ВИНИЩЕННЯ КУЛЬТУРИ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ВИНИЩЕННЯ КУЛЬТУРИ

— Чи мав ти нагоди колись бачити подібне місто? — запитав Хубілай Марка Поло, простягнувши прикрашену кільцями руку з–під шовкової накривки імператорської галери, щоби вказати на мости, вигнуті понад каналами, княжі палаци з мармуровими сходами, що уходили під воду, легкі кораблі, рухані довгими веслами; баржі, з яких вивантажували кошики плодів на торгових майданах, балкони, альтанки, куполи, дзвінниці; сади на островах, що зеленіли віддзеркалюючись в сріблі лагуни.

— Ні, великий хане, — відповів Марко Поло, — я навіть не уявляв собі, що десь може існувати подібне місто.

Італо Кальвіно

Вандали Гейзеріха 455 року зайняли та пограбували Рим. Вони пробули в ньому лише два тижні та вичистили його з германською достеменністю, вивізши все, що знайшли — на їх думку, — вартісного. Щось порівняльне, хоч і в інших масштабах, можна було спостерігати 1945, коли росіяни допалися Німеччини, вивезли звідтіля все, що тільки було можна, від старих підштаників та мила, до прецизійних прокатних станів Йодера; але, вже за якийсь півдесяток років життя переможених та переможців — неможливо було порівняти. За жодним з параметрів. За кількістю, а головне — за якістю.

Будівель, щоправда, вандали не руйнували, але — зробили враження. Істеричний та мстивий Рим негайно придумав, а слухняна Європа увічнила слово “вандалізм”, що символізує дике та варварське відношення, обходження з предметами цивілізації та культури. Як ми можемо судити тепер, це було всього тільки пропагандним ухвитом, тому що вандали не поступалися культурою римлянам, але — що поробиш: як ми знаємо, бур’яни вкорінюються значно ліпше від культурних рослин. Так само в історії — ефектна брехня завжди поборе та витіснить скромну істину, що б ми там з вами не робили.

Однак, зауважимо при цьому, що справжнього вандалізму вони тоді ще не знали. А тому й пальми першості віддали не тим, кому треба.

Але, — облишимо жарти: чи може вважатися культурним або просто цивілізованим нарід, який нищить (систематично та свідомо) - пам’ятники культури інших народів? Відповідь може бути тільки одною — безумовно ні.

Наведемо деякі, не надто відомі, факти з історії Криму, того самого, скандально відомого за наших часів завдяки імперським зайдам, що налізли туди замість депортованого Москвою корінного населення Криму, а тепер верещать про “русскій Крим”.

Російська історія, як неважко помітити, не дуже полюбляє чомусь згадувати про Крим, — а, чому власне?

В. Ключевскій, вже який ретельний автор, а пригадує в т. 5 про Крим, як про доконаний факт. Він значно більше переймається тим, що був виданий “строгій маніфєст протів взяточнічєства” (яке й досі там) або те, що діти Салтикова виховувалися під керівництвом “брата Марата”, хоч ні те ні друге не мало істотного впливу на подальшу історію Росії. Дивна річ… чи там не було “побєд русского оружія”?.. Сучасна “Иллюстрированная история СССР” (Москва, 1974, с.85) лише констатує загальну врожайність 1783 року:

…в 1783 г. Крым и Прикубанье были присоединены к России; Азовское море стало русским; в подданство России перешли 50 тыс. кочевников–калмыков, которым отвели земли между Волгой и Манычем.

От, так — уявляєте, — взяли й перейшли…

Коли ще пригадати, що того ж 1783 було підписано Георгієвскій договір (“трактат”!), який на століття закабалив Грузію, то можна переконатися, що рік видався на диво вдалий. Щодо пограбунку, мається на увазі. Але й тут — тільки відмічене приєднання — і все.

Не позбавлене інтересу, однак, як же воно, це “прісоєдінєніє” — відбувалося. Поготів, що для цього не треба ритися в російській літературі, або ухильній, або й просто брехливій. В ті часи там опинився шотландський мандрівник, професор Кембріджу Е. Д. Кларк, що полишив дорожні записи. Дістати їх, мабуть, важко, але його розповідь коротко виклав Юрій Липа в своїй класичній книзі “Призначення України”, виданий 1938 у Львові (с. 43–44).

Пам’ятаю, за советів — вже по війні, коли Крим був очищений від свого населення, заселений людським мотлохом, конче спустошений та конче не в стані себе прогодувати, — з великим підйомом писали про розкопи в Херсонесі. Був і я 1962 на цих розкопах: пустир, кілька оброблених каменів. Якийсь вимощений дворик з невеличкою колонадою, залишки льоху. Все.

Але, що там Херсонес, — справа давня. Так, давня, та…

Кожний, хто бував у Кримі, міг сам переконатись, що там практично немає старовини. Нема будинку старіше від сотні–двох років, та й ті можна перелічити по пальцях. Є щось там від генуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алушті, і — все. А — чому?

Бо в Кримі здавна, за 2000 років п. н. е. жили пеласги та кимеріяни, наші прямі балтицькі предки, жили загадкові таври, жили скити. Жили греки, готи, візантійці, генуезці; потім прийшли татари. Так, що ж? — всі вони жили просто неба? — нічого по собі не полишили? А, — може це все, після них, понищили татари? — оті самі — “орди дікіх кочєвніков”.

Виявляється — полишили. Та й немало.

Мандрівники, які навідували Кримське ханство, в один голос захоплювалися тим, що весь Крим складався з древніх та добре утримуваних міст, де можна було наочно прослідкувати всю довгу історію півострова по будовах, від античності та по ХVІІІ ст.

Крим був на той час квітучою країною, дослівно квітнучим садом, який годував кілька мільйонів людей (різні джерела наводять від 3 до 5 млн.). Зауважимо, що післявоєнний Крим, населення якого ніколи не перевищувало 2 млн. — ніколи не годував себе сам. Більшовики, найнерозумніші та найнедолугіші з історичних росіян, все приписували — пам’ятаю, сухості клімату, бракові води. Чи не пригадуєте, як ці недоумки завели поливальні машини та поливне землеробство (яке знищує плідність грунту за пару десятків років) навіть там, де його зроду не було? Провели вони до Криму й воду з Дніпра. Але, все одно — не допомогло.

Отже, все ясно, але — де брав воду квітучий татарський Крим? Побачимо, що нам пише з цього приводу великий знавець кримської культури, Максим Кирієнко–Волошин:

Основа всякого хозяйства — вода. Татары и турки были великими мастерами орошения. Они умели ловить самую мелкую струйку почвенной воды, направить ее по глиняным трубам в обширные водоемы, как кровеносной системой оросить сады и виноградники по склонам гор. Ударьте киркой по любому, совершенно бесплодному скату холма, — вы наткнетесь на обломки гончарных труб; на вершине плоскогорья вы найдете воронки с овальными обточенными камнями, которыми собиралась роса; в любой разросшейся под скалой купе деревьев вы различите одичавшую грушу и выродившуюся виноградную лозу. Это значит, что вся эта пустыня еще сто лет назад была цветущим садом.

[М. Волошин, Коктебельские берега, Симферополь., 1990, с.216]

Ось, за рахунок чого квітнув Крим Гиреїв, — труду, працелюбності та високої винахідливості. Саме того, чого не має та не може мати його нинішнє “насєлєніє”. “Рєспубліка Крим” — га! — це ж треба додуматися…

Доживи, дотривай Крим Гиреїв до наших днів, він — несумнівно, став би центром, Меккою світового туризму — не гірше від Еллади, але… З таким сусідом ніхто довго не протягне, настав і його час. Як пише той самий автор:

Но в ХVІІІ ст. Дикое Поле затопляет Крым новой волной варваров. На этот раз это более серьезно и длительно, так как эти варвары — русские, за их спиной не зыбкие и текучие воды кочевого народа, а тяжелые фундаменты Санкт–Петербургской империи.

[теж там, с.215]

І — далі:

… для царства Гиреев: уже воспринявших и кровью и духом все сложное наследство Крыма с его греческими, готскими и итальянскими рудами, конечно, русские были только новым взрывом Дикого Поля. И держат они себя так, как обычно держали себя пришельцы с Дикого Поля: жестоко и рвзрушительно. Еще с первой половины ХVІІІ века, с походов Миниха и Ласси, начинается истребление огнем и мечем крымских садов и селений. После присоединения при Екатерине, Крым, отрезанный от Средиземного моря, без ключей от Босфора, вдали от своих торговых путей, задыхается на дне глухого мешка.

[теж там, с. 216]

Хоча “прісоєдінєніє Крима к Россіі” й датується 1783 роком, але не слід гадати, що це було наслідком короткої кампанії, деякого бліцкрігу. Спадковий раб та холуй — це нездарний солдат, найгірший з можливих. єдине, що його гріє, так це жага грабунку. Тому й бліц–крігів в історії російського імперіалізму — не бувало. Всі захвати досягалися багаторічною ескалацією, накопиченням дрібних успіхів, перемог із багаторазовою перевагою сил, та з великою кров’ю — життя рабів нічого не варте.

Спроби захопити Крим починаються вже в ХVІІ столітті. В 1687 році стоп’ятидесятитисячне російське військо намагалося напасти Крим, але не долізло й Перекопу, — російські пішаки ледь не пропали у степові. Бо ж це тільки “для кінських ніг немає далеких доріг”.

Напад був повторений через два роки, та — з тим же успіхом.

Тільки 1736 п’ятидесятичотирьохтисячній армії Мініха вдається прорвати Перекоп та вдертися до Криму, зруйнувавши й Бахчисарай. Кримський літописець напише про це так: “Московіти знову, подібно до злих духів, проникли до чистого тіла Криму та вдруге насмілилися зруйнувати та спустошити город Карасу. Граф Лассі з тою ж німецькою ретельністю зайнявся спустошенням степів та руйнуванням міст. Він спалив 1000 сел, що уціліли від Мініха з тої причини, що були осторонь його путі”.

Потім, ще до вдалого походу 1783, Єкатеріна ІІ задумала провокаційний прожект: переселення християн з Криму до України. Це переслідувало дві цілі. Поперше, скласти для Європи враження, що життя християн у Кримі — непереносне (вони мали там усі права, крім права навідувати мечеті). Це мало якось виправдати російську агресію в очах християнської Європи. Подруге, це мало послабити Крим, оскільки значна частина кримської торгівлі перебувала в руках греків та вірмен, а вони були переважно християни.

Втім, із цієї чергової російської афери, здається, мало–що вийшло.

Відмітимо, що серйозних боїв тоді, підчас остаточного “прісоєдінєнія”, — в Криму не було. Росія, вірна своїй стратегії стервоїда, що затаївся на відлюдді окраю континенту, — завжди вичікувала слушної миті для вирішального нападу. Коли жертва зможе поставити її незчисленній, але незмінно мізерній солдатні, — мінімальний опір. Так було й тоді. Тому жодних серйозних пошкоджень військового характеру — в Кримі тоді не повинно було бути. Однак…

Едвард Кларк пише, що Херсонес був заселеним містом, де й у тисячолітньої давності античних будовах, підтриманих в доброму стані, жили люди. Це не означає, ясна річ, що там не було й більш нових будівель. Херсонес розлягався на півострові поблизу теперішнього Севастополю, та куди спочатку й прийшла солдатня Мініха. Кларк свідчить: “Як тільки прийшли московіти — все вмить було зруйноване. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою — плюндруванням. Розбивали, калічили й нищили все, що створили цивілізовані люди”.

Автор достеменно описує нам те, що побачив на власні очі: як спеціальними гаками, що були заздалегідь приготовані, розтаскували по блоках старі мармурові будівлі, як розбивали ломами (“протів лома — нєт прієма” — за це його так люблять росіяни) те, чого не могли розтягти гаки; як висаджували в повітря те, чого не брали ні гак, ні лом. Все це було добре організоване та провадилося за певним планом: Херсонес цілеспрямовано нищився, квартал за кварталом.

Втім, щось таке могло би здивувати наївного шотландця, та не людину, яка обізнана з російськими звичаями. Пригадується та, чи не найбільш невдала їх війна, коли вони разом програли Цусіму та Порт–Артур, в ностальгічному смутку за котрими був створений кимось патріотичний вальс “На сопках Манджуріі” (де ім, шкода, так і не вдалося поставити ногу). Там, в цій короткій війні, вони теж не в стані були байдуже пройти повз саму бідну китайську фанзу, не розкатавши її по деревині, по жердині. Після цього знайомства з російською культурою, у місцевих людей з’явилося розхоже позначення для нових зайд — “ло–май–ло” (або, за новим правописом — “ло–майло”): слово, хоч і китайське, але з нього б’є в очі суто російська семантика. Яка віддзеркалює далеко не вторинний бік національного архетипу.

Потім, уже за наших часів, коли переможці вдерлися до Німеччини, мене — пам’ятаю, надто розважало те, що від Буга по Ельбу, в жодному будинку чи палаці, де вони побували, — не залишилося ні єдиного не побитого автоматними чергами люстра. “Великий Боже!” — думав я тоді, — “невже їм так мерзенні їх власні сурла!” Пригадувалося до цього, що європейські купці, відбуваючи торгувати з дикунами — запасалися люстерками. Котрі тими дикунами — високо цінувалися. Отже, виходить і дикуни бувають різні. Одних люстерко захоплює, а інших так само дратує. Потім пригадав, що в Росії дзеркала були заборонені ще першими Романовими, — чи випадково?

В Керчі, булій столиці Понтійської держави Мітрідатів, було багато мармурових будівель, що полишилися з тих часів. Готи й татари, що прийшли до Криму — зберігали старовинне місто, будуючись поруч. Все це було хутко та повністю знесене. Так само з іншими містами Криму. Саме значне з них — древня Кафа, з котрої за легендою вивезли стільки скарбів козаки Сагайдачного, — теж була дослівно стерта з землі. Навіщо? — а ось навіщо:

Взамен пышных городов из Тысяча и Одной Ночи русские построили несколько убогих уездных городов по российским трафаретам и частью из потемкинского романтизма, частью для екатерининской рекламы назвали их псевдоклассическими именами — Севастополей, Симферополей, Евпаторий. Древняя Готия от Балаклавы до Алустона застроилась непристойными императорскими виллами в стиле железнодорожных буфетов и публичных домов и отелями в стиле императорских дворцов. Этот музей дурного вкуса, претендующий на соперничество с международными европейскими вертепами на Ривьере, очевидно так и останется в Крыму единственным монументальным памятником “Русской эпохи”.

[теж там, с.216]

Але, все це — справи давні: якийсь там ХVІІІ вік. У інших, щоправда, це був не вік агресії, а вік Розуму та Просвіти. Скажуть тоді й інші були не ліпші (улюблений російський довід: всі, мовляв, хороші, а раз так — не треба й претензій!). Стверджуємо — краще, набагато краще; поводилися та поводяться. Тому що й зовсім свіжий приклад із нашого ХХ сторіччя. Коли росіян 1918 взали за горло німці, то їх Ленін несамовито верещав щось там про “мір бєз аннєксій і контрібуцій”. Коли ж вони 1945 чи не єдиний раз у житті заключили мир як переможці, то відразу пригородили собі чужі Куріли та шмат Східної Прусії; що жодного відношення до них, як відомо, не мали.

Зовсім непоганий — згодьтеся, приклад; приклад російської подвійної моралі.

На Курілах, окрім японських паперових будиночків і руйнувати не було чого, а от міста Східної Прусії були древніми, історичними та бездоганно утримуваними. Пригадаємо, як любовно відбудували поляки Гданьск та Щецін, що постраждали від війни: будиночок до будиночка, цеглинка до цеглинки.

У Східній Прусії, знову, було в організований спосіб знищене все, що нагадувало про минуле, все, що не пошкодила війна: палаци, замки, церкви та парки. Ну, хіба що окрім вілл, куди вібралася розводити своїх клопів та тарганів неробна російська солдатня в генеральських погонах. Щоб їх там прогодувати, до цієї булої житниці Німеччини прийшлося завозити все, від хліба до молока. Возять, слід так думати, — й досі. А колись… Почитаємо, що писав М.Є. Салтиков–Щедрін, який проїздив був цими місцевостями:

Я видел такие обширные полевые пространства в южной половине Пензенской губернии, но, под опасением возбудить в читателе недоверие, утверждаю, что репутация производства так называемых “буйных” хлебов гораздо с большим правом может быть применена к обиженному природой прусскому поморью, нежели к чембарским благословенным пажитям, где, как рассказывают, глубина черноземного слоя достигает двух аршин.

І — далі:

Это было до такой степени неожиданно (мы все заранее зарядились мыслью, что у немца хоть шаром покати, и что без нашего хлеба немец подохнет), что некто из ехавших рискнул даже заметить:

— Вот увидите, что скоро отсюда к нам хлеб возить станут!

[М. Салтыков–Щедрин, Избран. сочин., — Москва–Ленинград, 1947, с.334]

Так що, як бачите, те, що трапилося тоді в Кримі, — випадком не було. Тому що дослівно повторилося вже за нашої доби та в іншому місці. Отже, не відхилення, а норма. З другого боку дозволимо собі — не як виправдання, ясна річ, — зауважити, що все це є ще деяким наслідком російської ксенофобії. Ніколи не відчує себе росіянин вдома в чужій йому країні (чому не сидить вдома? — то про це ви вже його запитайте). Не приймає його ксенофобна душа жодних там Шиг–Алєєвих, в крайньому разі — Щєголєвих. От і виходить, що жити йому, вбогому тілом та духом, серед роскошів палаців Мітрідата та готських будівель, — ніяк неможливо: душа не приймає. А значить і треба все це геть знести та понабудувати улюблені “уєздниє городішкі”.

Лишається тільки порадіти, що їм, які перетворили на пустелю половину Євразії, — так і не судилося дістатись Колізеїв та Партенонів. Від них давно б уже нічого не полишилось.

Подумайте самі та ви зрозумієте, що поряд із будь–якою історією цей нарід просто не вбачається, не пасує. Чи то тому, що він сам поза історією, чи то ще з якоїсь причини.

А може… може й простіше; може це всього тільки старий інстинкт нищення більш високої культури? — щоб не було видимої всім конкуренції для власної — поганенької?

* * *

Не полишилася байдужою до Криму та його татарів після його сплюндрування — і “вєлікая русская літєратура”. Вона подарувала їх своею увагою в особі “нєістового Віссаріона”, котрий на чийсь рахунок мандрував Кримом; він зауважив із цього приводу, що:

“Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии”.

Читаючи щось подібне починаєш розуміти сенс латинського прислів’я ex ungae leonem — “з кігтів пізнають лева”. Все ж таки, що то за великий критик (великих творів великої російської літератури!) - в двох реченнях — всього тільки, — спромігся вщент розкритикувати всіх трьох — баранів, верблюдів і татарів!

Там, у них, цей один вважається також за великого (у них же все велике, не забувайте!) демократа та прогресиста; та й взагалі… А наш Волошин писав, з приводу тих самих “фізіономій”, що:

“В любом татарине сразу чувствуется тонкая наследственная культура, но бесконечно хрупкая и неспособная себя отстоять”.

Та де вже тут… “отстоять”… Тим більше, що й відстоювати треба не від когось там, а від громил воістину всесвітніх. На кшталт отого російського мурла В. Бєлінского.

Не полишив увагою татарів (баранам та верблюдам він чомусь не надав такого значення) і Федір Михайлович Достоєвскій, що аж понад любив соватись, з приводу чи без приводу. В цьому, в пристрасті соватись, з ним порівнюється, хібащо, нащ сучасний пророк, Олександр Ісаєвич. Подивимося та почитаємо, як він там совався в своєму “Дневнике писателя” (1876), цьому непоганому зразкові чисто російського духовного ексгибіционізму. Посилання буде розлегле, послухаємо та поцінуємо його откровення.

Кстати, недавно в “Московских ведомостях” нашел статью о Крыме, о выселении из Крыма татар и о “запустении края”. “Московские ведомости” проводят дерзкую мысль, что и нечего жалеть о татарах — пусть выселяются, а на их место лучше бы колонизировать русских. Я прямо называю такую мысль дерзостью: это одна из тех мыслей, один из тех вопросов, о которых я говорил в июньском N “Дневника”, что чуть какой-нибудь из них явится “и все у нас тотчас в разноголосицу”. В самом деле, трудно решить — согласятся ли у нас все с этим мнением “Московских ведомостей”, с которым я от всей души соглашаюсь, потому что сам давно точно так же думал об этом “крымском вопросе”. Мнение решительно рискованное, и неизвестно еще, примкнет ли к нему либеральное, все решающее мнение. Правда, “Московские ведомости” выражают желание “не сожалеть о татарах” и т. д. не для одной лишь политической стороны дела, не для одного лишь закрепления окраин, а выставляют и прямо экономическую потребность края. Они выставляют как факт, что крымские татары доказали свою неспособность правильно возделывать почву Крыма и что русские, и именно великорусы на это гораздо будут способнее, и в доказательство указывают на Кавказ. Вообще, если бы переселение русских в Крым (постепенное, разумеется) потребовало бы и чрезвычайных каких-нибудь затрат государства, то на такие затраты, кажется, очень можно и чрезвычайно было решиться, во всяком случае, если не займут место русские, то на Крым непременно набросятся жиды и умертвят почву края…

[Ф. Достоевский, Полн. собр. соч. в тридцати томах, Ленинград, 1991, т. 23, с.55]

Підсумуємо коротко думки цього видатного російського розуму. Отже, “крымские татары доказали свою неспособность правильно возделывать почву Крыма” (коли? — чим?), значить? — значить треба їх виселити та замінити велікорусами, котрі на це “гораздо будут способнее”. А як не потурбуватись — погано буде: “На Крым непременно набросятсся жиды и умертвят почву края”…

Важко сказати, чого більше в цьому типові, ше одному коріфеї дологічного мислення, духовному предтечі фашизму та російського більшовизму, — імперської дурості, імперського ж дрімучого невігластва, чи російської зоологічної ненависті до інших народів? є, кажись, як і в будь–якій його писанині, — все. Не забув нічого.

От, і розберемо, за порядком, всю цю маячню.

Цікаво, безцінний наш Федоре Михайловичу, а коли ж це “крымские татары доказали свою неспособность”? Може тоді, ще перед росіянами, коли Крим с а м, власними засобами годував утричі більше населення, ніж ваше теперішне великоруське, що розяває пельки на мітингах, вимагаючи покарму, але саме себе прогодувати аж ніяк не в стані? Коли перед наїздом ваших покидьків, іноземних пройдисвіті “Миниха и Ласси”, він був суцільним квітучим садом?

Перечитайте ще раз, трохи перед тим, як М. Волошин описує майстерність татарів, їх винахідливість у використанні навіть роси, і ви зрозумієте різниці в російському та українському мисленні, з причини якої “не зійтися їм ніколи” (і — слава Богу!).

На обробку кримського грунту, виявляється (куркам на сміх!) - “гораздо будут способнее” великоруські “лапотнікі”, що виснажували за пару років расколупане сохою після випалу поле та перелазили на сусіднє. Ось тепер, сьогодні, вони й показали свої, так би мовити, здібності.

А що стосується так нелюбимих вами “жідков”, поштивіший ви наш Федір Михайлович, то вони, слід вам сказати, вже давненько пробували “умертвіть почву края”, як ви й передрікали. Перші єврейські колхози створилися в північному Кримі ще перед війною, та хазяйнували надто успішно. Татари виробляли молоко, м’ясо та плоди, а єврейські господарства — хліб. А ваші московські велікоруси приїздили, все це жерли кожного літа, а потім — благополучно від’їздили назад. Тому що свою нездатність обробляти будь–яку землю, — вони здавна довели ще у себе вдома; та задовго перед вашим народженням.

Ці єврейські колхози були частково відновлені й після війни, коли татарів замінили пожадані великоруські прихідці з усіх кінців імперії, та те, що вони виробляли — й було значною частиною того, що тоді вироблялося в Кримі взагалі.

На заключення покажемо, як нові хозяї Криму, котрі по 1944 засмітили його в прямому та в переносному сенсі, — перепаскудили й карту Криму. Наведемо частку його нових назов, якими тепер заплямована мапа Криму: Быстрая, Партизанское, Сирень, Верхне-Садовое, Перевальное, Скалистое, Генеральское, Передовое, Соколинное, Доброе, Пионерское, Счастливое, Заводское, Планерское, Танковое, Залесное , Подгорное, Ущельное, Изобильное, Подлесное, Фруктовое, Ключевое, Приветное, Шелковичное, Лозовое, Пчелиное, Черноморское, Лучистое, Резервное, Чистенькая, Малореченское, Родниковское, Мраморное, Рыбачье, Оборонное, Свободное.

Ну, і все інше, в тому ж ідіотичному стилі. Ні, ви ж тільки помилуйтеся на цей орлиний зліт інтер-люмпенської уяви! На цю — воістину — фантазію ідіота, як казав Остап Бендер!

* * *

Окрім цього, хоч і не такого вже безневинного розгулу номенклатурної фантазії ідіота, варто відмітити й більш вагомі злочини. Нагадаємо, що за міжнародним правом, будь–яка депортація прирівнюється до геноциду. Саме до нього, до речі, закликав і Достоєвскій в рядках, що були наведені вище.

Але, мало хто знає, що було по геноцидові.

Після вивезення всього корінного населення Криму (там були не тільки татари; щоб зібратись росіяни давали не більше 20 хв. — яка щедрість!) в найбільш пустельні місцевості Казахстану (так звана Бетпак Дала — Голодний Степ) на захід від Балхашу (вже через рік полишилося менше половини), — російські вертухаї зайнялися тим, що по ньому — корінному населенню, полишилось. А полишилось немало, та все воно підлягало знищенню. Повинні були бути знищені всі письмові та друковані матеріали, твори мистецтва, археологічні матеріали і т. д., і т. п. Все, що полишилось від законних хазяїв Криму.

З бібліотек та небагатьох уцілилих від минулих погромів мечетів вилучали та спалювали всі неросійські рукописи й книги, в тому числі — й документи тисячолітньої давності, величезної наукової вартості.

Спалювалися, згідно інструкції, і твори російського графа Толстого, як вони були перекладені татарською мовою, подібні ж твори Леніна і Сталіна (“ми на етом язикє нє говорім”), спалювалися ноти російських композиторів із татарськими текстами.

Спалено було, цілком, всю експозицію музею народного мистецтва.

Вилучені з інших музеїв твори мистецтва, якось пов’язані з та тарами — знищувано; що горіло — спалювалося, що плавилося — розплавлялося; що можна було розбити — билося.

Одночасно була проведена ще одна архитектурна чистка, — були знищені (іноді — під приводом воєнних ушкоджень, що як правило було брехнею), — древності, що внаслідок недогляду зберіглися від минулих погромів.

Зауважимо та відмітимо, що російське слово “погром” (як сьогодні “беспредел”) увійшло свого часу майже до всіх європейських словників, воно так і пишеться — pogrom. Скромний, але гідний, а головне — неоцінений внесок до світової культури. Тому що інакше, — звідки б там довідалися, як його треба називати — погром?

Так було довершене сплюндрування цієї древньої та багатопланової культури, набагато старішої від російської (а чи не тому це було зроблене?). Іще один історичний злочин російського народу.

Нагадаємо, що тоді ще йшла війна, кожна людина була на рахунку сили та засоби могли б піти на щось краще, скажімо на відновлення, а не на знищення, але… Зауважимо, для тих, хто не знає, що Крим був якось- такось доведений до довоєнного рівня лише після того, як (згідно зграбного визначення сучасних російських патріотів) “Крим бил подарєн Хрущєвим Украінє”. Тому що той соціальний мотлох всіх рангів, що змінив у Кримі його людей, як був мало до чого придатний тоді, так само полишається й сьогодні.

Передбачаю тут можливе заперечення, та ось у якому цікавському пункті. Знайдуться чому ні? — такі щирі патріоти, що здіймуть галас, запротестують: до чого тут росіяни? — усе ж це наробив отой монстр, пам’ ятаєте — “чудовіще СССР”, за визначенням нашого вермонтського пророка. Того самого, що усилюється переконати нас, ніби це якісь невідомі зловмисники наклали тоді, 1917, доброму російському народові в штані марксизмом. От, з нього — СССР, — і питайте. Благо, його вже немає, та й питати нема з кого. Бо юридична “спадкоємиця” — Росія, — успадковує самі прибутки.

Доводилося чути подібне крутійство й раніше, й з приводу 1933 і з приводу 1937; при чому — дивно, часом і від цілком пристойних на вигляд людей.

Повторимо ще раз, більшовизм був насправді в Росії не випадковим або стороннім явищем, але органічно з неї виріс. Був — дійсно, деяким “увєнчанієм зданія” (як любив казати М. Є. Салтиков–Щєдрін) тої самої — “руской ідєі”. Це має бути гранично ясним зі всього змісту данного дослідження.

А СССР, що ж — СССР; не виключене, що він і заведений був саме на цей випадок, передбачений на те, щоб власні злочини розкласти на всіх, на всі народи Союзу. Саме для подібного крутійства в майбутньому. Тому що немає більш передбачливих людей, ніж кримінальники. Бо ж він, кримінальник, і до буцегарні потрапляє як раз в тому разі, коли чогось там не передбачив.

Тільки — марно було все це. Тому що все одно, відповідальність несе головний, та від неї “старшему брату” дітись нікуди. Та — ніколи.

Та й самі вони завжди вважали, що це — не більш, як камуфляж. Наведемо свідоцтво з життя.

В одній з програм Останкінського ТБ ток–шоу “Взгляд” 12.06.93 брав участь такий собі доцент МГУ, молодий та ранній, ватажок якогось там з комсомолів (їх тепер кілька). Він одразу заявив, що його ідеалом є Лєнін. Був, як навмисно, “дєнь нєзавісімості Росії” та його й запитали: а що він, комсомольський ватажок, з цього приводу думає? А він, цілком слушно, — питається: “нєзавісімость — от кого? Йому й пішли розтлумачувати, що — мовляв, від булого СССР (чистий сміх — уявляєте?). А він на це зазубився як гієна, махнув рукою та каже: “А СССР — ето і била Россія. Только большє і лучшє”. І насправді — хіба не так? — не дарма ж вони єдині учинили себе його спадкоємцями.

Так що про себе вони, всесвітні пройдисвіти, так завжди і вважали, що жодного там СССР немає, а була та є Росія. Та коли, до речі, за кордоном захоплювались: “русскіє запустілі чєловєка в космос”, “русскіє опять виігралі олімпіаду”, — хіба вони заперечували, виправляли? Ні, приймали як належне та ще більше роздувалися від “благородной гордості”, так що…

Списувати на якогось там СССР — і не думайте. Нічого не вийде.

Чи може тоді, за Мініха, — це теж був СССР?

* * *

Трагедія Криму та знищення його культури, навмисне та безжальне, не були одиноким випадком в історії Росії. Бо ще раніше та ж звіряча московська агресивність знищила своїх же, ніби родичів та єдиновірців, — високу новгородську культуру, що виросла з древніх традицій Балта Русью — Білої Русі.

Політичний антагонізм Новгороду та Москви корінився в повній протилежності та абсолютній несумісності їх суспільних устроїв. Новгород був республікою вільних людей, заснованою на праві та демократії. Москва ж була цілком рабовласницькою державою, заснованою на свавіллі вищого над нижчим; одне слово — низхідними сходинами холуїв.

Поганий приклад вільного руського міста, де не прийнято творити свавілля, був неприпустимий з точки зору Москви. Коли московський раб гнув спину на барина, збагачуючи для агресії свою централізовану (а значить — прогресивну) державу, то вільний новгородець — сябр, — працював на себе. А от цього — й не можна було припустити. Немислимо було терпіти таке.

Повсякденна війна проти вільної республіки ведеться Москвою з самого початку, не вщухаючи, але приносить лише часткові успіхи. Час Москви настає, коли Новгород навідує чума, яка уносить більш 50 тисяч життів.

Ось тоді, дочекавшись кінця епідемії, 1471 року, Іван ІІІ розпочинає, нарешті, успішний похід на Новгород, приєднуючи його до Москви. Бажані виники були досягнені, оскільки:

Вся земля новгородская, говорит летописец, до самого моря пожжена и попленена, потому что опустошали ее не одни те войска, которые были с великим князем или его братьями, но изо всех земель московских ходили теперь за добычею в новгородские волости.

[С. Соловьев, История России с древн. врем., Москва,1959, т. ІІІ, с.21]

Не відстав від князя, як бачимо, і добрий нарід московський, розбійний холоп під розбійним барином. Так грабували чотири роки, а 1475 — знову пожалував і головний грабіжник, великий князь московський, подивитись та перевірити, — а чи не полишилося десь чогось недограбованого?

С тих пір Новгород та Псков назавжди втратили під Москвою будь–якого значення.

Але, 1569 Іван IV, зляпавши в Москві фальшиву грамоту про стосунки новгородців із польським королем, використав цю провокацію для поновного плюндрування Новгорода та Пскова. Читаємо:

Дворецкий Лев Салтыков и духовник протопоп Евстафий с боярами пошли в Софийский собор, забрали там ризницу и все церковные вещи, то же было сделано по всем церквам и монастырям. Между тем Иоанн с сыном отправился из архиепископского дома к себе на городище, где начался суд: к нему приводили новгородцев, содержавшихся под стражею и пытали, жгли их какой-то “составною мудростию огненной”, которую летописец называет “поджаром” обвиненных привязывали к саням, волокли к Волховскому мосту и оттуда бросали в реку; жен и детей бросали туда же с высокого места, связавши им руки и ноги, младенцев привязавши к матерям; чтобы никто не мог спастись, дети боярские и стрельцы ездили на маленьких лодках по Волхову с рогатинами, копьями, баграми, топорами, и, кто всплывет наверх, того прихватывали баграми, кололи рогатинами и копьями и погружали в глубину: так делалось каждый день в продолжении пяти недель.

По окончании суда и расправы Иоанн начал ездить около Новгорода по монастырям и там приказывал грабить кельи, служебные домы, жечь на житницах и на скирдах хлеб, бить скот; приехавши из монастырей велел по всему Новгороду, по торговым рядам и улицам товары грабить, амбары, лавки рассекать и до основания рассыпать; потом начал ездить по посадам, велел грабить все дома, всех жителей без исключения, мужчин и женщин, дворы и хоромы ломать окна и ворота высекать; в то же время вооруженные толпы отправлены были во все четыре стороны, в пятины по станам и волостям, верст за 200 и за 250, с приказанием везде пустошить и грабить. Весь этот разгром продолжался шесть недель.

[теж там, с.560]

Опис деталічний та вражаючий. Радимо звернути уваги на те, що російський історик ХІХ ст. називае “судом” звичайнісіньку розправу, геноцид. І це не помилка, бо те саме слово зустрічаємо й пізніше (“По окончании суда”). Такими були російські уявлення про суд ще в минулому сторіччі — всього тільки!

Бачите, першими були пограбовані церкви та кляштори, тодішні культурні центри. Все останнє, одне в одне нагадує те, що було потім в Кримі: “амбары, лавки рассекать и до основания рассыпать”, “хоромы ломать”. Те ж саме, той же московський почерк опише нам через двісті років в Кримі Е. Кларк.

А ось, як це все треба розуміти сучасно, марксистськи:

В условиях усиливающегося гнета со стороны местной феодальной знати масса населения Новгорода надеялась найти защиту от произвола со стороны сильного московского князя. С другой стороны, феодальная знать, опасавшаяся потери своих привилегий, предпочла ориентироваться на Великое княжество Литовское и готовила отторжение Новгорода от русских земель. Московская великокняжеская власть умело использовала в своих интересах обострение классовых противоречий в Новгородской республике и предотвратила чрезвычайно опасное для страны отторжение Новгорода.

[А. Сахаров, коментарі до т. ІІІ Історії С. Соловйова]

Можна повністю оцінити цю “защіту от проізвола”, порівнявши з наведеним вище описом Соловйова. Дуже цікаве тут і оте “отторжєніє” (“опасное для всей страни”); від країни, до якої Новгород, як всі знають зі шкільних підручників, — ніколи не належав. Він здавна був суверенним князівством. Так цей “вчений коментатор” об’єднується з сучасним “властітєлєм умов”, який в такому ж ступені сумує за “отторгнутой Галіцієй”. “Отторгнутой тільки, як відомо, не від Росії, але від незалежної Польщі. Так це що — хіба змовилися? — наче ні. Тоді можливо гени?

І — не відвертайте носа від брудних шахрайств з історією. Тому, що й вони є частиною російської культури. Можливо, — й не останньою за значенням.

* * *

Розглянемо й третій приклад знищення культури, вже в наш час та нашої власної, — російську окупацію України 1918 р.

Розхоже гасло дев’яностих в Росії — на всенародних демонстраціях, було: “Боріс заставь хахлов накорміть Россію!” Воно, як у краплині води, віддзеркалює відносини двох країн, — країни працелюбних та здібних, якій призначено бути кормушкою для країни лядащих та нездарних. Годувати Росію, це наче святий обов’язок хохлів. Безперебійність цього годування забезпечує влада Росії над Україною. Тоді, 1918, вона було похитнулась та на окупацію України та випомповування з неї продовольства — було відряджено численну та добре озброєну армію ленінського більшовика Муравйова, в недавньому минулому — жандармського офіцера.

Армія ця в лютому 1918 і взяла, без особого спротиву, Київ — “мать городов русскіх”. Більшовики не поспішали ввійти до міста. Вони не любили ризикувати своїми брудними, побитими пранцями шкурами, але три доби — без перерви, його обстрілювали. Артилерії було наказане — обстрілювати: “крупниє зданія і цєркві”.

В Києві тоді, як і тепер, жили переважно росіяни, але, як ми тепер знаємо, для Росії життя росіянина — небагато варте. У Грозному, щоб убити кілька тисяч чеченських народних бійців, — знищили більше сорока тисяч своїх та ще тисяч двісті — зробили біженцями. Це в них зветься: “лєс рубят — щєпкі лєтят”. Ще одна цікава риса національного архетипу. Державою, як відомо, життя росіянина не охороняється, але зате вона неподільно править його смертю — коли захоче — тоді й уб’ є.

Цілей трьохдобового артилерійського обстрілу — було дві. З одного боку — треба було цим розпочати масовий терор. З другого боку — знищити якомога більше чужого. Ви скажете, що це чуже ось–ось стало б їхнім, так — навіщо ж?

Тут ви, однак, все ще не розумієте, з ким ви маєте справу.

В російській літературі повсюдно пишеться, що монголи перетворювали завойовані ними країни на пустелі. Гадаю, це писалося автоматично, це їм — монголам, приписувано власного способу мислення, ірраціонального та дологічного. Тому що який же це завойовник при здоровому глузді стане перетворювати на пустелю те, що ним завойоване, свою власність? Але, вони самі були єдиним народом на землі, котрий діяв саме в такий спосіб. Отже, — дивуватись нема чому.

Федір Ернст був відомим київським художником та мистецтвознавцем, його перу належить одна з перших монографій про М. Реріха. Урядом Гетьманату він був включений до спеціальної комісії для оцінки спричинених більшовицьькими громилами збитків. Вислідом цих розвідок стала книжка — “Художні скарби Києва, що постраждали 1918 року,” Київ, 1918.

Перелічимо коротко пошкоджені будівлі. Це собор на Печерську, побудований І. Мазепою — 35 прямих потраплень снарядів. Вісім снарядів пошкодили Успенський собор в Лаврі. Були зруйновані також важливі військові об’єкти, — лаврська дзвінниця ХVІІІ ст. та “Палатна вежа” на березі Дніпра — по ній били “прямой наводкой”. В Михайлівському монастирі (“золотоверхому”) розірвалося 7 снарядів. Вісім снарядів улучили й до Володимирського собору.

Пошкодили й св. Софію, як пише Ернст:

Мимоволі здригаєшся, коли дивишся на слід снаряда, що вдарив у старовинний алтар св. Софії. Адже коли б той удар прийшовся на 2–3 аршини праворуч, то мабуть, упала б Нерушима стіна, загинули б дорогоцінні мозаїки — краса і гордість світового мистецтва, що пережила суздальців, Батия, литовців, кримських татар, уніатів.

Можна було б продовжувати, але не варто. Кожен має розуміти, що пережити Батия, — це не більшовиків пережити.

Більшовицький бронепоїзд, котрим командував Полупанов, на честь якого назвуть вулицю в Києві (певний, що вона й досі так називається!), прорвався в околиці вокзалу та розстріляв в упор запалювальними снарядами дім на вул. Пеньковській, де жили президент М. Грушевський та відомий художник В. Кричевський. Обидва були давні колекціонери та мали розлеглі мистецькі зібрання, від яких, природно, по більшовиках мало чого полишилось. Там були колекції килимів (всього біля 200), скло та фарфор (більше 100) та більше як 150 картин.

Згоріла вся бібліотека Грушевського, де було багато старовинних рукописів, актів та документів. Тому що це тільки російські рукописи не горять, як нам популярно роз’яснив російський же письменник М. Булгаков; він був при цьому погромі, але ніколи про нього не написав, жодного слова. А українські рукописи — навпаки: горять тим ліпше, чим вони більш українські; як порох.

Принаймні українська (підкреслюю — не російська!) бібліотека АН України горіла на моїй пам’яті перед війною, горіла й потім. Єдині часи, коли вона могла бути відносно спокійною, це були — здається, роки з 1941 по 1944. Останього разу, 24 травня 1964 р., перед возшестям на московский трон Л. І. Брєжнєва, її підпалив агент КГБ Погружальскій, турботливо розклавши фосфор — де тільки було можна. Щоб важче було загасити. Зараз він, можливо, проживає в тому ж Києві, на персональній пенсії. Його тоді навіть судили, він поводив себе нахабно, отримав навіть якийсь символічний термін, але й його, схоже, не відбував. Бо це ж були не російські, а всього тільки українські книги та рукописи… Але, повернемося до Києва, котрого взяли російські більшовики. Навряд чи хто не чув у нас про родину Терещенок, які стільки зробили для української культури. Комуністи- більшовики, вороги культури та вороги України, не забули й про них. Колекція картин, зібрана М. Терещенком в будинку його батька І. Терещенко на бібіковском бульваре (тепер — бульвар Т. Шевченка), не була істотно пошкоджена підчас обстрілу, її черга настала потім:

Надамо слова Федорові Ернсту:

Хто не відвідав Терещенківського будинку у дні володарювання в Києві советської влади, той, звичайно, не може скласти для себе й приблизного поняття про розгром, учинений тут. Особливо тяжке враження справляли залишки чудових полотен першокласних художників, розірваних на шматки або безглуздо порубаних шабельними ударами. Багато картин було просто вирізано з рам ножами й шаблями — як вирізана була шкіра, з сидінь, стільців і крісел.

Багато було безглуздо перепаскуджене (яку ж звірячу ненависть до будь–якої культури треба було на це мати!), але немало було й розграбовано — 40 картин, всі 188 шкіців та етюдів Верещагіна, два полотна Репіна, Одне Врубеля, три Маковського, різьби, альбоми. Було украдено й три малюнки Рембранта. Вони ніколи не були знайдені. Створюється стійке враження, ніби ці люди твердо знали, що вони є покидьки. Та мстилися за це на всьому світові, в тому числі на бездушних предметах. Але, щоб заслужити на цю помсту — треба було бути чимось видатним, прекрасним…

Втім, час іде, звичаї пом’якшуються навіть в Росії, і коли ця кримінальна зграя (то не перше їх навідування, бували й попередні, 1915 та 1939), вдерлася в кінці війни в Західну Україну, — вони вже не завжди рубали картини шаблями. Це вже робилося здебільшого за новітнім кримським зразком: культурно. 1952 виданий “Приказ N 375”. Згідно нього була проведена, як тепер кажуть про їх братів–сербів — “етнічєская чістка”. Тільки з одного Львівського худож–нього музею було вилучено більше трьохсот картин та пару десятків скульптур: експозиція цілого музею. То були твори всесвітньо відомих українських майстрів — Архипенко, Бойчук, Гординський, Грищенко.

Картини складали в штабель та спалювали, кам’яні різьби розбивалися, а металічні відправлялися на розтоп — як металобрухт. Ось так.

Варварство дикого натовпу замінилось варварством плановим, науковим та тотальним: варварством народу, нації, держави, — прогрес не оминув і Росію…

* * *

Останній розділ наводить на деякі суто практичні роздуми.

Ми живемо кілька років в умовах незалежності, але… Неодмінно виникає слушне запитання, а чи є незалежність та недоторканість будь–якої країни яка межує з Росією, — так само тривкі та надійні, як в Європі? Досвід історії вчить, що на жаль — ні. Крім того, хто може нас гарантувати від подальших погружальскіх? Бо Україна є єдиною в світі країною, що вимушена годувати у себе мільйони своїх ненависників, які своїх почуттів навіть не приховують.

Ми — країна бідна чужим добром, скажімо — рембрандтами та веласкесами, — не Росія, ніколи й нікого не грабували. Але, у нас є власні немалі культурні скарби, які нам навіть дорожчі. От, про них і слід би тепер, коли маємо яку–неяку державу, — якось потурбуватись, подбати. Справа в тому, що до нас, до Києва, почали з цілком безпечних місць світу — звозити наше. Передали з Чехії архіви О. Олеся; привезли з Канади архіви У. Самчука. Добре, але — навіщо? — чи будуть вони в Києві у більшій безпеці ніж у Празі або Торонто? Та в жодному разі…

От і слід би нам тримати свої культурні скарби, хоч і у власних руках, але десь подалі від Москви, чим далі, тим краще — хіба не так? Думається, у братній Канаді нас би правильно зрозуміли.

Просто для того, щоб не повторювалося більше те, що розпочалося ще 1169, а в останні рази було вже у ХХ столітті. Чи історія, бува, дійсно нічого не вчить?