ДОСТОЄВСКІЙ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ДОСТОЄВСКІЙ

Достоевский — двуличневая ткань; посмотришь с одной стороны, — отливает красным, с другой стороны, — черным; пророк русской революции и пророк русской реакции.

Д. Мережковский

Російська література налічує чимало письменників. Є серед них різні, є й цілком добрі. Але, легко помітити, що такі не всіма вважаються добрими. Так само, як ті, що всіма вважаються добрими — частіше такими насправді не є.

Тому очевидно, що вирішивши розглянути з російської літератури в цілому всього трьох: класика, перехідного (між досовєцькою та совєцькою епохами) та совецького, — треба було їх якось вибирати. Як перехідним класиком мав бути однозначно Горькій, то з останніми справи були дещо складніші.

Найвидатнішими письменниками російської літератури минулого сторіччя (а вона всього їх налічує два, минуле та сучасне), класиками, — вважають Л. Н. Толстого та Ф. М. Достоєвского, отже — хто? Здається — саме останній.

Дійсно, Толстой як мислитель (а він прославився цим не менше) — відпадає майже відразу. Бо ціну йому як мислителю, реформатору та моралісту — визначив в одному, короткому, але ущипливому реченні, — Г. К. Честертон: “Все, що відкрив нам Толстой, — саме собою розумілося для святого Франциска з Ассізі”. А оскільки той жив у ХІІ ст. (1181–1226) — то й нема чого пошукувати істини у Толстого, — надто вже спізнився (по відношенню до Заходу). Ліпше повернутися до першоджерела.

Письменником він був плідним, але не надто розумним, та й стиліст з нього був не великий. Найслабішим з того, що він написав, була — мабуть, повість “Казаки”, події якої відбуваються на Кавказі, незабаром по його “усмірєнії” (“Смірісь Кавказ — ідєт Єрмолов!”). Сюжет її — банальний, характери — схематичні. Та до того (то вже постійна слабість цієї літератури взагалі), — серед них бракує привабливих. Не вірите — прочитайте самі.

Автор — як може, проявляє турботу про свого не надто освіченого російського читача, наділивши повість примітками власного виробу. Вони настільки російськи провінційні, та складені в такий кумедний спосіб, що дечого варто й процитувати:

Балка на кавказском наречии значит овраг, ущелье.

Маштак на кавказском наречии значит небольшая лошадь.

Кунак приятель, друг, на кавказском наречии.

Автор переконаний, що є таке “кавказскоє нарєчіє”, де представлені на рівних українська “балка”, циганський “маштак” та черкеський “кунак”. Втім, про “кавказскую національность” він іще не пише, її через сто років подарують нам Ст. Говорухін та інші.

До того він глибокомисленно зауважує:

Лягушки на Кавказе производят звук, не имеющий ничего общего с кваканьем русских лягушек.

Та й дійсно, де ж їм убогим зрівнятися з російськими… В його ремарці, як завжди, почувається безмежна самовпевненість, але саме в жаб’ячому питанні він — найслабіший, плутаючи все з усім. Бо на Кавказі у сталій воді (не в бурхливих гірських річках, ясна річ) так само може жити звичайна Rana esculenta — жаба їстивна, що розповсюджена й по всій Європі (крім Британських островів). Та якої автор велично іменує “русской лягушкой”. Але, крім того, по лісах (так само, як у нас) живе Hyla arborea — жерлянка, яка не квакає, а сюрчить.

От, такі справи, як бачите. Одне слово: “Дайтє недоучівшємуся русскому гімназісту карту звєздного нєба…”

Тому ми, здається, й не припустилися помилки, віддавши переваги Достоєвскому. Хоч граф, як бачите, дав би нам значно більше підстав для іронії.

* * *

Щодо обраної нами епіграфом незаперечної думки великого філософа, то зауважимо, що вона — не така вже й парадоксальна. Бо революція в Росії — то є прискорена реакція. Хіба цього не продемонстрував жовтневий переворот, а особливо — його наслідки?

* * *

Можна думати, що Ф. М. Достоєвскій (1821–1881) — аж по наші часи вважається найбільш видатним російським письменником. Як і багацько діячів російської культури, він не був росіянином з походження. Онук білоруського попа та син полкового лікаря, він закінчив інжєнєрноє учіліще в Петербурзі, але не зацікавився подальшою кар’єрою на державній службі. Віддав переваги не забезпеченій по кінець життя державній посаді (його по закінченні нікуди не заслали, але відправили до інженерного департаменту в столиці), а обрав сумнівну долю літератора в тодішній Росії, — сповнену прикрих несподіванок.

Незважаючи на своє походження, він — російська людина та глибоко російський письменник. Справа в тому, що білоруси завжди були народом прямодухим та вкрай легковірним. Тому, на відміну від скептичних українців, вони надто легко повірили брехливим російським байкам про братство. В те, що вони — повноправні співзасновники великодержави пізнього середньовіччя, переможці Грюнвальду та люди зовсім іншого походження, — є всього тільки провінційною гілочкою “вєлікого русского народа”, обманеною хитрими поляками. За цю свою довірливість до “старшєго брата” Біла Русь дорого заплатила, ставши до ХІХ ст., з колись багатої та культурної країни — самою бідною та темною провінцією Росії. Російські байки розраховані на повних невігласів, але й у повсякденному насадженні темноти й невігластва, — Росія здавна не знала собі рівних.

Хоча — віддамо й належне, визвольне повстання проти дикунської імперії в Білорусі, Литві, Польщі та Україні, — підняв свого часу саме білорус, незабутній Кастусь Каліновскі (1838–1864).

Але, не таким був Достоєвскій.

Єдине, що в ньому полишилося від його походження, це намагання відновити родинне дворянство, яке зіходило, ніби, до литовського гербу “радван”. Він глузував з подібних же намагань В. Г. Бєлінского, який теж був сином штаб–лікаря та онуком попа (можливо — теж білоруського, як судити з прізвища), але він — це ж зовсім інша справа!

Не знайти нічого характерного і в його літературній творчості, крім — можливо, неросійської складності та глибини, а також типового для чужаків уміння до кінця використовувати всі можливості російської мови.

Можна, щоправда, угледіти й дещо специфічне, можливо й характерне, але надто невизначене, неухопне та неоднозначне. Це загальне, якесь присмеркове забарвлення, притаманне як литовській так само білоруській культурі. Може відбиток природи, а може й відбиток історії — сум за великим минулим. Сум вищих, вимушених підкорятися нижчим.

Для того, щоб це відчути, варто подивитись руїни замку Мендавгаса на тлі заходу сонця під Новогрудком; або низькі осінні хмари, що лавами ринуть на схід над баштою замку в Тракаї. Цей, чи не найбільш абстрактний контекст культури, був свого часу майстерно відтворений в білоруському фільмі — “Дике полювання короля Стаха”. Така сама печать відтиснута, здається, і на творчості письменника.

Печать смутку та деякої містичної приреченості.

До власних літературних досвідів він наважився підступитися лише пройшовши іспит перекладом, видав 1844 роман О. Бальзака “Євгенія Гранде”. Потім, 1846 він видає роман “Бедные люди”, який негайно викликав загальне захоплення тодішньої літературної спільноти. Він був за нього проголошений новим літературним генієм. Це був роман листування, бідного немолодого дрібного чиновника (“тітулярний совєтнік” — менше не буває) та бідної ж дівчини без визначених занять; деякий розвиток напряму “Шинели” Гоголя, що — втім, відразу було й помічене.

Можливо, що саме це й дало йому привід сказати згодом, що всі ми, мовляв, вийшли з “Шинели” Гоголя.

Наступний твір нового письменника, фантастична повість “Хозяйка” (1847), викликає негативні відгуки критиків, а найбільший з них — В. Бєлінскій, начебто забувши, що відгуком про “Бедных людей” він провістив появу нового літературного генія, з холодною кров’ю пише тепер, що жодних там отих “бєдних людєй” немає, а є всього тільки “глупиє люді”.

Така переміна є явище типово російське, — хутко очаровуються та так само хутко розчаровуються, — “лишь мгновение ты наверху и стремительно валишься вниз”… Ще один феномен того ж російського вагадла, яке знає лише два скрайні стани: “всє” або “нічєго”.

Достоєвскій тяжко переживає провал та продовжує писати в дусі “Бедных людей”, які принесли йому успіх, оприлюднюючи “Белые ночи” (1848) та “Неточку Незванову” (1849). Вони проходять відносно добре. Без хвали до неба, але й без чорної хули. Порівняно до “Бедных людей” це, однак, явний прогрес, якого важко не помітити. Але, не цим судилося йому створити собі ім’ я в літературі.

В його житті наступає, не з його провини, перелом, який цілком нагадує такий самий у житті Т. Шевченка. За “Дєлом Пєтрашєвского”, яке так само нічого не варте, виссане з пальця в “ІІІ отдєлєніі”, як і справа про “Кірілло–Мєфодієвскоє братство”, — письменник потрапляє до царської каторги.

Там, на протязі трьох найбільш важких років його життя, письменника оберігають від знущань рідних російських злочинців — поляки. Їх тоді, в тодішньому російському ГУЛАГу, — було завжди не менше, ніж згодом українців в совєцькому. В “Записках из Мертвого Дома” він пише про них цілком лояльно, як про людей (але — не народ), незмінно дорікаючи лише нерозумінням благородства російської народної душі. Але, з тих самих пір, можливо, цей російський письменник ніколи й ніде не напише про поляків і єдиного доброго слова. Для нього вони відтепер назавжди полишаться “полячішкамі”.

З 1854 року його, щоправда, відправляють солдатом до Казахстану, де він має пробути по 1856 рік, коли його “проізвєдут” у прапорщікі.

Звільнившись остаточно, він довго приходить до тями, друкуючи тим часом “Записки из Мертвого Дома” та роман “Униженные и оскорбленные” (1861), — останнє з отого, гоголівського–шинелівського напряму.

Багато часу відбирають намагання, цілком неплідні, видавати власний журнал, та лише 1866 виходить новий роман “Преступление и наказание”, від якого й починається новий, невідомий досі та широко відомий потім Достоєвскій.

* * *

З 1861 та до кінця, до 1881, він оприлюднює, крім невеличких речей, сім романів, що за двадцять років — не так вже й багато. Таким чином, чутки про те, що він був змушений обставинами писати свої речі у скрайньому поспіху — радше перебільшення. Та й самі романи не викривають подібного поспіху.

Вони побудовані з невластивою загалом російській літературі продуманістю та ретельністю, та якщо в них і прослідковуються елементи свавільного сумбуру та нестійкості, то вони є привнесені, як не самим описуваним російським життям, то тими ж властивостями ментальності письменника, але не зводяться до огріхів поспіху.

Вражає в “Преступлении и наказании”, чи не кращому з романів Достоєвского, незвичайна ж точність та деталічність опису переміщень героя вулицями Петербургу. Для цього потрібно було виходити йому самому, вздовж та поперек, але — не тільки: треба було мати ще досконалу пам’ять та почуття часу.

Достоєвскій є й типово російський письменник, і письменник майже виключно петербурзький. Дія його романів була би, мабуть, просто немислимою в будь–якому іншому російському місті; хоча б — у Москві. Та й люди у нього — петербурзькі. В той же час Петербург, — то абсолютно не російське місто. Хоча, в рівному ступені, в ньому немає нічого й від міста європейського. Його немислимо порівнювати з північними столицями Європи. Не порівняти з Копенгагеном, котрий, хоч взагалі теж плоский, але непорівняно притульніший та різноманітніший. Не можна рівняти й до зовсім уже чарівного Стокгольму, просторого, красивого та понад елегантного.

Це звичайна собі понура пруська казарма на фінському болоті, від самої плоскої рівноти якої — можна жахатись. Однак, це неодмінна декорація більшості романів Достоєвского.

Чи любив він Перербург? — наче — так. Він добре знав його, значить — любив ним гуляти. Про це свідчать і “Белые ночи”. Але, звідки ж тоді ці нищівні рядки?

Петербургское утро, гнилое, сырое и туманное… Мне сто раз среди этого тумана задавалась странная, но навязчивая греза: а что, как разлетится этот туман и уйдет к верху, — не уйдет ли с ним вместе и весь этот гнилой слизлый город, подымется с туманом и исчезнет, как дым, и останется прежнее финское болото, а посреди него, пожалуй, для красоты, бронзовый Всадник на жарко дышащем, загнанном коне?.. Вот они все кидаются и мечутся, а почем знать, может быть, все это чей-нибудь сон? Кто-нибудь вдруг проснется, кому все это грезится, — и вдруг все исчезнет.

Такого не написати, мабуть, про місто, яке любиш. Значить, не любив Достоєвскій і Петербургу, в котрому прирік жити більшість своїх героїв. Так, може він любив природу?

На це запитання приходиться відповісти також від’ємно. Хоч його романами й розкидані деінде зауваження щодо природи, але це є не більше ніж віддання належного, обов’ язок письменницької чемності, якщо можна так сказати. Пригадаємо, що І. С. Тургенєв, якому він все життя заздрив, — уславився саме описами природи.

Тому що про те, що письменник був абсолютно байдужий до природи, — є вже переконливі свідоцтва.

* * *

Вище ми вже казали про те, що його доля була якоюсь мірою (зі скидкою та немалою на те, що він був росіянин), подібною долі Т. Шевченка. Видно це і в тому, що обидва вони відбували свою солдатчину в далекому Казахстані, але — з деякою різницею. Якщо Шевченко був засланий до Орської фортеці, а потім на Мангишлак, у порожні та пустельні місцевості, то Достоєвскій потрапив до Семипалатінську на Іртиші — на скрайній схід країни. Але, в Казахстані — це місце з найбільш привабливою природою. Нижче Іртишем та на північ розлягався чарівно красивий навесні та влітку Кулундинський степ, на схід — лесисті передгір’я Алтаю; на півдні, всього чотири сотні кілометрів — озеро Балхаш та мальовничі гори Тарбагатай.

Вище ми відмічали, однак, зафіксоване російським же істориком — неприйняття російською людиною лісу (поготів — гір) та степу. Лише з річкою він жив, виявляється, душа в душу, плаваючи нею на своїх примітивних “моноксілах”.

Разом із тим він, прямий нащадок збиральників палеоліту, — гостро придивлявся, де та що погано лежить, що з цієї самої природи можна обібрати, спершу збираючи нею рабів на продаж, потім — бобрів, соболів, котиків; потім — ліс, деревину, потім золото, нафту, потім…

Загалом — “Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє — наша задача”. В цьому хамському гаслі “прєобразоватєлєй пріроди” — мічурінців, — втілена вся сутність імперського, споживацького та хижого відношення до природи (це — теж частина культури!). Відношення збиральників палеоліту, але озброєних не ними придуманими могутніми засобами розтаскування…

Середньо–статистичний росіянин є так само байдужий до природи, як не байдужий середньо–статистичний українець. Тому що — не забудемо це: й природа України була винищена не її аборігенами, але — зайдами, колонізаторами.

Байдужий він, загалом, по суті, й до будь–якої естетики; його кумир — “польза”. Мабуть тому й російська дійсність, попри всіх останніх “європейскіх нєдочєтов”, — завжди була й найбільш неестетичною на світі. Традиційно байдужою до природи є й уся, за малим виключенням, російська література. В ній ніколи не мав успіху одинак В. К. Арсеньев, а М. А. Прішвін, який серйозно цікавився природою, — міцно сидить і сидітиме у письменницькому заштаті. В російському живописі єдиним, хто насправді цікавився природою, крім численних українців, ясна річ, — був єврей І. Левітан.

Цікаво, що це поверхове відношення до природи в російській культурі помітив, сидячи в своєму Кримі, М. Волошин. Він пише з цього приводу:

Отношение русских художников к Крыму было отношением туристов, просматривающих прославленные своей живописностью места. Этот тон был дан Пушкиным, и после него, в течение целого столетия поэты и живописцы видели в Крыму только: Волшебный край — очей отрада. И ничего более. Таковы все русские стихи и картины, написанные за ХІХ век. Все они славят красоты южного берега, и восклицательных знаков в стихах так же много, как в картинах тощих ялтинских кипарисов. Среди этих гостей бывали, несомненно, и очень талантливые, но совершенно не связанные ни с землею, ни с прошлым Крымом, а потому слепые и глухие к той трагической земле, по которой они ступали.

[М. Волошин, Коктебельские берега, Симф., 1990, с. 217]

Єдиним серед художників, хто передав красу Криму не поштовкою або олеографією, був наш суворий геній Костянтин Богаєвський (1872–1943), але він був українець та кримчанин, як і сам Кирієнко–Волошин. Це його, Богаєвського очима, бачив та писав свою несмертельну древню Кимерію Волошин.

Природа Східного Казахстану була, ще минулої доби, єдиною в світі та неповторною, з’єднуючи гори, ліси, озера та степ. Там жила велика кількість різноманітних тварин. У південних плавнях Балхашу, в Джетису (Сім Річок; за совєцькі часи не полишили жодної), жили тигри; вони заходили на північ за Іртиш, до озера Чан в Кулундінському степові. Вони живилися дикими кабанами, жили й на Аралі, та на одній зі стін Афрасіабу художник VІ ст. намалював осіннє аварське полювання на тигрів: на коні та зі списом.

Останнього тигра в Середній Азії убили 1932 року, за російських більшовиків. Про це навіть надто не розписували: адже, яка ж там “польза” від тигра…

На Балхаш, як колись і на наш Сиваш та на мадярський Балатон, — прилітали влітку мільйони рожевих фламінго. Багацько чудового було тоді в Казахстані.

Не випадково ж Москва розташувала свій ядерний полігон не де–небудь, не в безлюдній пустелі, Кара Кум, Кизил Кум або Бетпак Дала; ні, вони влаштували його саме в околицях Семипалатінська. Не думаю навіть, що це було свідомо, навмисно; ні, справа була дещо простіша, — безпомилково працював древній інстинкт: знищувати те, чого не можна використати для себе, звідки не можна витягнути безпосередньої “пользи”. Ви скажете, що саме тут прибуток міг би бути як ніде — величезний: вози туристів та загрібай гроші лопатою, — валюту! Але ж ні, це не підходить; тут треба прикласти труд, вкласти гроші, спорудити спочатку належну інфраструктуру, а це — ні до чого. Треба брати лише те, що саме пливе до рук, без жодних зусиль, задарма; як предкам. Лічили, природно, й другу вигоду — геноцидну: в пустелі ж — ніхто не живе.

Солдатчина хутко перестала бути тяготою для Достоєвского, але не краса природи полегшила її. Справа в тому, що незабаром до Семипалатінську приїхав за призначенням молодий (21 рік) новий прокурор, із розлеглого та старого роду баронів фон Врангель, які осіли в Естонії ще за шведських часів. Він знав, хто є Достоєвскій та незмінно опікувався ним аж до самого звільнення.

Олександр, барон фон Врангель, був не тільки інтелігентною людиною, але й великим аматором природи, та поїхав до Семипалатінську, можливо, спонуканий до цього яскравими описами закоханого в свою батьківщину Чокана Валіханова.

Він щиро намагався зацікавити красотами казахської природи і Достоєвского, але — марно. Той не явив жодної цікавості до екзотичного полювання на тигрів, котрих немало жило тоді й вздовж Іртишу; бо тигр — це камишевий кіт і живе лише там, де є вода та камиш. Потерпівши на цьому повної невдачі, Врангель потягнув його тоді на невеличке, але чарівної краси озеро посеред скель, котре перед тим визнав мало не найкрасивішим на землі сам досвідчений Олександр фон Гумбольдт.

Важко сказати, на що вже там розраховував барон, але Достоєвскій на озеро навіть не глянув. “До чого ж він позбавлений поняття про красу природи!” — з прикрістю записав до свого щоденника барон Врангель.

Однак, спостережливий Д. Мережковський зауважив та відмітив, ще один продукт природи, який трапляється у Достоєвского, — то мотив великих мерзенних павуків, які з’являються та протистоять людям ві сні та наяву. Єдине, що йому лишалося зробити та чого він так і не зробив, — це ствердити, що ніде більше, як в Семипалатінську — Достоєвскій цього павучого страху набратись не міг. І дійсно — яких павуків там тільки немає! — і фаланга, і кара–курт, і сірий тарантул… І всі — вельми пристойних розмірів. Всього тільки й винес письменник із чарівної природи Казахстану.

Виніс, а точніше — вивіз, щоправда, також предмет своєї пристрасті, свою першу дружину Марію Ісаєву, бешкетну та репетливу вдову померлого від пияцтва дрібного кузнецького чиновника, котра так нечувано дивувала своєю нікчемністю та вульгарністю інтелігентного та вразливого Олександра фон Врангеля. Її син Павєл буде потім, ніде не працюючи, тягнути гроші з письменника, одвічного боржника, спочатку на себе, а потім — і на свою родину. Що ж — jedem das seme — кожному своє.

Щастивими обидва, як Шевченко так і Достоєвскій, були в тому, що в їх засланні знайшлися люди, які спромоглися, в міру можливості, звести нанівець виники царського самодурства. У Шевченка це був полковник Карл Герн, що пристроїв його художником до експедиції капітан–лейтенанта А.І. Бутакова на Аральське море, істотно полегшивши йому заслання. Цей період у житті художника та поета “акина Таразі” опише потім каракалпак Уразак Бекбаулов у своїй добрій книзі “Тарас на Аралі” (1964). Достоєвскому так само надавав доброзичливу опіку О. Врангель, який добився кінець кінцем 1856 року, через відомого генерала Тотлебена, — надання йому звання прапорщіка.

Чи є потреба писати про те, що письменник ніколи й не пригадав у наступному навіть ім’я барона Олександра фон Врангеля?

* * *

Підводячи деякі підсумки Достоєвскому як письменникові, можна без обмовок ствердити, що він був великим російським письменником, європейського рівня, хоча йому — часом, приписують зайве. Наприклад — відкриття психологізму взагалі та використання психологічних міркувань при розкритті злочинів (слідчий Порфірій Пєтрович в “Преступлєнии и наказании”). Це вже позбавлене підстав, останнє повною мірою було в Едгара По (1809–1849), якого просто не міг не знати Достоєвскій, а психологію взагалі привнесли до літератури дещо раніше французи, — О. Бальзак (1799–1850) та Стендаль (Анрі Бейль, 1783–1842).

Разом із тим, він довершив те, що тільки розпочав, намітив Н. В. Гоголь, — викрив із вичерпною повнотою садо-мазохістичний характер будь–яких відносин в російському суспільстві. В цьому є його повна та несумнівна заслуга.

В “Бесах” (1871) він на свій розсуд і дуже цікаво прослідкував витоки та корені більшовицького соціалізму. Батьком якого був всім відомий попередник В. І. Леніна — Сєргєй Нєчаєв (1847–1882). Але тут, можливо, він і не досяг такої високої переконливості як Н. С. Лєсков в своїх “Некуда” (1864) та “На ножах” (1871), що вартували йому літературної репутації прогресивного письменника. “Бесы” та їх автор — не були піддані таким переслідуванням, а — чому? — чи не тому, що Лєсков розкрив проблему глибше? — дошкуливши прибічникам “свєтлого будущєго” — відчутніше? Та й не ускладнюючи до такого ступеню примітивну психіку благодійників людства, як це зробив Достоєвскій.

Що стосується, скажімо, нариса Н. С. Лєскова “Загадочный человек” (1870), то він один дае більш повне уявлення про соціалізм та соціалістів, ніж ціла бібліотека подібної літератури.

Російське життя як таке, становить для світу сюжет обмеженого інтересу, завдяки притаманній йому екзотичності та провінційності: можливо — єдине тому, що цивілізованих днів не дожила жодна рабовласницька культура. Але соціалізм та його генеза (очевидно — саме типова!) з надр саме рабовласницької культури, — це вже тема всесвітнього інтересу. Але, в ній Достоєвскій, схоже, був не цілком на висоті.

В своїх книгах він пильно, часом — блискуче, спостерігав життя, але — майже його не аналізував. На це він був надто слабим та вузьким мислителем, пов’ язаним та злиганим примітивними шаблонами російського культурного гетто. Розмірковування його героїв бувають і складні, й не позбавлені цікавості, але майже завжди неплідні. їм не вистачає глибини. Про нього можна сказати, що він не тільки не наблизив нас до розв’язання загальнолюдських проблем, але й жодної не поставив путем. В цьому він, щоправда, лише наслідував російську культуру, котра все життя билася в лещатах нерозв’язаностей; породжених — нею ж самою.

Достоєвскій ніколи не був популярним письменником у світі, а італійська натуралістка Грація Деледда (1875–1936, Нобель 1926), в одному зі своїх романів (здається — “Під чарами”), прямо пише про “отруйність творчості Достоєвского”. Тут, однак, можна думати, її радше вводить в оману не ним вигадана патологічність російської дійсності. А тут зв’язок — однозначний: за патологічного життя — не може бути непатологічної культури.

* * *

Однак, це — Достоєвскій письменник. Але він був іще й публіцистом, пророком та властителем розумів. Як К. Н. Леонтьєв, В. В. Розанов або всім уже відомий В. І. Ульянов, як нас і досі запевняють — найбільш читаний автор світу. Тому що одновимірна ієрархія в суспільстві неухильно проектується й на культуру; та якщо в суспільстві вершиною є цар–самодержець, то в культурі має бути властитель розумів. Дуже добре, коли вони співпадають, як в особі вже згаданого симбірського графомана В. І. Ульянова. Отже — як з цим у випадку господіна Достоєвского?

Віддамо йому належне, в усіх цих іпостасях, як і в своєму письменництві, він був насамперед патріотом. Письменником, так би мовити, в Росії можеш і не бути; але бути патріотом — зобов’ язаний кожний.

Про це свідчить, краще не можна, одна його суто письменницька придумка, про яку ліпше розповісти чужими словами. Про таке просто важко було б зграбніше розповісти самому; та й ніхто не стане обвинувачувати: що вигадав…

Г–н Т. Ардов напечатал в "Утре России" несколько в высшей степени интересных статей о настоящем и будущем России… И не интересных только, но даже волнующих. Автор начал с пересказа одного эпизода из "Подростка" Достоевского: застрелился нектоКрафт, обруселый немец, юноша, что-то вроде студента. И когда стали узнавать, от чего он застрелился, то стали говорить, будто причиной смерти послужили мысли, в которых находился в последнее время этот Крафт: именно, что по его взгляду, очень долго зревшему, Россия — "второстепенное место" в истории, никакого всемирного призвания не заключающее и ни к какой всемирной роли не способная. Идеальный юноша так полюбил свою вторую мать, что не мог вынести этой печальной мысли и покончил с собой. Нужно заметить, примеры такой любви к России, и именно среди немцев, встречаются…

Меня в свое время это место из "Подростка" так же поразило, как и г–на Ардова. И тоже, окончив роман, — я возвращался к этим 2–3 страничкам в начале его. Эпизод разителен тем, что лицо Крафта даже не выведено в повествовании, не показано: много–много, что он на какой-то странице "напился чаю" или сказал кому-то: "я к вам приду"…Таким образом, этот наклеенный сбоку романа кусочек печатной бумаги весьма походит на записочку, которую положили вам под подушку на ночь, — и она всю ночь будет вам сниться… Г–н Ардов весьма правдоподобно говорит, что это — мысль самого Достоевского; не постоянная его мысль, ибо вообще-то он стоял за "великое призвание России", но так… стоявшая у него "уголком" в душе мысль и которую он в душу читателя вставил тоже "уголком".

— Можно с ума сойти… Может быть бред есть все, что мы думаем о великом призвании России… И тогда — удар в висок свинцового куска… И вечная Ночь… Ибо для меня вечная Ночь переносимее, нежели мысль, что из России ничего не выйдет… А, кажется — ничего не выйдет.

[В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 317]

Отже, наважимося сформулювати коротко “уголком” піднесену нам Достоєвскім думку. Якщо на Росію чекає “вєлікоє прізваніє” — все добре, а як “нє вийдєт” (“А, кажєтся — нічєго нє вийдєт”), то — як тоді? — піти та застрелитись всім разом, як німчик Крафт?

Тому що, ясна ж річ: “…брєд єсть всє, что ви думаєтє о вєліком прізваніі Россіі…” Тому що немислимо дослужитись до “вєлікого прізванія” торгуючи рабами.

Тяжке враження полишає подібний “патріотизм”, більше схожий на паранойю — манію величі. Тому що, як же бути в такому разі людям тих країн, котрі явно не мають жодного там “вєлікого прізванія”, та про таке навіть не помишляють? Скажімо, — Швайцарії? — або Ісландії? — піти всім разом та повіситись?

Будь–яка нормальна людина, не притаманна дологічному мисленню, це відразу збагнула би, але… цитуємо далі:

Это был "бес" Достоевского; его поистине "кошмар" и "черт". "Брат. Карамазовы"… "Своя же мысль, но в отвратительном виде", — как он толкует там "беса". — "Господин в сером пиджаке, приживальщик"… "Мое подлое я, которое убить бы, но убить — нет сил, оно — трансцендентно, оно — вечно". Крафт убил себя из-за этой мысли; а Достоевскому, поверь он в нее окончательно, т. е. окончательно разуверься в "будущности России", пришлось бы перелицевать всю свою литературную деятельность и попросту и смиренно пойти в "приживальщики" к М. М. Стасюлевичу, Спасовичу, Градовскому, Пыпину…

[теж там, с. 318]

Та — далі; виявляється, що все це пов’язане ще й зі “смєрдяковщіной”, тому що:

Замечательно, что та мысль, от которой благородный Крафт застрелился (Достоевский несколько раз называет его "благородным"), — эта же мысль внушает Смердякову его знаменитые "романсы". В человеке "с гитарой" описывается, как этот лакей хохлится со своей невестой и то "развивает ее", то очаровывает пением. "Россия–с, Марья Ивановна, — одно невежество. Россию завоевать нужно. Придут французы и покорят ее: тогда я в Париже открою парикмахерскую".

[теж там, с. 318]

Непогано, непогано… Один заганяє людину, разом з її нащадками до рабського стану, інший — глузливо описує одного з таких, дорікаючи саме за рабське, холопське єство. Чи може це й від нього вимагають — наслідувати прикладу “благородного” Крафта? Сумно, але така вона є — “вєлікая русская літєратура”, найгуманніша у світі. Література без крихти розуму, здатна пошукувати “вєлікого прізванія” для країни хамів та холопів.

Розвиваються й різні нові міркування (хоч і не більш змістовні), підкріплені також цитатами з Достоєвского, що дає привід авторові підсумувати ситуацію в наступний спосіб:

Таким образом, около "идеи Крафта", можно сказать, "танцует весь Достоевский", — как около своего "беса", своей мучительной идеи", своей "тоски за всю жизнь"…

[теж там, с. 319]

Що ж, буває, що й пияка починає танцювати круг фонарного стовпа, але — завжди ж можна знайти щось більш, скажімо так — конструктивне.

Ну й “патріотизм”, прости нас Господи… Ну й справи…

* * *

Думається, що все це — ще одна можлива ілюстрація того вагадла російської душі, яка знає лише два скрайніх, сталих та стійких стани — раба та пана. Набуваючи проективного характеру ця подвійність проектується на Бога та диявола, на кращого з братів Карамазових — та в ницого Смердякова. Слід гадати, що саме тому ця протилежність так яскраво подана саме в російській літературі. Причина цьому, як бачимо, — досить прозаїчна. Прозаїчніше — просто не буває.

* * *

Всесвітня місія Росії та патріотичний німчик Крафт, готовий піти з життя, коли вона — ця місія, не відбудеться, — це одна, трагічна, так би мовити, іпостась ідеології письменника.

Другу з них, вже не трагічну, а радше приземлену, а тому майже смішну, ми спостерігаємо в романі “Игрок”, де вона не один раз обертається на різні боки. Йдеться про деяку концепцію, згідно якої російська людина є безкорисливою, байдужою до грошей, а звідси — багатства й не прагне. А як так, то має право на презирство до різних там іноземців, що багатіють, як чесними трудами, так і комерцією. Дріб’язкове все це, несолідне, а тому для російської людини неприйнятне. Не християнське це, одне слово, багатіти в такий спосіб. Але, як от, — випадок… нагода… Скажімо — виграти, та — відразу; ось це — зовсім інша справа. Таке росіянинові — здорово, так — не гріх і забагатіти.

Заради цієї самої концепції, якщо лічити повної нашої переваги над усіма дурнуватими німцями, які на відміну від російського німця Крафта стрілятись за Росію ніколи не стануть, — був написаний роман “Игрок”.

Пробував, та не одного разу, забагатіти в подібний спосіб і Федір Михайлович, мабуть — щоб краще зрозуміти, вжитися до психіки гравця, — з повною, однак, в цьому невдачею. Дійшло того, що він програвся до останнього та вимушений був потягти до ломбарду останній одяг дружини (це була друга), полишивши її вдома в нічній сорочці. А потім прийшлося стрільнути гроші у випадком зустрінутого Тургєнєва; щоб було за віщо з казіно потрапити додому.

Боргу (50 талерів) він, кажуть, так і не віддав, але натомість зробив Тургєнєву теж там, за кордоном, — візит чемності, відлаявши його при цьому дощенту за недостатньо патріотичну повість “Дим”. Цим він, однак, не обмежився; та описавши розмову з Тургєнєвим у власному варіанті, — відправив до столичної бібліотеки, наказавши не оприлюднювати до 1890 року (!).

Тургєнєва Достоєвскій потім виведе під виглядом письменника Кармазіна в “Бесах”. Він завжди не полюбляв його за те, що Тургєнєву більше платили (за лист).

Людині повідомленій не треба й доводити, що в Росії на збагачення працею (або чесною комерцією), — і дійсно, мало покладаються (або навіть скоса дивляться). Інша справа — потягнути, що погано лежить. Або знов таки — виграти.

В чому ж тут справа? — що це, чи такий вже нарід крадійливий? Або ризиковий?

Радше — ні те, ні друге.

Думається, що справа тут все в тому ж, раз та назавжди вибраному незугарному суспільному устрої, вроджені вади якого з часом стали другим “я” кожного. Устрої, в якому н а явний розподіл багатства виникав не стільки за рахунок виробничих відносин та ринку, скільки шляхом взаємного пограбунку. Пам’ятаєте, оту класифікацію російської власності у В. Розанова: “випросіл, подаріл, обобрал”?..

Яскраві та численні вони, родимі плями рабовласницького суспільства, втрати “особого путі” Росії…

На відміну від вільного Заходу, праця існувала в цьому суспільстві лише у вигляді рабської, а хто ж оцінює та оплачує як треба рабську працю? Бо, навіть заробітня плата перед совєтами іменувалася “жалованьєм”, — хіба не характерне? Раб від праці забагатіти не може, як би не пнувся. Потягти — що краще, але — можуть і впіймати. Інша справа — чесно виграти; при чому — якнайбільше.

Бувало, що й вигравали. Не щастило Пушкіну, не щастило Достоєвскому, але щастило Н. А. Нєкрасову, — вигравав, та чимало. А оскільки ми з вами добре знаємо теорію ймовірностей, то значить — шкода! — певно, що махлював…

В молоді роки мріяв “виіграть на лотєрєє” невеличкий маєток із “душамі” відомий згодом російський історик М. П. Погодін (1800–1875), примірюючись, а що б він міг собі дозволити на прибутки з такого маєточка. Мрії були, щоправда, цілком добрі, всі до останньої: відрядити до мандрівки десяток студентів, зібрати та відкрити для всіх добру бібліотеку. Ну, і в такому роді. Зворушливе було те, що й сам Погодін походив “із крєпостного званія”.

* * *

Але, якщо досі ми говорили про Достоєвского, то переважно як про письменника. Звернемося, нарешті, й до іншого. Був, однак, і ще другий Достоєвскій, менше відомий у нашому столітті, публіцист та “властітєль

умов” Росії; так, — чому ж він навчав, до чого закликав? Не потрібно великого труду пізнати й цього Достоєвского, — до наших послуг його “Дневник писателя”, видання — єдине в своєму роді, мислиме — можливо, тільки в Росії. Заглянувши туди — переконуємося, так — вчив тільки “разумному, доброму, вечному”:

Это действительно и на самом деле, почти братская любовь наша к другим народам, выжитая нами в полтора века общения с ними; это потребность наша всеслужения человечеству, даже в ущерб иногда собственным и крупным ближайшим интересам; это примирение наше с их цивилизациями, познание и извинение их идеалов, хотя бы они и не ладили с нашими; это нажитая нами способность в каждой из европейских цивилизаций или вернее, — в каждой из европейских личностей открывать и находить заключающуюся в ней истину, несмотря даже на многое, с чем нельзя согласиться. Это, наконец, потребность быть прежде всего справедливым и искать лишь истину.

[Ф. М. Достоевский, Полное собр. соч. в 30 т., Ленинград, 1981, т. 23, Дневник писателя за 1876 г., с. 47]

Читаєш та думаєш собі — як же добре! — ну, наче все є, й “братская любовь”, і “істіна” на першому плані, а… В той же час важко відігнати душок гнилизни, який виразно дістається крізь оту “любовь к чєловєку” Достоевского. В чому ж справа? — неважко зметикувати. Бо справа — все в тому ж самому…

Дивно для сторонього вуха, хіба не так? — бренить ось це:

…примирение наше с их цивилизациями, познание и извинение их идеалов, хотя бы они и не ладили с нашими…

Вслухайтеся, скільки в цьому висловлюванні зневажливої великодухості (а разом і “братской любві”, природно) - “прімірєніє”… “ізвінєніє іх ідеалов…” І скільки ж іще — воістину хамського зверхництва! Але, а як не “пріміріться”, як не “ізвінять іх ідеалов”, — тоді що? Розкатати їх по деревинах, як ванькіни ломайли в Новгороді, або катькіни в Кримі?

Цей роздутий від власних доброчесностей егоцентрик, не має підозри, що вільним народам світу наплювати на те, як до них на своєму всесвітньому відлюдді ставляться люди, які чомусь уявили себе сіллю землі. Вибачають вони, чи не вибачають їх ідеалів. Вкупі з Федором Михайловичем — “властітєлєм умов”. Отак воно, поштивий наш, — наплювати.

Але, звернімо нашої уваги на такі дивні слова: виявляється, що ота “братская любовь наша к другім народам” — “вижіта” всього тільки за півтора століття спілкування з ними. Оце так! — а де ж панове росіяни перебували перед тим? — невже ніколи перед тим аж ні з ким не спілкувались? — дивні справи… А де ж вони поділися, оті веся та мурома, які жили на своїх одвічних землях, коли туди заявилися перші руси та заснували свій Муром, батьківщину багатиря Іллі? А куди послідували за ними галінди та комі, коли руси з Мурома посунули на захоплення чужих земель далі, на північ та на захід? Виходить що оті “полтора века” — то якраз з часів Петра.

А хіба росіяни були позбавлені можливості спілкуватися з народами середньовічної країни казок Шахерезади — Алтин Орду?

Все це, як бачимо, не лічиться. Дивуватися цьому не треба. Бо ж інший російський “властітєль умов” — В. С. Соловйов, вже раніше пояснив нам, що народи та раси бувають вищі, історичні та християнські, та — нижчі, неісторичні, — всі інші. Але, й він був не перший, бо перший був Н. Я. Данілєвскій. В цьому, віддамо йому належне, він випередив на півстоліття гестаповських фахівців та їх експерта експертів з Rassenlehre, СС-штандартенфюрера (полковника) Вольфрама Сіверса, страченого трибуналом в Нюрнберзі.

От і виходить, що з точки зору Федора Михайловича “братская любовь” розповсюджується, виходить, на самі тільки “висшіє раси”. Але, трошки раніше було написане прямо, що:

Мы учились и приучали себя любить французов и немцев и всех как будто те были нашими братьями, и несмотря на то, что те никогда не любили нас, да и решили нас не любить никогда.

[теж там, с. 46]

Значить — не тільки французів та німців, пізнаних із часів Петра, але й — “всєх”. Однак, вище ви самі бачили, що не всіх, тому що ясно написане — в “полтора вєка” спілкування з ними. Так, що ж — іще один приклад дологічного мислення? Та так, є й це. Красиве тут і оте: “нікогда нє любілі нас, да і рєшілі нє любіть нікогда”. Пам’ятається, як Паніковскій скаржився Бендерові, що його не люблять молоді дівчата (та й вирішили ніколи не любити), той тоді порадив йому звернутися до Всесвітньої Ліги Сексуальних Реформ. А куди ж нам відправити з цієї нагоди нашого Федора Михайловича?

Далі, однак, з’ясовується, що справи знову не так трагічні, тому що всі вони — загалом, — просто погані люди.

Очень многие из образованных чехов уверены, например, что у них было уже сорок таких поэтов, как Пушкин.

[теж там, с. 115]

Та й поляки не відстали, теж порядне паскудство, тому що:

Польша есть пример политической неспособности жить между славянскими племенами. Да зачем они нам. Единение высшее духовное. Да здравствует великорус, но пусть он больше думает о себе.

[теж там, с. 120]

Ось, нарешті, все й стало на свої природні місця: думай не думай, а краще вєлікоруса, — все одно не придумаєш…

Але, де є пристрасті, там — обов’язково, є й навпаки.

Ось, наприклад, ну як тут не обуритись, коли:

Когда жидишку Дизраели сделали виконтом Биконсфильдом — это было у нас чуть не праздником для газет.

[теж там, с. 259]

Іще в іншому місці Федір Михайлович щиро скрушується, що:

Народ споили и отдали жидам в работу.

[теж там, с. 259]

Хто споїв, хто віддав, — нічого невідомо. Але, натомість розбиратися в цьому, чи не простіше взагалі, — зробити належні “оргвиводи”:

Ограничить права жидов во многих случаях можно и должно. Почему, почему поддерживать этот status in statu. Восемьдесят миллионов существуют лишь на поддержание трех миллионов жидишек. Наплевать на них.

[теж там, с. 212]

Ну от, і вималювався нарешті перед нами Федір Михайлович у національному, так би мовити, питанні, — на весь свій богатирський зріст. Такий він, бачите, “властітєль умов”. Якщо це “властітєль умов”, то чи не такий самий є будь–який звичайний чорносотенець, який репетує щосили, бризкаючи слиною — “Бєй жідов, спасай Россію!” Спасти, однак, — так і не судилося: видно, мало набили…

Ми тут не випадково, але навмисно прослідкували із такими подробицями підгрунтя благородної ідеї “всєчєловєчєского воссоє–дінєнія”. Це — класика; тому що мало не в кожному російському починанні, маючи трохи терпіння, майже завжди можна вислідити його більш–менш недобру підкладку.

Тому що такою є вона вся, ця унікальна в історії культура з незмінним подвійним дном.

Але, може тут справа і не в цьому? — не в патологічній ненависті до “жідішков”? Може справа тут просто в тому, що так прегарно підмітив та описав нам другий “властітєль русскіх умов”:

Хотя, с другой стороны, убеждение, что "все французы — собаки" и "российское наречие — лучше всех", конечно, не может подлежать какому-либо осуждению. Любовь к почве, к земле своей и некоторое априорное отрицание всех иных земель и языков д о знакомства с ними также коренится в живых, милых, прекрасных, необходимо нужных инстинктах человека, как удивление и культ при позднейшей встрече с тем или иным фактом чужой жизни коренится в его разумности и в добрых свойствах его сердца.

[В. В. Розанов, Религия, философия, культура, Москва, 1992, с. 81]

Так, можливо, оті “жидішкі” та “полячішкі” господіна Достоєвского — теж коріняться в цих “жівих, мілих і. т. і.” інстинктах? — які до того ще — “нє подлєжат какому–лібо осуждєнію”(!). Без сумніву. Але, от — вивалювати та пропагувати їх із таким неможливим до наслідування ексгібіціонізмом серед загалу, — в пристойному та реномованому суспільстві, — аж ніяк не слід. Тому дозволимо собі вважати найбільшого з російських письменників — Ф. М. Достоєвского — просто примітивним ксенофобом та антисемітом.

До крайнього ступеню характерними є його погляди і в другому важливому питанні. Він ходить у всіма визнаних гуманістах російської літератури, рясно слинячись в своїх романах з приводу страждань “уніжєнних і оскорблєнних”. Придивимося тепер саме до цього. От, хоча б до такого:

Война, мечи расковать на орала. Ложная мысль. Загниет человечество в этаком мире.

[Ф. М. Достоевский, собр. соч. в 30 т., Ленинград, 1981, т. 23 Дневник писателя за 1876 г., с. 97]

Оце так несподіванка! — от вам і християнніший гуманіст. Адольф Гітлер дотримувався подібної точки зору, але ж — на півстоліття пізніше: маємо ще один пріорітет. Гітлер казав “загине”, цей каже — “загниет”, але сутність та сама: гниючи не виживеш. Але, може це всього тільки випадкова обмовка? — ні. В іншому місці — ще краще, іще відвертіше:

Война теперь была бы для нас не совсем вредна, по крайней мере, не вполне вредна. Не все же одним жидам в карман. Она бы сдвинула и сблизила много разъединенных сил и многому дала бы новый толчок.

[теж там, с. 230]

Вірно, ой як вірно, Федоре Михайловичу! Бо ж — тільки подумати, — Кримська війна, де так добре морду набили — двадцять років минуло. “Усмірєніє” Литви, Польщі, Білорусі, України 1863/64 — дванадцять років… Час, час воювати. Не все ж воно, дійсно, — “однім жідам в карман”.

В тому ж невмирущому “Дневнике” нас удостоїли й пояснення, — чому не шкода б і повоювати. Виявляється,

Война есть повод массе уважать себя, призыв массы к величайшим общим делам и к участию в них (песни солдатские и народные).

Та далі:

Кроме войны — везде царствует ум, наука, сметка, талант, а масса беспрекословно должна слушаться, то есть жертвовать своей инициативой. Война вдруг возводит всех — и уже не интеллигенцией, а великодушием. Правом умереть за выгоды отечества, всех. Самые низкие возвышаются до самых высших и становятся им равными как человеки. Кроме войны я никак не вижу проявлений для массы, ибо везде талант, ум и лучшие люди. Массе иногда остается лишь бунт, чтобы заявить о себе. Иногда и заявляют, но это неблагородно и мало великодушия. Образование, чего нет у народа, богатство, протекция. Умирать вместе — это соединяет. О, другое дело гражданская усобица.

[теж там, с. 90]

Так, дійсно, помирати вкупі — це з’єднує; тільки от, одним за це мосяжні монументи, а другим — братські могили. От так воно — “соєдіняєт”; ось так “нізшіє возвишаются до самих висшіх” (“і становятся ім равнимі как чєловєкі”). І — ще одне: а чи так це в Росії, — “вєздє талант, ум і лучшіє люді”? А чи не забуто тут, між іншим, про всемогутній блат, корупцію та непотизм, якими уславлюється Росія мало не з часів Гостомисла?

Отже, інтелектуальне дитинство це все; недорозвиненість. Але, на жаль — не тільки.

Із усього наведеного більш менш ясно вимальовується, що не нещастивий Ніцше, а саме він, Достоєвскій, був предтечею сучасного націонал–соціалізму з його расовими теоріями та культом війни. Та не так із марксо- енгельсової маячні, як із його, Федора Михайловича рясної писанини, — виросли згодом райські сади більшовицької глупоти. А марксизм, то так, заради солідності, не більше. Та заради того самого, безцінного, “архіважного і архінужного” — “Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!” — нової маски загарбницької імперії.