іронії в древній літературі арійських народів. Індійська “Бгагаватгіта” повіствує нам, як славетний воїн Арджуна на полі битви при Курукшетрі, що має принести йому царство — раптово зупиняється. Він бачить проти себе своїх численних родичів та не наважується їх убити. Його заспокоює Бог в образі Крішни, та править йому про безсмертя душі. Запитання з відповідями про тонкощі перевтілення карми займають всю книгу з вісімнадцяти глав, та більше години часу. Весь цей час супротивники Арджуни терпляче чекають (хоча початок битви вже проголошений). Вони могли б — можливо, давно перебити Арджуну з його військом, який так невчасно зацікавився смертю тіла та безсмертям душі, але… Не такі були колись люди.

Німець Е. Т. А. Гофман, майстер іронії, відносить її до проявів німецького духу, але — чи то дійсно так? Бо не чужим іронії був перед ним француз Ф. М. А. Вольтер (1694–1778). Розходиться вона по європейській літературі й після Гофмана. Досить пригадати таких її майстрів, як француз Анатоль Франс (1844–1924), мадяр Кальман Міксат (1847–1910) або чех Карел Чапек (1890–1938). В еспанській літературі вона трапляється від Мігеля Сервантеса (1547–1616) та по Рамона Гомеса де ла Серна (1888–1963).

Перелічувати тих, хто користувався нею в англійській літературі, можна, здається, починаючи від Вільяма Шекспіра (1564–1616); не останнім був Олдос Гакслі (1894–1963).

Отже, чи правий був Гофман, приписуючи іронію німецькому духові? Здається, — і так, і ні.

Бо найстаріший зразок іронії ми знаходимо в готській “Едді”, яка — можливо, відноситься ще до часів перед християнством. Там є й така собі “Пісня про Ріга (Багатого)”. Сюжет її — не складний. “Багатий” (Ріг) - мандрує країною між Дніпром та Доном, зупиняючись на ніч у домівках різних незнайомих йому людей. Тоді й таке було в звичаї (див. теж там “Промову Високого”, де описується, як слід приймати таку людину). Його гостять та годують, а він… виходить якось так, що він — на подяку за все, робить вночі хазяйці сина. Одній Треля (Батрака), другій — Карла (Заможного), а третій — навіть Ярла (Благородного). Чому таких різних? — в пісні досить ясно натякається: в залежності від того, як його прийняли та пригостили.

Покінчується все на сині Ярла, яким був Кон Юнак (Кон унг — конунг, гра слів).

Цей останній підростає та подає не абиякі надії, не останьої думки й сам про себе. Але його дещо стягує на землю мудрий крук, що іронічно зауважує Конові:

У Дана та Данпа

багатші домівки,

землі їх кращі

твоїх володінь;

кораблем вони

правлять мистецьки

та рани уміло

наносять мечем.

Цими словами уривається “Пісня про Ріга”. Вчені розглядають її як народне пояснення того, як Багатство сіє розбрат поміж люди. Можна, напевно й так, але — погодьтеся: пояснення — цілком в іронічному ключі.

Люди готської “Едди”, готи та гуни, жили біля Дніпра та Дону, Данпа та Дана. А це були не “южно–русскіє стєпі”, як би цього комусь не хотілося, а одвічна Кимерія — Скитія — Україна. Отже — й батьківщина готської (або германської) іронії. Слід сказати, що цей великий спадок сповна зберігла Україна. В якійсь мірі засвоїли й країни, які перебували під могутнім впливом великої готської (або скитської) культури: від Піренаїки аж по Скандинавію та Англію.

Українська культура, як народна, так і письменна, в цьому відношенні просто невичерпна. Іронії, великого здобутку наших готських предків, в ній не менше, ніж того готського золота в нашій землі (або германських слів у нашій мові). Нема, наче, спеціального українського слова, яке позначало б саме іронію. Але, це — можливо, є спадщина тих повних здорового глузду часів, коли люди відмінно спілкувалися, хоч прозою, а хоч віршами, не надто переймаючись тим, як саме позначити те чи друге. Є в нашій мові слово “гэмор”, невідривно пов’язане зі словом “гумур” — добрий настрій. Ця пара слів існує в тому ж вигляді й у шведській мові; це дає нам привід згадати, що наші спільні предки–готи — тісно пов’язували одне й друге. Не мислячи доброго настрою без крихти гумору. Слово “жарт”, це не тільки дотеп чи насмішка, як це звичайно перекладається, але й дещо більше: суміш гэмору та іронії.

Справжня іронія не знає меж. Є відома народна пісня, яка іронічно згадує навіть про видатну постать історії, великого гетьмана Петра Конашевича, прозваного Сагайдачний. Вона мимохідь кепкує з того, як: “Проміняв він жінку на тютюн на люльку, необачний”. Свого часу якийсь російський автор (прізвища не пам’ятаю) здивувався з цього приводу: як же воно так? — поважана історична особа, а тут… Що ж це за люди? — для нього це було не ліпше, ніж іронізувати над “вождєм”…

Вбивчої міцності сягає іронія іноді в українських прислів’ях; наведемо тільки два, дещо типових (вибачимося за деякі слова). Одне, сповнене гіркоти, коротко але міцно відзначає згубну працю Стріли Часу, втілену в поняття Прогресу: “Гори полягали — ср…и повставали”. Як бачите, поняття прогресу тут не совєцьке, а ближче до Римського клубу, що шанує царицю світу — Ентропію. Друге формулює щось подібне радше в просторі, ніж у часі: “До нашого берега що не припливе, то як не гівно — то тріска”.

Порівняно до такої 96 міцності є значно м’якшою, наче вино “Аліканте”, іронія еспанських грегерій. Їх любив та збирав Рамон Гомес де ла Серна.

Просякнута іронією, часом — теж гіркою (що поробиш — таке є наше життя!) і писемна українська література. Іронічними були Гр. Сковорода та І. Котляревський (пригадайте “Енеіду”), але незрівняним майстром іронії був Тарас Шевченко. Іронією повняться його твори, хоч би та ж незабутня містерія “Великий Льох”. Повернемося до двох класичних прикладів. Пригадаємо оте: “Від молдаванина до фіна, /На всіх язиках, все мовчить…”, — ствердження факту, не більше. Але далі йде коротке пояснення, яке сповнює все речення вбивчою іронією: “… бо благоденствує”. Або це, з комедії: “Сон”, уже згадуване попереду: “У всякого своя доля…” Й тут останній рядок робить те саме, — сповнює все по передне вбивчою іронією: “Щоб загарбать і з собою взять у домовину”.

Майстром іронії був Іван Франко. Тут теж не будемо розлегло циту вати, обмежимося одним прикладом. Почнемо з того, що іронію він цінує досить високо: “Іронія на скрипці гра, /жура кістками стука,/ поет танцює і рида - /і се зоветься штука”.

В іронічному ключі написані ним, наприклад, такі поетичні твори, як “Легенда про вічне життя”, “Сучасна приказка”, “Цехмістер Купер’ян”. Або мало не весь цикл “Притчі”.

Так само, великим майстром іронії була Леся Українка. Досить пригадати хоч би її добре знане — Slavus-sdavus. Ця сторона її творчості не оминула й літературознавців. Відома О. Вітошинська (“Два “Дон Жуани””), порівнюючи “Кам’яного господаря” з “Дон Жуаном” Мольєра, — писала:

Натомість дуже гостро відчутна в "Камінному господарі" тонка іронія, якою всіяна кожна сцена, — то легенька, ледве відчутна, то їдка.

Насправді висока поезія — не може обійтися без відповідної долі іронії, легко простежити її присутність у багатьох українських поетів. Але, ми не пропонуємо тут спеціального дослідження. Тому обмежимося останнім з великих, — пригадаємо вигнанця, нашого Данте — Тодося Осьмачку. Він писав про себе (“Немає”, зб. “Китиці часу”, 1953):

Я уникав і жив, щоб уникати і серце призвичаював дарма єдину волю в світі почувати, якої, мабуть, вже ніде нема.

Аби не бути рівним ні тварюці, ні дереву, ні мусі, ні траві, ні тій людині, що для революцій пожежі припасає в голові.

Важко не помітити рівномірно розлитої тут іронії, але — цілком своєрідної. Як наприкінці вірша “Майн лібер”, з тої ж збірки:

Неначе я до спільника прибіг, який мотузку дав свою, оби я вчора зашморгнутись міг десь на осиччині в гаю.

І котрий, вгледівши сьогодні з гір мене таким, як і завжди, не допускає навіть і надвір, щоб хоч напитися води.

Чимало такої самої іронії ми помічаємо й тут, але такі твори Осьмачки, як от “Мрія”, “Байдужість”, “Спокій” або “Утома” (зб. “Сучасникам”, 1943) - написані вже цілком в іронічному ключі. Та — не тільки вони; ми навели, здається, лише типові.

Закінчуючи наш короткий за браком місця огляд, ствердимо, що іронія існує в українській культурі — вже не одну тисячу років. Е. Т. А. Гофман вважав іронію вершиною будь–якої творчості, зрілої та випрацьованої. Чи можна з цим не погодитись? — вельми сумнівно. А як так, то й ми не останні у світі, а значить — і нема потреби вивищувати себе самим. Бо, як слушно писав ще Еразм з Роттердаму, — “Кому ж, як не глупоті, — бути сурмачем власної слави!”