ІСТОРІЯ З МАСКОЮ

ІСТОРІЯ З МАСКОЮ

— Хто наважився, — хрипко звернувся він до ближчих двірських, хто наважився образити нас цим блюзнірським знущанням? Схопіть його та зірвіть цю маску, бо ми повинні знати — кого повісимо вранці на стінах фортеці!

Е. А. По

Коли спитати будь–кого з росіян, — як то сталося, що з районних масштабів Московського князівства за якихось 500 років виникла держава площею десь більше 20 млн. км. кв. (53 % площі Європи та 38 % площі Азії), — він не знітиться, не думайте. Він щиро запевнить, що сталося це не внаслідок сталої агресії, упаси Боже, а… Як би це пояснити? — “собіранія”, “воссоєдінєнія”, “освобождєнія”… А часом, навіть “добровольного прісоєдінєнія”.

Таке спотворення реальної історії сталося трудами поколінь російських патріотів, а в який саме спосіб — показує аналіз своєрідного підсумку, класичного в цій галузі твору Н. Данілєвского “Россия и Европа” (1871), перевиданого 1991, щоб додати духу новому поколінню політичних пройдисвітів, відновлювачам Росії “в граніцах до 1917 года” (а потім — і далі: на весь світ).

Отже, подивимося, повчимося, як воно з диявола робити янгола. Це теж буде, як понад повчальне. Бо історія народу (як він її сам розуміє) — то теж далеко не вторинна частина культури.

* * *

Вступ з маскою. Агресивна Російська імперія формально існує з 1721 р., заснована Петром І, перетворена ним із не менш агресивної Московії. З тих пір вона пройшла три імперських стадії та вступила до четвертої. Перша імперія — петровська (1721–1861) — апотеоз та апогей семи століть работоргової традиції. Друга — більш-менш європейська, формально вже без рабства (1861–1917). Найбільш агресивною з них та найменш щасливою імперією була Третя (1917–1991), бідьше відома під маскуючою назвою СССР.

Змістом та ціллю історичного життя імперії є постійна агресія та поширення за рахунок сусідів; аж до природної межі такого постійного розширення — світового панування.

Для успішного здійснення такої цілі — імперія повинна мати маску.

Під цим важливим для імперії знаряддям ми розуміємо сукупність наукових, етичних та ідеологічних (скажімо — релігійних) “основаній”, згідно яких агресія даної імперії може бути представленою (принаймні — на словах, або на папері) не як зло для її оточення, на яке вона є спрямованою, а навіть — як благо.

Не звичайний збройний пограбунок та захоплення, а — скажімо, — “помощь”; або навіть “освобождєніє”.

Призначення маски — робити агресію прийнятною в очах останнього світу, мотивуючи її причинами не тільки самими благородними, але й науково виправданими, обгрунтованими.

Це, з одного боку, полегшує задачу агресії, послаблюючи її жертви (боягуз охочіше здається, коли має хоч якесь виправдання, так вже він складений). З другого боку — виправдовує та надихає своїх, котрим значно приємніше усвідомлювати, що вони не просто звичайні бандити на службі бандитської держави, а чиїсь там “помощнікі”, “друзья”, або навіть “освободітєли”.

Маски грабіжницьких російських імперій досконалилися та в міру становлення міжнародного права ставали все більш витонченими. Досить подивитись як біжуча Росія встає на захист “прав русскоязичного насєлєнія” (невідомо ким нехтуваних) та присвоює собі ролю “міротворца” на всіх теренах Третьої імперії що давно розвалилася.

Перша імперія, крім фанфар та “радєнія о славє Россійской” — так до кінця й не могла в цій галузі створити нічого переконливого. На самому кінці це дитинство со “славою россійской” відлилося в ніколайпалкінську формулу про призначення Росії бути “грозою свєта”, але нічого більш–менш зрозумілого — так і не з’ явилося.

А це й стало причиною того, що коли “гроза свєта” провалилася по самісінькі вуха у дрібній Кримській війні, — прийшлося терміново переходити до Другої імперії, вже з більш–менш пристойною маскою. Нею стали слов’янофільство та панславізм, а підсумок та рису під цією маскою подвів у своїй книзі Н. Я. Данілєвскій; тому єдино, вона й цікава; заслуговує на розгляд.

Вона, ця маска панславізму, якось–такось працювала у Другій імперії, але дала потім важливу осічку, збій у Першій світовій війні, скомпрометувавши й саму Другу імперію.

Між тим, вже після Данілєвского, у Другій імперії, складається дещо принципово нове — маска всіх масок, втілена в місткому гаслі — “Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!” (під владою Третьої російської імперії, ясна річ). Третьої тому, що надто вже багато довелося змінити у Другій, щоб надобре пристала ця маска всіх масок. Але, справа була варта того, бо пролетарі були по всіх усюдах, по всіх країнах світу, від полюса та до полюса; не те, що якісь там слов’яни…

Заради нової маски прийшлося немало змінити в самій імперії, піти на серйозні жертви, хоча справа — того вартувала. Прийшлося, наприклад, знищити всі класи російського суспільства, крім інтерлюмпенів; тих, “кто бил нічєм” (“бєсклассовоє общєство”). Прийшлося потіснити й минулу опору влади — православ’ я, гордість Другої імперії. Воно, зі свого боку, охоче й з поняттям пішло назустріч, зробивши кожного з ієрархів, маленького чи великого, — сексотом КГБ. Але, минулого значення — втратило.

Більше від того, прийшлося всім навіть удати з себе прибічників соціалістичної ідеї, зробивши вигляд, ніби будуємо не нормальний імперіалізм, як завжди, а — якийсь там соціалізм.

Нова маска включала в себе й стару (і пролетарі бувають зі слов’ян), продемонструвавши, заразом, і її нікчемність. Бо коли Третя імперія приєднала до себе після Другої світової війни Східну Європу, — невдовзі трапився страшенний конфуз. Першими — жах! — збунтувалися ті самі балканські слов’яни, на яких покладали стільки російських надій. Воістину, 1948р. Данілєвскій мав би перевернутися в могилі!

Тут, як і в багатьому іншому, він улучив пальцем до неба, але, але… В останньому його опус став безсумнівним прототипом таких злоякісних книг, як “Міт ХХ сторіччя” Альфреда Розенберга, а можливо — й “Моя боротьба” Адольфа Гітлера. Або — “Последний (для кого ж саме? О. Б.) рывок на юг” русака з русаків В. В. Жіріновского, сина юриста та сибірячки.

З другого боку — віддамо йому й належне, авторові “России и Европы”.

Не напускаючи ідіотичного туману “братской любви” (або “всєчєловєчєского єдінєнія”), він уперше з повною безсоромністю та цинічною відвертістю, вивернув нам нутро прославленої “русской ідєі”. Зробивши це з таким неможливим до наслідування ексгибіціонізмом, що навіть завжди коректний В. С. Соловйов — не витримав, назвавши книжку Н. Я. Данілєвского “кораном всех мерзавцев и глупцов, хотящих погубить Россию и уготовить путь будущему антихристу”.

Що ж, принаймні, ми тепер знатимемо цілі та задачі всіх мерзотників та дурнів Росії; аж по сьогоднішній день.

Отже, — хіба почнемо…

* * *

Що надихало цього автора? Амбіції господіна Н. Я. Данілєвского, що спонукали його написати свою книгу, — не маленькі. Справа в тому, що “нас нє любіт Європа”; а хотілося б, щоб любила. Честолюбство… Тому що з того ж приводу совався пізніше неспокійний Федір Михайлович Достоєвскій, начитавшись Данілєвского. Пам’ятаєте його, нескінчено ображене:

Мы учились и приучали себя любить французов и немцев и всех, как будто те были нашими братьями, и несмотря на то, что те никогда не любили нас, да и решили нас не любить никогда.

[Ф. М. Достоевский, Полн. собр. сочин., — Ленинград, 1991, т. 23, с. 46]

Що ж тут поробиш, як вирішили “нас не любить никогда”. Це — 1876 рік, вже після Данілєвского. А, що ж пише нам він сам, визначаючи напрям книги? Наведемо необхідне:

Россия, — не устают кричать на все лады, — колоссальное завоевательное государство, беспрестанно расширяющее свои пределы, и следовательно, угрожает спокойствию и независимости Европы. Это одно обвинение. Другое состоит в том, что Россия будто бы представляет собою нечто вроде политического Аримана, какую-то мрачную силу, враждебную прогрессу и свободе.

[Н. Я. Данилевский, Россия и Европа, — Москва, 1991, с. 24]

Візьмемо це до уваги та займемося всім за порядком. Тому що в книзі є ще чимало різного: чи є така частина світу — Європа? — чи гниє Захід (чи вже згнив)? — слов’янство та претензії на Цареград; — ну, і все таке, подібне. Але, все це мало цікаве та не виходить за межі цілком звичайної слов’янофільської маячні. А от у перших двох пунктах — ми розберемо аргументацію автора деталічно та до кінця, до крапки. Тому що це — головне.

Отже — перше: як відомо, Росія — завойовницька держава, що невпинно поширює свої (й так не малі) межі; так що ж на це автор? А — ось що:

Конечно, Россия не мала, но большую часть ее пространства занял русский народ путем свободного расселения, а не государственного завоевания.

[теж там, с. 24]

Тому що, дійсно:

Вся страна была пустыней, или заселена полудикими финскими племенами и кочевниками; следовательно, ничто не препятствовало свободному расселению русского народа, продолжавшемуся почти все первое тысячелетие его истории, при полном отсутствии исторических наций, которые надлежало бы разрушать и попирать ногами, чтобы занять их место. Никогда занятие народом предназначенного ему исторического поприща не стоило меньше крови и слез.

[теж там, с. 24–25]

Одне слово — тиша, гладь та Божа благодать: мирно розселилися по всьому континентові, нікому не заважаючи, нікого не зганяючи з місця та нікого не завойовуючи. Що за нарід! — такому дійсно ціни немає. Живим на небо проситься… Але, звідкіля ж тоді це, вже не приватна думка, як у господіна Данілєвского, а офіційна, з підручника географії для кадетських корпусів, схваленого самим царем Ніколаєм І, помилуйтеся цим, грізно вищиреним:

Россия государство не торговое и не земледельческое, а военное и призвание его быть грозою света.

“Грозою света” — ви тільки вдумайтеся. А “свет” — це також і Європа, отже… Наважимося не повірити господіну Данілєвскому — приватній особі, та беззастережно повіримо підручнику, схваленому царюючою особою. Але, давайте поцікавимося, на чому будує свою концепцію мирного, без завоювань, “освоєнія терріторій”, — наш автор?

Для цього потрібно звернути уваги на введену ним нову реалію, одну з тих, проти котрих так застерігав в Європі В. Окгем, створивши на це спеціальний філософський принцип (“бритва Окгема”), та які так щедро плодять і досі в домені російського дологічного мислення. Йдеться про частину передостанього речення: “прі полном отсутствії історічєскіх націй, коториє…”

Отже, є нації “історічєскіє”, яких “надлєжіт” (!) руйнувати та “попірать ногамі” (!), щоб при нагоді зайняти їх місце (що за дивна філософія!) та нації “нєісторічєскіє”, призначенням яких є добрити поля, на котрих “прєдназначєно” (ким?) розростатися націям “історічєскім”. Підкреслимо, — щось подібне — невідоме світовій історичній науці. Росіяни — нація безумовно “історічєская” (оскільки задля них, власне, все й придумане), — строго слідкували, щоб когось там якось не зачепити; з “історічєскіх” націй, мається на увазі. Не “попірать ногамі”, одне слово. Ось, що пише автор далі про російський нарід:

Он или занимал пустыри, или соединял с собою путем исторической, нисколько не насильственной ассимиляции такие племена как чудь, веся, меря или как нынешние зыряне, черемисы, мордва, не заключавшие в себе ни зачатков исторической жизни, ни стремлений к ней; или, наконец, принимал под свой кров и свою защиту такие племена и народы, которые, будучи окружены врагами, уже потеряли свою национальную самостоятельность или не могли сохранить ее, как армяне и грузины.

[теж там, с. 25]

Що ж, стратегія русифікації та повного розчинення в собі інших народів, — описана тут цілком добре. Рівно, як і стратегія підбирання (“под свой кров і защіту”) народів, загнаних до кута іншими агресорами. Про цю останню — вже й висловитися ніяк: типова стратегія стервоїда…

От, такі любителі “пустирєй”.

Тільки, чи не досить, бува, отих евфемізмів?..

Поділ націй на “історіческіє” та “нєісторічєскіє” — добре прижився. В Росії його широко вживав В. С. Соловйов (він був років на 30 молодший від Данілєвского). Розмірковуючи про росіян та монголів, він безпомилково відносив перших до “історічєскіх”, а других, що створили були державу від Тихого океану та Чорного моря, — до “нєісторічєскіх”. Цим він, як бачите, порядно заплутав саме поняття, але про це — нижче.

Найбільш плідно використали цю концепцію, ясна річ, багато пізніше, — німецькі наці. Для них можливість подібного поділу народів стала істим скарбом.

* * *

Вищі та нижчі. Таких визначень наш автор, умовимося відразу, взагалі не вживає, але… Воно — шкода, надто вже часто саме собою розуміється. Тому ми їх собі й дозволили. Але, на чому він полягає, подібний поділ? — для цього прийдеться знову звернутися до людини, яка його вимислила. Прийдеться навести досить велику частину тексту, оскільки наш автор у коротких та точних визначеннях, не сильний. Отже, спочатку дещо про нації “історічєскіє”.

Если бы, например, Пруссия покорила Данию или Франция Голландию, они причинили бы этим действительное страдание, нарушили бы действительное право, которое не могло бы быть вознаграждено ни какими гражданскими или даже политическими правами и льготами, дарованными датчанам или голландцам; ибо, кроме личной и гражданской, кроме политической, или так называемой конституционной свободы, народы, жившие самостоятельною государственною или политическою жизнью, чувствуют еще потребность, чтобы все результаты их деятельности — промышленной, умственной и общественной составляли их полную собственность, а не приносились в жертву чуждому им политическому телу, не терялись в нем, не составляли материала и средства для достижения посторонних для него целей. Они не хотят им служить, потому что каждая историческая национальность имеет свою собственную задачу, которую должна решить, свою идею, свою отдельную сторону жизни, тем более отличные и оригинальные, чем отличнее сама национальность от прочих в этнографическом, общественном, религиозном и историческом отношениях. Но необходимое условие для достижения всего этого составляет национально–политическая независимость. Следовательно, уничтожение самостоятельности такой национальности может быть по всей справедливости названо национальным убийством, которое возбуждает вполне законное негодование против его совершителя.

[теж там, с. 25–26]

Підсумуємо коротко цю розлеглу бовканину. Йдеться, очевидно, просто про те, що народи, які досягли, скажімо, державної самостійності (або такі, що дозріли до неї — “чувствуют єщє потрєбность”), — оце й є “історічєскіє” народи. А відняти ім незалежність означає “по всєй справєдлівості” — національне вбивство. Ну, що ж — приймемо до уваги.

Але, історичним націям протистоять неісторичні. А, що ж вони є? Послухаємо знову нашого автора.

Сказанное здесь было бы, однакож, несправедливо и неразумно относить к таким племенам, которые не жили самостоятельной исторической жизнью, потому ли, что вовсе не имели для сего внутренних задатков, или потому, что обстоятельства для них сложились неблагоприятно и возможность их исторического развития была уничтожена в такой ранний период их жизни, когда они составляли только этнографический материал, еще не успевший принять формы политической индивидуальности, — так сказать, прежде, чем в них был вдунут дух жив. Такие племена, — как, например, баски в Испании и Франции, кельты княжества Валисского и наши многочисленные финские, татарские, самоедские, остяцкие и другие племена, предназначены к тому, чтобы сливаться постепенно и нечувствительно с той исторической народностью, среди которой они рассеяны, ассимилироваться ею и служить к увеличению разнообразия ее исторических проявлений. Эти племена имеют, без сомнения, право на ту же степень личной, гражданской и общественной свободы, как и господствующая историческая народность, но не на политическую самостоятельность, ибо, не имея ее в сознании, они и потребности в ней не чувствуют, и даже чувствовать не могут. Нельзя прекратить жизнь того, что не жило; нельзя изувечить тела, не имеющего индивидуального объединения. Тут нет, следовательно, ни национального убийства, ни национального увечия, а потому нет и завоевания. Оно даже невозможно в отношении к таким племенам.

Самый этимологический смысл слова "завоевание" не применим к подчинению таких племен, ибо они и сопротивления не оказывают, если при этом не нарушаются их личные, имущественные и другие гражданские права. Когда эти права остаются неприкосновенными, им, собственно, и защищать более нечего.

[теж там, с. 26–27]

Продовжуючи досить нескладну думку цього автора, можна поставити слушне запитання, — а чи потрібно надавати права людини, — людині, яка про ці права ніколи не чула? Та поготів, ніколи не читала складеної канадцем Джоном Гамфрі “Декларації прав людини”. За дологічною логікою автора виходить, що ніби й не треба. Бо вона ж “нє імєя в сознаніі” — “і потрєбності в ніх” не почуває… Цікава, цікава думка.

От, це й є другий гатунок, не “народи”, а “плємєна”, котрих, коли й завойовують, то це все одно не завоювання — щось інше. Жодної самостійності їм не потрібно, тому що вони й “потрєбності в нєй нє чувствуют” (“і дажє чувствовать нє могут). А коли іноді й ставлять озброєний опір агресорам, то — не тому. А просто тому, бачите, що хтось там порушив їх “лічниє, імущєствєнниє і другіє гражданскіє права”. Хоча б посоромився… які вже там “права” можуть бути в Росії у “інородцєв”?

Тоді, коли творилася ця марна писанина, таких “прав” не могло бути вже просто тому, що нема їх і в сьогоднішній Росії, Росії ХХ сто ліття. Не буде їх і в Росії ХХІ ст. Якщо дотягне…

Отже — “плємєна”. Ніколи, зауважте собі, не скажуть і не напишуть — “русскіє плємєна”; тому що це цілком для тих — “інородцєв”, щоб попринизливіше. Одвічна лексика расистів. А коли в такого “плємєні” виявляється якась самостійність (а вона є у всіх) або державність та заводиться хтось головніший від інших, то це не “князь”, в жодному разі: “князєк”. І тільки так. Це вже в них, расистів, — як умовний рефлекс. Та тільки — от, чи умовний? — радше — безумовний. От свіжісінький приклад, цілком випадковий, нарис Г. Гунна про А. Рємєзова в його книзі “Очарованная Русь” Москва, 1990. До нього примітка (с. 258):

Так, имя "обезьяньего царя" — Асыка — не придумано им, а вывезено с Севера. Асыка — вогулический князек, разорявший в ХV веке верхневычегодские селения.

Чому, однак, “князєк” не вогульский а вогулический, — це вже секрет автора. Може, правда, щоб воно іще знехтувальніше бреніло?

Але, “плємєна” на чолі з “князькамі”, — це ще не все. Пізніше, вже за совєцьких часів, хтось з них викрив, що сибірські “плємєна” полювальників кочують тайгою не вкупі, не племенами, а — родами або кланами. Нічого б і це, не біда, але — ось біда: як же воно їх обізвати? Щоб тільки не так, як у людей — роди, клани. І — що би ви думали? — придумали! — “ватага”! “Ватагамі” по тайзі бігають, оті “плємєна”.

Коротше кажучи, — все більш–менш ясне. Цей автор пропонує нам добре знайому тепер, наприкінці ХХ століття, концепцію “висшіх” та “нізшіх”; рас або народів, це вже не є так важливе. Хоч і не пригадується, щоб Росія, більш–менш визнана у світі батьківщина тоталітаризму та расизму, — піднімала тут коли–небудь питання пріоритету.

Але, — концепція — концепцією. Добра вона чи погана, є вірною чи брехливою, це одна сторона питання (яке вже вирішила історія, та не на користь автора і його послідовників). Друга сторона полягає на тому, — як: правильно чи ні використовує її цей автор.

Чи не махлює, бува, в межах ним самим встановлених правил гри?

Ось тут і викривається з вичерпною ясністю, що або він сам є невіглас, або кривить душею та вважає невігласами інших. Що гірше — встановити важко, та це й не цікаве. Перейдемо просто до справи.

В цитаті про “нізших” автор перелічує першими серед них басків та кельтів Уелсу в Європі, а також “многочіслєнниє фінскіє, татарскіє, самоєдскіє, остяцкіє і другіє плємєна”. Впіймаємо його за руку.

Баски мали чи не старішу державність в Європі. Коли по успішних війнах із Картагеною римляни відібрали у неї Еспанії, вони не без труду зуміли, якось–такось її завоювати. Відносно легко Бетику на півдні (Андалусія), дещо важче — Кастилію, коли впала виснажена голодом Нумансія. Але на цьому успіхи Риму й покінчилися. А на півночі, за Сьерра Кантабріка ми не знаходимо ні римських міст, ні римських древнощів. Країною басків римлянам заволодіти, здається, так ніколи й не пощастило. Потім обламали на них зуби навіть візіготи. В усі часи зберегало свою незалежність від арабського панування, свою окремість, королівство басків Наварра, зі столицею в Памплоні. Воно злилося з останньою Еспанією лише наприкінці Реконквісти, в атмосфері загального ентузіазму.

Кельти Уелсу мали своє королівство, одне з найстаріших на острові, ще в середині віки. Воно було завойоване англійцями з немалими трудами та великими втратами. Та й досі вони не вважають себе призначеними на те, щоб із кимось там зливатись.

Щоб не кидати слов на марно, порадимося з істориком. Заглянемо до справжньої історії Англії; подивимось, чим для неї був Уелс.

Валійські пастури та селяни зуміли в античні часи захистити себе перед зазіханням Риму, а за англосаксонської епохи вели війни з королевствами Гептархії. Укріплення короля Оффи з VІІІ віку визначили кордони між впливами Уелса та англійської держави, яка тільки створювалась.

“Англійської держави, яка тільки створювалася” — як точно написане! Тому що найстаріша відома нам державність Британії, це не англійська, але — кельтська. Втрата цієї древньої політичної незалежності відбувається поступово, повільно, — не раптом.

Неспокійний англійсько–валійський кордон був постійним полем воєн та сутичок, а чергові походи англійських королів проти Уелсу приносили лише миттєві успіхи, хоча англійці все глибше вдиралися до його терену. Генрі II вдалося 1158 завоювати спочатку територію північного Уелсу, втрачену Англією в часи Стефана (його попередник на англійському троні, О. Б.), а потім, 1165 забезпечити собі тільки формальний поки суверенітет над Уелсом, котрий, поділений своїми двома королями на частини, північну та південну, якийсь час іще зберегав незалежність.

[Г. Зінс, Історія Англії, Варшава, 1971, с. 76]

Про те значення, яке Англія надавала завоюванню Уелсу, досі нагадує титул спадкоємця англійської корони: “принц Уелський”.

І оце приклади “нєісторічєскіх націй”? — що за дика нісенітниця! Все це було добре відоме в часи Данілєвского, так — в чому ж справа? Значить, “шірота русской натури” в данному разі є такою, що не влазить не тільки “в рамкі узкіє юрідічєскіх начал”, або в жорсткі рамки логічного мислення, але й у власні, самим же собою встановлені правила гри. Чи — можна взагалі не рахуватися з фактами?

Ніяк не краще справи й з власними прикладами “нєісторічєскіх націй”. Продовжимо перелік: до “басків Еспанії та Франції” та “кельтів князівства Валійського” додані й власні “фінскіє, татарскіє, самоєдскіє, остяцскіє і другіє плємєна”. Але з них, за крітеріями автора ж, до “нєісторічєскіх” можна віднести, хібащо, оті — “другіє плємєна”, передбачливо не поіменовані.

Почнемо, природно, з “плємєн” татарських. Якщо “політічєская індівідуальность” басків та кельтів Уелсу нараховує, як ми бачили, більше тисячі років, то й татарська — ніяк не молодше. Нагадаємо, що перша відома науці державність на Волзі — існує з 490 р. н. е. у вигляді Булгарського каганату. Пізніше, з кінця VІ та початку VІІ ст., — з’являєтся південний, хазарський каганат. В першій половині ХІІІ ст. вони обидва перетворюются на західний улус Монгольської конфедерації — Алтин Орду. Цю стару державність ліквідує тільки в ХVІст. Московія, шляхом військової агресії, коли Іван ІV захоплює 1552 р. Казань, а 1554 р. — Астрахань. Якщо державність басків або валійців в Європі налічує вік більше тисячоліття, то й ця, підкреслимо ще раз, — не молодша. Нагадаємо, те, що можна без підкрадання чужої історії, назвати державністю російською, — налічує сьогодні тільки 825 років. Чи дотягне колись до тисячі? — … час покаже.

Нагадаємо для ясності, що на протязі більш як двох століть(1238–1480) ця державність на Ітілі патронувала та контролювала російську (татарське “іго”). Бо ж відоме, принаймні, що й після Куликовської битви 1380 р., переможець Донской випрошував ярлик на “вєлікоє княжєніє” у хана Тохтамиша.

Досить важливе питання — а чи була ця державність “татарской”? Була, але — не тільки. Алтин Орду була, як і її попередники, — радше каганатом, тобто — багатонаціональною державою, де рівноправно могли реалізувати політичні амбіції всі народи країни. В ті далекі від нас часи там уміли жити, не утискуючи нікого. Ця державність нікого не “асимілювала”, доказом чого є картина, яку ми спостерігаємо після її розпаду. Після російської навали під імперський суверенітет потрапили татари й чуваші, потрапили мордвіни, череміси та інші волзькі угри. Всі вони зберегли власне обличчя, власні мови та культури, котрі вже потім були зрівняні з землею підчас російської асиміляції.

Цього — третього, можливості стійкого співіснування різних народів, як то водилося в азійських каганатах,

- наш автор не припускає взагалі. Для нього є, єдина, — історична, політична нація, а всі інші — неісторичні — “етнографічєскій матеріал”. Одне слово — “жівая сіла”, як у них кажуть і досі. Такого визначення не знає жодна інша мова, — зверніть уваги. Треба було б писати не “етнографічєскій”, а просто — “етнічєскій”, але… де там вже росіянинові, патріотові, — до пуття знати рідну мову…

Ця початкова двозначність з народами та націями — або–або, походить, слід гадати, від того універсального проектування на всю околішню реальність все того ж самого, одвічно–російського примітивного співвідношення: раб–господін. Є, відповідно, нації господ — нації “історічєскіє”, та є народи рабів — “прєдназначєнниє к тому, чтоби сліваться”. Ким же вони, призначені? — питання не просте. Схоже що не так небесним Провидінням, як тими ж господамі, “історічєскімі” націями. Ну, тими, що самі себе такими “прєдназначілі”, одне слово.

Такими є справи із одною з вихідних концепцій автора.

Але, наприкінці — повернемося до початку. Отже, нікого ніколи не завойовували, нікого не піддавали “національному вбивству”. Добро. А як же бути з тим, що 1783 року, стара та історична держава, з якою Росія не одного разу заключала міжнародні угоди (пригадайте, як Іван ІУ писав кримському ханові, з приводу продажу рабів), справжній музей тисячолітньої історії, де мільйони людей жили у згоді зі природою, — була дослівно зрівняна з землею російськими ордами? — заповідника історії — перетворена на звичайний російський смітник? Це — Крим.

Якщо ви думаєте на цьому впіймати автора за руку, — не пніться, — він невловимий. Відбалакається, відбовкається від чого завгодно: фахівець. Дійсно:

То же должно сказать и о Крымском полуострове, хотя и не принадлежавшем исстари России, но послужившим убежищем не только ее непримиримым врагам, но врагам всякой гражданственности, которые делали из него набеги при всяком удобном случае, пожигали огнем и посекали мечом южные русские области до самой Москвы. Можно, пожалуй, согласиться, что здесь было завоевано государство, лишена своей самостоятельности народность; но какое государство и какая народность? Если я назвал всякое вообще завоевание национальным убийством, то в этом случае это было такое убийство, которое допускается и Божескими и человеческими законами, — убийство, совершенное в состоянии необходимой обороны и вместе в виде справедливой казни.

[теж там, с. 37–38]

Ось так просто; з властивими — шкода, не одному авторові первісними уявленнями щодо моралі. Як ото — пам’ятаю, в одному совецькому фільмі про дебільних революціонерів–комсомольців. Дуже там їм обом не подобався їх спільний знайомий, чистюля–гімназист (а значить — “буржуй”). Один до другого й каже: “Давай єго судіть. Я буду судья, а ти прокурор”; все на світі міняється, не змінюється одна Росія.

Цьому всьому — написаному та надрукованому, — немає ціни. Як підручник з отої “русской ідєі”. Ось, хоча б оце — “непримиримым врагам”: пройшло більше ста років, а хіба не чули таке в наш час — “непримиримая оппозиция”? Тобто, бачите, в о н и вирішують за інших, хто “прімірімий” (можна згодом сісти на шию), а хто “нєпрімірімий” (не дасть сісти собі на шию за жодних обставин, безнадійний). “Враг” — то ще гірше: “Кто нє с намі — тот враг!”, “Єслі враг нє сдаєтся — єго унічтожают!”

Знову, безоглядне покладання на власну силу… Силу слабих, але численних. Бо чужа їм велика мудрість нашої (а чому ні?) “Едди”: “Не зловживай власною силою, пам’ятай про те, що на всяку силу може знайтися сила ще більша…”

Що ж, можливо, можна сподіватися саме на це, що така сила саме на них і знайдеться. Бо, бувало вже так в історії — мало не знаходилася. Та поступить з ними не ліпше, ніж вони поступали з іншими…

А щодо суду… Коли їм дозволено ними ж самими вирішувати, хто там є “нєпрімірімий”, то… Годі й казати, що це вони мають право всіх судити.

“Національноє убійство” було повторене 1944 року, вже не над країною, а над рештками народу. Вбивця був той же; найвідоміший у світі рецидивіст.

* * *

Створці “разрушітєльного подвіга”. Наш аналіз був би неповним, якби ми обійшли увагою те, що є одним з улюблених сюжетів російської історії, який зустрічаємо, природно, і в нашого автора. Йдеться про те, що там називають “нєсмєтниє полчіща дікіх (можна — й “полудікіх”) кочєвніков”. Маються на увазі народи, що ведуть тваринницьке господарство на природному ландшафті, — найбільш раціональне господарство, яке потребує високої культури та грунтовного знайомства з екологією. Вже за цією останньою причиною, ці народи ніколи не могли дозволити собі бути “нєсмєтнимі”. Але, як нас повідомлює автор:

…кроме положительно–деятельных культурных типов, или самобытных цивилизаций, есть еще временно появляющиеся феномены, смущающие современников, как гунны, монголы, турки, которые совершив свой разрушительный подвиг, помогли испустить дух борющимся со смертью цивилизациям и разнеся их остатки, скрываются в прежнее ничтожество. Назовем их отрицательными деятелями человечества.

[теж там, с. 89]

Таким чином, їх на світі всього три, можливих типи різних народів:

Итак, или положительная деятельность самобытного культурно–исторического типа, или разрушительная деятельность так называемых бичей Божьих, предающих смерти дряхлые томящиеся в агонии цивилизации, или служение чужим целям в качестве этнографического материала — вот три роли, которые могут выпасть на долю народа.

[теж там, с. 90]

Ось, маємо нарешті повний набір. Такий собі, первісно–дикунський варіант світової історії.

Щоправда, відмітимо й забудькуватість автора. Перелічуючи свої “врємєнно появляющієся фєномєни”, він забув про такий важливий нарід Європи, як мадяри. Бо ж це вони й досі називають свій історичний подвиг — Honfoglalas (Зайняття) - також — Отриманням Батьківщини. Вони, як і турки, німало не укрилися до “прєжнєго нічтожєства” — всі бачать, і тут вже нічого не поробиш. Він пригадує та віддає їм належне нижче, в розділі ХІV про улюблений “Царєград”, розмірковуючи (а він патологічно любить саме розмірковувати) з їх приводу в наступний спосіб:

Но что такое, например, корона Стефанов (правильно — Стефана, О. Б.)? Случайное завоевание и подчинение исконных придунайских жителей, славян (а як же! О. Б.), вторгнувшейся мадярской орде, которая, хотя и приняла христианство и европейский склад и лад, не сумела, однако, или не смогла обратить чуждые ей племена в свою плоть и кровь, уподобить их себе…

[теж там, с. 372]

Дуже цікаво — чи не так? Особливо оце дорікання, останній козир: “не сумела, однако, или не смогла обратить чуждые ей племена в свою плоть и кровь”. А може тут було дещо інше — не хотіла “обратіть”? — не звикла жебрати за чужим; в тому числі за “плотью і кровью”.

Тобто були не якимось там натовпом без роду племені, якому абсолютно байдуже, з чого складатись (аби побільше!); а були… свідомим народом?

Мадяр автор не полюбляє — некультурна нація… Як він там іще десь пише:

…Для всех славянских племен, вошедших в состав Транслейтании (Угорщина, О. Б.), подчинение мадярскому элементу гораздо тягостнее и, так сказать, оскорбительнее, нежели прежнее общее подчинение всех австрийских народов элементу немецкому, которое могло, по крайней мере, оправдываться великим историческим и культурным значением немецкого племени, между тем как мадяры не могут иметь этого рода претензии, стоя в культурном отношении ниже славян.

[теж там, с. 348]

Не є ціллю цього розгляду відгукуватися на кожну дурість автора, хоч велику а хоч дрібну, але тут — знову бачимо цілком неспіврозмірні амбіції. Нобелівські премії було засновано вже по смерті Данілєвского, але вони

- непоганий показник розвитку науки та культури в країні. Отже, повідомляємо, що кількість нобелівських лавреатів на мільйон населення в усіх слов’янських країнах складає 0,13. В той час, як в Угорщині — більше ніж у п’ятеро — 0,6. Для Німеччини, однак, цей показник трішки вище — 0,65. От, такі “культурниє отношенія”.

Та й здається воно, що будь–який роман Мора Йокаї — цікавіший від повного зібрання графа Л. Н. Толстого, бо то ж не література… А були ще Кальман Міксат та Гейза Гардоньї…

Звернімо тут уваги ще на слово “орда”. Дозволимо собі деяке зауваження. Не без далекосяжних заключень.

Російською мовою це слово позначає безпорядний натовп, що пре наосліп та жодних правил чи законів у своїй поведінці, очевидно, не дотримується. Цим іменем вони охрестили і найбільш цивілізовану та розвинену з булих у цій частині світу держав, свого сусіда — “Золотая орда” (само сполучення слів уже в чомусь безглузде, чи не так?), інфраструктурою якої користувалися аж до винаходу в Європі залізниць.

“Орду” — тюрко–монгольське слово, яке означає — дослівно “устрій” або “порядок”; а значить може бути прикладене й до держави, яка завжди становить певний порядок серед людей; або до армії, як у турків.

Цей корінь є спільний також індо–європейським, германським мовам — “орд”. В давні часи воно відносилося до того первісного об’єкту духовного світу, для якого є характерним саме порядок його складових, — слову (шв. “орд”, нім. “ворт”, англ. “уорд”). Шведське “орденінг” чи німецьке “орднунг” — порядок, це вже похідні від “орд” (дослівно — “дитина”, або “нащадок”) слова.

В російській мові це слово займане, та слову надано якраз протилежної семантики. Це — не єдиний приклад, є ще “сарай, черствый, уродливый” і т.і.. В цьому спостерігається певна система, що — правдоподібно, — віддзеркалює нестримане тяжіння до свавілля, проекцію на духовну область того самого, вихідного работоргового свавілля.

На турків автор накидається в розділі про “Царєград”, де ним і презентується його блакитна мрія — єдине мислиме вирішення “восточного вопроса”. Такого питання не знає, шоправда, духовний світ Європи, але — не біда. Вигадаємо спочатку питання, а потім його і вирішимо, як нам сподобається; за допомогою того ж таки свавілля. Якщо сили вистачить, ясна річ. Але про це — нижче.

Расистське зверхництво автора — норма російського суспільства, — викликає огиду. Він пише, віддаючи одночасно данини і первісному лякові перед Європою, і гордості петровського сучасника, який ще вчора сякався на сусідів, а нині “по манію царя” навченого за європейським звичаєм “обходіться платком” (тобто — “цивілізованого”):

Тысячу лет строиться, обливаясь потом и кровью и составить государство в восемьдесят миллионов (из коих шестьдесят — одного роду и племени, чему, кроме Китая, мир не представлял и не представляет другого примера) для того, чтобы потчевать европейской цивилизацией пять или шесть миллионов кокандских, бухарских и хивинских оборванцев, да, пожалуй, еще два–три миллиона монгольских кочевников, — ибо таков настоящий смысл громкой фразы о распространении цивилизации в глубь Азиатского материка. Вот то великое назначение, та всемирно–историческая роль, которая предстоит России как носительнице европейского просвещения.

[теж там, с. 62–63]

Тут під “оборванцамі” розуміються нащадки великих цивілізацій минулого, набагато більш “історичних”, ніж російська. Нащадки доблесних аскерів Кюль–тегіна, нукерів та нойонів Чингіс–богдохана, воїнів Тімура Ленка та його правнука Захір ад–Дін аль Бабура, завойовника Індії. Представники гарантовано “історичних” націй, старих культур. Які дали світові Авіцену, Біруні та Улуг–бека…

А ви… “тисячу лєт строілі”, а чи так багацько “настроілі”?

“Распространітєли цівілізаціі”… Та щоб щось там розповсюджувати — треба ж спочатку самому це мати.

І не пишайтеся ви, господа, своїми дурними мільйонами, не рівняйте себе до великого Китаю. Тому що Китай був завжди, він є та буде, поки є людство, а ви… Чим ви запишете себе до історії, от в чому справа?

“Одного роду і плємєні…”, самі, самі напрошуєтесь. Добре. Подивимося, відкриємо В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1957, т. 2, с. 140), ось, що він пише про склад російського боярства, еліти нації; йдеться ще про відносно ранні часи ХV–ХV вв.

Старые родословные книги его (російського дворянства, О. Б.) производят впечатление каталога русского географического музея. Вся русская равнина со своими окраинами была представлена этим боярством во всей его полноте и пестроте своего разноплеменного состава, со всеми своими русскими, немецкими, греческими, литовскими, даже татарскими и финскими элементами.

Це — правляча верхівка, а — нарід? — чи не те саме й з ним? Цитований автор вбачає там всього третину “фамилий великорусских”, називаючи це з чемності “разноплємєнньїм составом”, але це ж є ніщо інше, як те, що у просторіччі позначають чітким та ємним російським словом “сброд”. Не “музей”, не “состав”, а просто — збіранина. Так де ж тут оте — “одного роду і плємєні”? — щось не схоже. Народи виникають з народів, так, але — чи не забагацько тут намішано?

З усього цього напрошуються, принаймні, два висновки практичного характеру.

a) Не слід, в жодному разі, возводити себе до слов’ян. Нема для цього жодних підстав.

b) Не слід так вже расистськи гребувати власними найближчими родичами: “татарские, финские и другие племена”.

А далі — в своєму роді ще краще. Продовжимо цитування.

Поистине горою, рождающей мышь, — каким-то громадным историческим плеоназмом, чем-то гигантски лишним является наша Россия в качестве "носительницы европейской цивилизации".

[теж там, с. 63]

Ще б пак… воістину. Але причина — дещо інша. “Носітєльніца європєйской цівілізаціі”! — а що ж, чи то ви її, бува, оту цівілізацію — вигадали? Без монголів та без Європи — були б і досі там, де були. “Цивілізатори” ба знайшлися, маєте! — спочатку б власні воші повивели…

* * *

Головний козир — “культурно–исторические типы”. Розбираючи цей претензійний та невірний навіть у дрібницях твір, не можна оминути розділ V — «Культурно–исторические типы” и некоторые законы их движения и развития”. Це є необхідне вже з нагоди зауваження в “Послєсловіі”, де авторові приписані з цього приводу воістину всесвітні заслуги.

…обратимся к фактам. Они со всей определенностью свидетельствуют о том, что выдвинутая Н. Я. Данилевским в книге "Россия и Европа" теория "культурно–исторических типов" оказала исключительно большое влияние на современную западную философию и культуру.

[теж там, с. 566]

Так пишеться цілком недвозначно і на цій підставі ім’я Данілєвского ставиться далі поруч з іменами Освальда Шпенглера та Арнольда Тойнбі (не більше, але й не менше). Що ж, як воно насправді так, то тим гірше для “соврємєнной западной філософії культури”, тому що ми не змилуємося тоді й над нею: якщо вона хоч десь ступила була на “особий путь” Росії — прийти їй в нікуди.

Для того, хто хоч продивився книгу від початку до кінця — не буде секрету в появі самого поняття “культурно-історічєскій тіп” та його “тєорії” (її просто немає).

Авторові, слов’ янофілу та панславісту, необхідно замаскувати свою вигадану, виссану з пальця концепцію “славянского єдінства”, засновану на вимисленому “славянском культурно–історічєском тіпє”, ідейного знаряддя російської імперіалістичної агресії, — видавши цей вимисел — за прояв якихось загальних історичних закономірностей. Збережімо вірність принципові — ніколи не передавати те, що твердить цей автор, а надавати слова тільки йому самому.

Начну прямо с изложения некоторых общих выводов или законов исторического развития, вытекающих из группировки его явлений по культурно–историческим типам.

Закон 1. Всякое племя или семейство народов, характеризуемое отдельным языком или группой языков, довольно близких между собой, — для того, чтобы сродство их ощущалось непосредственно, без глубоких филологических изысканий, — составляет самобытный культурно–исторический тип, если оно вообще по своим духовным задаткам способно к историческому развитию и вышло уже из младенчества.

Закон 2. Дабы цивилизация, свойственная самобытному культурно–историческому типу, могла зародиться и развиваться, необходимо, чтобы народы к нему принадлежащие, пользовались политической независимостью.

Закон 3. Начала цивилизации одного культурно–исторического типа не передаются народам другого типа. Каждый тип вырабатывает ее для себя при большем или меньшем влиянии чуждых, ему предшествовавших или современных цивилизаций.

Закон 4. Цивилизация, свойственная каждому культурно–историческому типу, только тогда достигает полноты, разнообразия и богатства, когда разнообразны этнографические элементы его составляющие, — когда они, не будучи поглощены одним политическим целым, пользуясь независимостью, составляют федерацию или политическую систему государств.

Закон 5. Ход развития культурно–исторических типов всего ближе уподобляется тем многолетним одноплодным растениям, у которых период роста бывает неопределенно продолжителен, но период цветения и плодоношения — относительно короток и истощает раз и навсегда их жизненную силу.

[теж там, с. 91–92]

Виглядає все це досить претензійно, хоч і прозоро, але як читач сподівається на наукове обгрунтування цих “законів”, на їх “теорію”, — він буде розчарований, не знайшовши нічого, крім бовканини. Взагалі, далі йде обговорення; що ж — обговоримо все це й ми. Почнемо ствердженням того, що “Закон 1” може розглядатися, в кращому разі, як визначення. Але, що ж він власне визначає?

Сучасна історична наука — є структуральною та аналітичною. Вона оперує поняттями раси, групи народів, народу або клану. Оперує поняттями культури та цивілізації, чітко їх при цьому розділюючи. Що, це очевидне, не спадає на думку авторові. Не повинна вона — наука, вводити й зайвих, фіктивних реалій.

Дане визначення пристосоване якраз для охвату “славянского культурно–історічєского тіпа”, реальності, яка не існує; а відправлення від підробленої реальності — негайно викриває свою яловість. Це видно з того, що автор залишає схожість мов, а це й є тим єдиним, що об’єднує “слов’ян” — єдиним критерієм існування “культурно–історічєского тіпа” (ну, крім досить невизначеної “способності к історічєскому развітію”). Це є чиста наївність та дитинство, які хутко викривають себе при найменшому порівнянні до будь-якої конкретної історичної реальності. Отже, давайте розбиратись.

Так, слов’янські мови показують деяку схожість, ну то й що? Так, схожість мов може бути й наслідком етнічного споріднення, але — не всюди, не завжди.

Бо народи, що ними користуються, — не тільки порізнюються етнічно, але мають незалежні політичні історії. Мають різні народні звичаї, різні культури та цивілізації. В той час, як сам термін “культурно- історічєскій тіп” повинен передпокладати іще (щоб мати хоч якийсь сенс!”, принаймні, близькість історичну та культурну (облишимо вже етнічну).

А, як же мовна спільність, чи це хіба не споріднення? Споріднення, буває й таке, але й може бути обумовлено чим завгодно (як ми тепер знаємо — хоча б і русифікацією, а тому може й рівно нічого не означати. Ну, подумайте самі: які ж воно є підстави ліпити до “старшєго брата”, скажімо — болгар? Якщо відраховувати вік росіян із запасом, від того ж таки 1169 року, то волзькі булгари історично відомі з 490 року — на 679 років раніше від росіян. Болгари західні живуть на Балканах з 681 (рік їх офіційного визнання Візантією), — на 488 років раніше від росіян. За походженням, здається, тюрки. Контактів між цими двома народами майже не було аж до ХІХ ст.(!). А ті й другі — вважаються “слов’яни”!

А яке відношення, пробачте, має Росія з її “слов’янами” з розжалуваних угрів — до чехів або словаків? — культурне? — історичне?

Коли “государі Московскіє”, не вміючи ні читати, ні писати, щоденно паплюжили всяке право, в тому числі — й міжнародне, — чеський король Іржі Подебрад сміливо реформував та досконалив це міжнародне право. Випереджуючи сучасність на століття. То що ж тут може бути спільного? Де він, оцей “славянскій культурно-історічєскій тіп”?

Для Данілєвского “Малороссія” — це російське, “своє”. А, — чому це, власне? — на якій такій підставі?

Росія, й дійсно, досі розмовляє зіпсованою українською мовою, винесеною муромськими та володимирськими колоністами з Києва, — неспірно. Ну й що? — а все інше — де воно? Етнічне рідство розпустилося без сліду в північних уграх та фінах більше як сім століть (!) тому. Від того зловісного 1169 обидві держави як і контактували, то лише на рівні послів, аж до середини ХVІІ ст. Півтисячоліття! — це факт, чи не факт?

А культура? — що є спільного поміж біленою (зовні та зсередини) хатою та прокопченою дерев’яною “курной ізбой”?

Отже, чи не забагато на себе берете, господа?

Проаналізуємо й другий приклад. Автор широко оперує терміном “гєрмано–романській культурно-історічєскій тіп”, рівно не даючи собі труду подумати, а що ж воно таке? Добре, подивимося тоді самі, а що б це могло бути?