СОВЄЦЬКА ЛІТЕРАТУРА ТА М. ГОРЬКІЙ

СОВЄЦЬКА ЛІТЕРАТУРА ТА М. ГОРЬКІЙ

Величие Горького — величие страны социализма, противостоящей всему капиталистическому миру и строящей счастливую жизнь для десятков и сотен миллионов тружеников.

Ан. Тарасенков

Роздивляючись численні досягнення російської культури, немислимо пройти мимо її совєцького періоду, періоду Третьої імперії. В ньому вона, ця культура, стає грандіозною, претенціозною та одіозною.

Це останнє досягає в ній такого ступеню, що навело сучасного російського письменника патріотичного напряму О.І. Солжєніцина на думку, дещо парадоксальну, що то якісь невідомі люди, чи то жиди, чи то масони, з’явилися наслані зловорожим Заходом та й утнули революцію в Росії, де царювали тиша, гладь та Божа благодать. Ну, пам’ятаєте, зовсім як отой корнет Оболєнскій, що упившись в Офіцерському зібранні, — не тільки обблював поручикові Голіцину новісінький мундір, але ще в якийсь невідомий спосіб наклав йому в штані.

Навіщо вона, така диверсія зловорожого Заходу була вдіяна? — ну, це вже, принаймні, мусить бути ясне. З причини ницої заздрості, безумовно. Щоб підстрелити, так би мовити, сокола на злеті. Ні для чого іншого.

Загалом — як завжди, хтось завинив; іще один, типовий для цієї культури зразок дологічного мислення.

Насправді ж — “ето всє прідуманная нєвдавна фальшь”, і — не більше. Результат початку розуміння, свідомого чи несвідомого, розуміння того, що злочини більшовиків, за котрі можуть притягти до відповідальності всіх, — далеко переросли історичні злочини російського царизму; набувши, до того, — міжнародного характеру.

Насправді більшовизм був для російської імперії черговою знахідкою, новою маскою, під якою можна було проковтнути весь світ; чого вони — не забарилися й спробувати.

Людство особливо добре зрозуміло сенс гасла “Пролєтаріі всєх стран — соєдіняйтєсь!”, коли вони націлили свої ракети на світ, що складається, головним чином, з пролетаріїв. Тоді вже й “пролєтаріям стало нє до сна”. Тоді за справу прийнялися ті, хто не тільки не були пролетарями, але й не палилися стати ними. Ледь–ледь для них, ясна річ підвищили власні витрати на війну та в гонитві озброєнь надірвали сили Третьої російської імперії, крикливої, нахабної, але такої ж нікчемної та жебрацької, як і попередні.

Отже, насправді Третя імперія була увінчанням та конечним (поки!) продуктом розвитку “русской ідєі”.

Кульмінацією Третьої імперії, в її ідейному сенсі, було коротке але історично визначне п’ятиріччя між 1947 р. та смертю великого Сталіна, коли підібгавши під себе з благословіння західних недоумків половину Європи, більшовизм — останнє слово “русской ідєі”, — почав підминати під себе весь духовний світ людства: науку, мистецтво та все інше.

На цьому етапі національний російський егоцентризм та ксенофобія сягають вже ступенів справжньої паранойї.

Задумуються воістину величні плани. Складаються по всій країні поіменні списки євреїв з метою — нарешті! — повної аріїзації СССР за гітлерівським зразком: “нє всє жє однім жідам в карман”, як казав іще покійний Ф. М. Достоєвскій. Настає черга й Білої Русі, від якої вдалося, спритно використовуючи німців (використовувати для своїх цілей інших, — то успадковане ними мистецтво), — полишити мало не половину. Надходить час і ненависної України, яку прийдеться рівномірно розпорошити Сибіром та ГУЛАГом. Великої та оригінальної “русской ідєі” в цьому тепер наче й немає. Бо все це, одне в одне, деталічно розроблені Гітлером плани обжиття “східних територій”, — “неповноцінні” раси переважно знищуються, а краще — германізується та поповнює німецький нарід. Всі задоволені.

Тут — те ж саме: “небажані” знищуються, а краще — русифікується та поповнює “вєлікій русскій народ”. Всі задоволені.

Нема в цьому й нічого дивного, бо історично німецький націонал–соціалізм та російський більшовизм (соціал–шовінізм), — рідні брати близнюки. Російські маршали вивчали “науку побєждать” в Німеччині, а фахівці з гестапо приїздили до совєцької Росії досліджувати невідому на згнилому Заході культуру острога та розпланування таборів ГУЛАГу. Не будемо забувати про це.

Але, вирішальна битва між ними позаду, та ленінсько–сталінське людожерство, примітивне, приземлене та прагматичне, — взяло верх над гітлеровським, містичним та вчено–забрехувальним; віднині антилюдству судиться кристалізуватись навколо Москви.

Ось тоді й спокусилися були на героїчну спромогу — повалити всю існуючу науку та культуру людства, утвердивши натомість совєцький ерзац — вищу фазу російської культури. Ознайомитись з усіма подробицями цієї національної паранойї — не вистачить і цілої книги, та ми обмежимо тут наші інтереси; лише відмітимо — на щось таке не спокусювалася ще ніколи та жодна культура світу. Крім — російської.

От, із цима уславленим часом, кульмінацією совєцької, а значить і російської культури, — ми тепер дещо й ознайомимося.

Візьмемо перший–ліпший приклад, що впав у вічі, статтю такого собі Ан. Тарасенкова “За богатство и чистоту русского литературного языка” в журналі “Новый мир”, N 2,1951, с. 203–220. Нагадаємо, що “Новый мир” редагував тоді відомий російський поет, смоленський білорус (там — всі білоруси) А. Твардовський (1910–1971), якому згодом, в часи куцого хрущовського лібералізму, — приписувано цілком неправдоподібні заслуги в ліберальному ж спрямуванні. Автор цитованої статті, Ан. Тарасенков, в числі інших (всього — шестеро), був тоді членом редколегії “НМ”.

Послухаємо ж, чому він нас учить та до чого закликає.

В советской стране литература служит народу. Советские писатели помогают благородному делу воспитания нового человека — строителя коммунизма.

Заперечити тут нема чого, тому що саме так воно й було. Далі читаємо:

Советская литература имеет замечательное наследство — творения своих великих предшественников и учителей. Пушкин, Лермонтов, Гоголь и Толстой, Некрасов и Салтыков–Щедрин, Тургенев и Чехов создали такой богатый литературный язык — могучий, гибкий, безгранично емкий, способный передавать тончайшие оттенки мысли и чувства, — который надолго вперед дал основу для развития художественного творчества в нашей стране.

Про те, що “в нашей стране” дозволено творити на якихось інших мовах, як бачите, не пригадується навіть пристойності ради. Але — увага, ми наближаємося до неї, властительки наших розумів та думок, — національної паранойї.

Замечательный по своему богатству и многообразию великий язык русского народа развили и подняли на небывалую высоту Ленин и Сталин.

Подумаємо. Що російська мова Леніна була поганою, а відтак і не літературною, — в стані переконатися на власні очі будь–хто, розкривши на будь–якій сторінці будь–який том його всім остогидлих “творів”. Мова Сталіна була набагато кращою, але… В молоді роки він був непоганим поетом та його вірші ввійшли навіть до грузинської, чи то антології, чи то хрестоматії, та ще тоді, коли про революціонера Сталіна ніхто ще й не чув. І це — велика честь, віддамо йому належне. Але, ці вірши написані грузинською мовою, а тут мається на увазі “вєлікій русскій язик”. Слід ствердити, що він так і не став для Сталіна рідним. Він розмовляв російською з помітним грузинським акцентом, та хоч і вільно писав нею, але… Його писемна російська мова є цілком літературною, але є дещо спрощеною, що постійно видає її недосконале знання.

Отже, писати, те що написав Ан. Тарасенков можна було б хіба свідомо… Скажемо — брешучи. А як це сказати, подумайте, на “вєліком русском язикє”? — “лжа, лгая, лгя”? — чи може “вря? От вам і мова! — скільки ж в ній саме таких дірок! Отже, або брешучи свідомо, або — не при здоровому глузді.

Але, ось і вона — паранойя!

В наше время русский язык стал носителем величайших идей человечества — идей партии Ленина-Сталина, идей самой передовой философии, самой передовой науки, и потому получил невиданное ранее распространение. Русский язык приобрел ныне особо выдающееся мировое значение. Писатели многочисленных народов СССР и стран народной демократии обращаются к сокровищнице русского языка, черпая из нее великое множество живых примеров того, как наиболее совершенно выразить мысли и чувства своего народа. Учась у великих писателей русского народа, писатели национальностей Советского Союза способствуют росту и развитию своих языков.

Ось воно, — знайте нас! — нарешті запанувала справедливість, що так давно барилася: ми — вчителі всього світу (особливо — як йому треба жити!), а “русскій язик пріобрєл нинє” не просто собі “видающєєся значєніє”, але — бери вище, — “особо видающєєся міровоє значєніє”! От, такі справи. От така вона — ксенофобна російська паранойя.

Серед сучасних, як би це сказати? — давайте навмисно використаємо всю могутність мови російської, — “споспешествователей” (ну, як слівце? — чи не дійсно “вєлікій язик”?) цієї мови, першим після двох згаданих “вождів”, — і зустрічаємо засновника та предтечу російської “пролетарської” літератури — самого М. Горького (1868–1936).

Не випадково, що він названий тут зразу після Леніна та Сталіна. Він був тим, хто хоч і поганенько писав, але відмінно умів влаштовувати власні, особисті справи. Не дарма ж він, перебігши до більшовиків, надбав для свого проживання на батьківщині — дім мільйонера Рябушинского, один із найбільш розкішних у Москві. А тому, ось як він відкривав “І Всєсоюзний съєзд совєтскіх пісатєлєй”.

Мы выступаем в стране, освещенной гением Владимира Ильича Ленина, в стране, где неутомимо работает железная воля Иосифа Сталина.

Ціллю цього сталінського збіговиська “інжєнєров чєловєчєскіх душ”, а простіше кажучи — всіх совєцьких літературних “нєдотикомок”, — було (як звичайно) згуртувати їх всіх у хорі мавпячої злобливості, озлобленості проти людини та людства. Як цілком слушно зауважив теж там Вс. Іванов, абсолютно бездарний автор “Бронепоезда”, чи чогось там такого:

Совсем недалеко от нас стоит старый капиталистический мир. И мы гордимся тем, что наша все более растущая партийность заставляет нас, научает нас, поддерживает нас в том ожесточении, в той непрерывной злобе, с которой мы смотрим на этот древний мир.

“Древний мир”… Це вам уже не “жідішкі і полячішкі”… А не пройшло й ста років!

Нагадаємо, що “старий капіталістіческій мір”, — це все останнє людство, та антилюдська, мавпяча злість до нього, — є тепер та надалі — вищою можливою доблестю. Партійністю. Якщо десь у світі існує ще ідіот, який має сумніви в тому, що більшовики в Росії були ядром антилюдства, — то це є вичерпною відповіддю йому.

Отже, перші за значенням для російської мови, це — природно, Ленін та Сталін. Але хто ж третій? От, третій, як повідомляє нас Ан. Тарасенков, — це М. Горькій, тому що:

Опираясь на неисчерпаемое богатство языка русских писателей классиков, Горький одновременно был великим новатором, отразившим то новое, что внесла в русский язык революция. Широко известны многочисленные статьи Горького о языке ряда писателей — статьи, в которых он неустанно боролся за кристально ясную, реалистическую форму, за подлинный русский литературный язык.

Добре. От і давайте, придивимося до нього ближче, до цього знавця російської мови. А чи такий він вже її знавець?

В багатьох європейських мовах приходиться надавати першорядного значення дієслову “бути”; неминуче, дієслово дійсно важливе, годі й казати. З вивчення вживання цього дієслова і починаються звичайно російські граматики, та ще з часів українця Мелетія Смотрицького, який вперше навчив доблесних “россов” грамотно спілкуватися власною мовою.

В німецькій, наприклад, це виглядає так: ich bin — я є, du bist — ти є, er ist — він є; далі йде множина, відповідно: wіr sind — ми є, іhr seid — ви є, sie sind — вони є. В українській, як бачите, все це спрощене до одної форми. Але в російській — трошки інакше, а саме: тут буде — “они суть”. Хоч і велике спрощення порівняно з німецькою, але дещо складніше, ніж в українській. А тепер заглянемо до Горького, але — не в його видане, а краще до листів. Тому що видане править який не є редактор та коректор, а от — листи… Візьмемо книгу, хоча б С. Н. Сергеева–Ценского, “О художественном мастерстве”, Симферополь., 1956, де цитується ряд листів до нього від М. Горького. Читаємо:

Его новая религия суть не что иное как отчаянная и совершенно неудачная попытка рационалиста, склонного к мизантропии, освободиться от рационализма, который был узок, стеснял его талант…

[с.22]

Не подумайте тільки, що це випадкова обмовка, ні. Тому що в іншому місці читаємо:

Боюсь перегрузить книгу анекдотом, который суть кирпич русской истории…

[с.25]

Це вже спонукує замислитись. Можна спорити про те, чи вживати форму “есть” до осіб множини, але… Вживати форми “суть” в однині — це вже повна безграмотність! — як можна…

Людиною він був вельми малограмотною, та ще й взагалі невігласною. В іншому місці він пише своєму кореспондентові, що на його Капрі, де він прожив (на булій дачі доктора Акселя Мунте) не один рік, там — виявляється: “Труд на земле ручной, не пашут, а перебирают землю мотыгами на метр в глубину”. Ну й діла! — “на метр в глубину”! Але ж, і плугом зрідка коли орють на півметра, це вже глибока орка. А тут на тобі, мотикою — і на метр в глибину! І все це де — зверніть уваги? — на Капрі, де самі скелі, та шар грунту — думаю, ніде взагалі не сягає метра.

З листів дуже яскраво вимальовується кругозір цієї людини, типового окуровського міщанка, котрого глибоко вражають сенсації європейського життя–буття; для нього, людини темної та невігласної, все це “зєло удівітєльно”. Наведемо лише пару прикладів зі ст. 27 тої самої книжки. Десь вже приходилося їх наводити, але — чому не зробити цього й тут? — вони надто цікавські. Це з його повідомлення в листі до С. Н. Сергеева-Ценского після великого землетрусу 1927 року. Довідуємося, що:

Некая американка проповедует, что земля возмущена грехами людей, а один еврей в Лондоне утверждает, будто бы вскорости утопнут Шотландские острова, Крым и еще что-то. Примите к сведению.

Що ж, заспокоєння в чисто російському стилі. Російський гумор взагалі є дуже своєрідним, але — джерела інформації… Як стисло та точно вони позначені: “нєкая амєріканка”, “одін єврей”… Але, чи не наплутав щось там “одін єврей”? Бо всі знають, що острови поруч Шотландії називаються не Шотландські, але — Ш е т ландські. Втім, тут дорікати великому письменникові — може й не слід. Бо ж автографу листа ми не бачили, а поправити міг і редактор. У них це, від їх великої грамоти, — теж трапляється.

Далі, цілком серйозно, — пишеться:

На днях в Париже человек пустил себе пулю в лоб только потому, что разучился галстук завязывать. Факт. А некая англичанка застрелилась по причине плохой погоды.

Не подумайте, що це дотепи або якийсь розіграш. От, такі справи; “у ніх” — в Європі. Так і пригадується попередниця Алєксєя Максімовіча, ота стара з Грібоєдова: “а сітци тє французскіє, собачьєй кровью крашєни”… Що поробиш, все на світі змінюється, незмінна лише Росія.

Стверджуємо, що наш засновник (повесть “Мать”) пролетарської літератури був строгим та послідовним українофобом, як і лічить справжньому росіянинові. Ця обставина дуже яскраво висвічується у випадку з перекладом оцієї повісті “Мать”, якого надумав здійснити напочатку тридцятих український письменник Олекса Слісаренко. З цього приводу він розпочав був листування з автором, який і дав йому належну відповідь; процитуємо з неї:

Мне кажется, что и перевод этой повести на украинском наречии также не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся нарочно сделать языком, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились в меньшинстве в области данного наречия… А то выходит курьёзно. Одни стремятся создать всемирный язык, — другие действуют как раз наоборот.

Написане — як сьогодні, чи не так? — і мова, так само кострубата, як отой інтер–люмпенський сленг. А до того — ще й “вєлікоросси”, яких “угнєтают”. “Всємірний язик” — не помиліться, це не есперанто ризького доктора Заменгофа, ні. Мається на увазі, всього навсього, їх (лаптюжників, що ледь вилізли з “курной ізби”) спромагання вивести своє, оте, зразок чого наведений вище, — на рівень всесвітнього, підібгавши під нього всі останні мови. Але, не вийшло, зірвалося. От, заради цього й треба було об’явити “нарєчієм” українську мову. Але, це ж всього тільки ніжегородський люмпенок, університетів він, як відомо, — не кінчав; а — як же воно насправді?

Насправді, якщо не керуватись російським дологічним мисленням, російська мова, колись у минулому, біля тисячи років тому, — пішла бути від тодішньої української, та, як і не є “нарєчієм” останьої, то за єдиною причиною — пройшло надто багацько часу та відбулося надто велике розходження. Та й те, що утворилося внаслідок цього — не дуже надихає. Ми, принаймні, не вважаємо цю мову нашим “нарєчієм”; хоч могли б і вважати. Навіть, як бачите, — за всіма підставами.

Отже, бачите, нема чого перекладати Горького на якесь там хамське “нарєчіє”; хай ліпше вивчають “вєлікій русскій язик”.

До вищого ступеню характерні й оті типово провокаторські скарги, що хтось там — “єшє і угнєтают тєх вєлікороссов, коториє очутілісь мєньшінством в області данного нарєчія”. По–перше, їх слід спитати, а чому це, власне, вони там опинились та що там роблять? Як щось не так, як щось не подобається, то хто заважає відбути додому? — до “області” свого власного “нарєчія”, так би мовити. А по–друге, хто це та де знітив “велікороссов”? В який–такий спосіб? Бо це ж, здається, саме їх фах та покликання, — гнітити всіх інших. То — як же?..

Все це великодержавне горьківське нахабство й спонукало Слісаренка оприлюднити історію з перекладом повісті “Мать” у пресі, не впустивши нагоди ущипливо висміяти Горького за зверхництво та шовінізм. Не дивно, що потім, 1937, це коштувало йому життя. Як та з якого боку був причетний до цього великий пролетарський письменник — історія має ще розібратись.

Наш час незалежності добре показав, що ж то значить — “угнєтєніє”. Коли в обличчі “вєлікоросса” — “старшєго брата”, — хтось там насмілюється не переходити мерщій на “вєлікій русскій язик”, — оце воно й є. Одне слово, оте — несмертельне: “Ти што, хахол, — на чєловєческом язикє говоріть нє можєшь?”

* * *

Якщо задуматися, а чого ж більше в творчості цього, не так талановитого, як плодючого російського письменника, то висновок може бути тільки один: кічу.

Фазиль Іскандер мудро зауважив колись, що найважніше є те, що людина встигла прочитати до 16 років, та це безумовно так. Альоша Пєшков у ці роки бавився, правдоподібно, різними рокамболями, котрі й полишили на ньому невигладний відбиток. Росіянин — ласий на кіч, та рокамбольного читва тоді було не менше; тепер, коли по довгій інтелектуальній голодівці, вимушеному стриманні, всі дружньо ринули на тарзанів та анжелік (які давно, до речі, віджили свій короткий вік на заході), це було перше, що стали перекладати в часи “гласності”. Не “Закат Європи” О. Шпенглера, не заратустрівські міти Ф. Ніцше; навіть — не Гітлера з Розенбергом, — саме це. Не диво, що й Горькій, дірвавшися до власного письменства, — став видатним представником кічу в російській літературі.

Найбільш характерними є, без сумніву, горьківські віршики. Інші — бувало, в третьому класі гимназії писали краще: сутий примітив. Але… позбавлений головного, — чистоти та свіжости примітиву. Як оті улю блені російським обивателем лебіді, котрих він незмінно несе з базару, натомість довгоочікуваних Белінского та Гоголя (мабуть, — уже й не понесе…).

Сталін написав одного разу на поемі Горького “Девушка и смерть” глибокомислену резолюцію: “Эта штука посильнее чем “Фауст” Гете. И. Ст. ” Чи він писав це серйозно? — ні, певно що ні. Він сам був у молоді роки добрим поетом, та розумівся на цьому значно ліпше від Горького. Так, що ж це тоді було? — помилка? — переоцінка? — лестощі, нарешті? Думається — не більше, ніж іронія. Тому що понурий гумор та драстична іронія були зовсім не чужими цій неординарній людині, особистості набагато складнішій, ніж буденний інтриган, базіка та графоман Ленін.

То була резолюція, що відмітила безмежне самовдоволення нездарного ніжегородського люмпена, але тільки не поетичний талант, якого близько не було.

Ох, ця горьківська поезія! — оті “Песни” — про сокола, буревісника… Який же це типовий кіч! — просто, хоч студентам літературного інституту демонструй.

До речі, як зайшло про примітиви та наївне мистецтво, — то зверніть уваги на його співвідношення в мистецтві Росії та України. Якщо в Росії воно цілком гуртується у базарному кічі, то скільки ж його в Україні, де й базарне мистецтво у переважному ступені (коли воно не йде від російської традиції, ясна річ) являє нам високо культурний примітив. Та, зверніть уваги ще раз — в Україні практично нема села, де не було б свого примітивного художника; та кожен вартий музею. Ось, що значить п’ ятитисячолітня традиція. Кіч же, це розуміння мистецтва народом, котрий так само позбавлений естетичних критеріїв, як і природного почуття прекрасного; а наївне мистецтво, — це надвишок такого почуття, що торує собі дороги крізь будь–які технічні труднощі.

Подивіться на російські “биліни”, — це кіч, від початку та до кінця. Кічем тхне на повну силу й від культивованих уже “богатирєй” В. Васнецова, обіжраних, завідомо перетренованих, що сидять з тої причини не на добрих та хутких степових конях, а радше на битюгах. У всіх у них, природно, сповільнена реакція та поки там “раззудітся плєчо да размахнєтся рука”, — степовий воїн–батир, сухий та бистрий як оса, не верткому коневі, встигне покласти трупом всіх трьох: це ж — треба розуміти!

Монструальним кічем всіх кічів видиться собор Васілія Блаженого у Москві. Думається, що такого чогось нема не тільки більше ніде в нашому світі, але — можливо, й в інших замешкуваних світах. Це — вселенський пам’ятник всілякому кічеві.

Кіч — це ще й мистецтво імперського міщанства; а тому кіч є всесвітнім та інтернаціональним.

Кіч це переважно мистецтво імперських народів. Подивіться на фрески Геркулануму та Помпеї, ви це зрозумієте. Так само, грести кіч лопатою — можливо й у російській імперській культурі “Третього Риму”.

* * *

Будуючи свою блискучу але короткочасну письменницьку кар’єру (хто ж тепер, дійсно, читає цього Горького?) не стільки на таланті, якого не стільки вже й було, як на непрямих стратегіях, Г орький, можливо — перший в російській літературі, з молодих років ретельно турбувався про свій імідж, коли ще й слова такого не знали. Але, що є цікаве, то це й не один постійний імідж, один на всіх. Сьогоднішні американські президенти та політики, які вже знають, що то є імідж, — геть зі шкіри лізуть створити його таким, який задовольнить всіх. Але, такого просто не буває, от і виходить дещо усереднене, яке й діє лише більш або менш успішно. Горький в цьому, хоч і не знав про імідж, але діяв набагато розумніше. У нього, зверніть уваги, це не якийсь постійний імідж, маска, ні — це гнучкий, багатий та універсальний інструмент.

Обмежимося трьома прикладами.

Ось Горькій, в круглій шляпі, такій вже широкій, що ширше не буває, в романтичній крилатці, що так красиво в’ється на вітрі, з посохом у руці. Так, хто ж це — карбонарій, прочанин? або — пророк? Все разом, — провідник та кумир студентства, революційної молоді; автор двох видатних кічів, автопародій: “Песни о соколе” та “Песни о буревестнике”: “Пусть сільнєє грянєт буря!” Але, якщо й насправді “грянєт буря”, то оту круглу шляпу, найширшу у світі, вона негайно зірве та покотить колесом невідомо куди, та полишиться кумир російської молоді без чималого зі своїх символів, в одній крилатці та з посохом…

Таким, у шляпі, крилатці та з посохом, зображений він на одному зі своїх найвідоміших портретів, вдивляючись в таку далину, в таку далечінь, якої нізащо не сягти окові звичайного смертного. Пророк; пророк революції.

А ось і друга, не менш важлива, можливо, іпостась великого пролетарського (не будемо забувати про це!) письменника: на світлині — серед пітерських робітників, в самому натовпі, — не впізнати, не впізнати! Ні тобі шляпи, ні романтичної крилатки, ні навіть звичайної тростини: нічого з минулого реквізиту. Косоворотка, піджачок із заяложеними рукавами та комірцем; на голові — православний ленінський картузик блином. Вуса? — найзвичніші, клокуваті та вислі: не пророка, а звичайного “мастєрового”. Наче й на зріст став менший, оце — робота!

Але, ось і третій Горькій, досі нам незнайомий, на світлині поруч зі Стефаном Цвайгом, — знову не впізнати Горького. Як є нічого не полишилось від отих, попередніх. Бездоганно випрасований одяг англійського крою, при краватці. Вуса? — а як же, є й вуса, але — їх теж не впізнати. Чиї ж вони тепер? — це вже не вуса пророка, але й не вуса “мастєрового”, в жодному разі. Не Бальзака й не Флобера, хоч і дещо схожі: радше Марка Твена, іншого всесвітньо відомого письменника. Так, саме так, тепер це вони — всесвітньо відомі вуса Марка Твена, — вражаюче!

Горькій тут нікого й нікуди не веде, не братається з робітниками, ні. Тепер він цілком стурбований долею світової культури, якій — тільки подумати: погрожує фашизм. Так, так, не більшовизм, а тільки й єдино — фашизм.

Так, не письменник, а король іміджу, чемпіон: з кожним він свій, рідний.

Дрімучий окурівський невіглас, навіть не самоука, він поповнював свої знання чутками та плітками “одін єврей в Лондонє утвєрждаєт”, він надто не полюбляв людей освічених, та в цьому добре зійшовся з Леніним, недоучкою, який люто ненавидів інтелігенцію. Розрахунку з нею Горькій присвятив “Кліма Самгіна”, — чи не найхалтурніший, бува; зі своїх численних творів.

* * *

У своїй особливій загорожі російської літератури, — літературі совєцькій, Горькій був постаттю N1, не менше, ніж Достоєвскій в літературі дореволюційній. В часі їх розділяє всього 47 років, але — спробуйте їх порівняти. Бо ж вони вже просто, дослівно, — не порівняні.

Яке ж стрімке падіння!

* * *

В зв’язку з майже геніальною здатністю Горького до пристосування, до набуття, так би мовити, оптимального як на дане середовище іміджу, — можна зробити й кілька зауважень цілком загального характеру. Почати прийдеться дещо здалека, але це відкриє нам — заразом — і деяку нову площину російського трибу життя.

Росія, ніхто заперечувати не стане, була й є країною свавілля. Колись, коли не було ні законів, ні державного апарату, який мав би слідкувати за їх виконанням, — воно буяло на волі, нічим не стримуване. З боку вищих воно розквітало разом із “дєржавой російской”, а з боку нижчих зрідка проривалося у відповідь “Смутним врємєнєм”, Разіним або Пугачевим. Останнім разом — 1905 та 1917, коли селяни не тільки палили поміщицькі стайні разом із худобою, а й виколювали очі породним огирам.

Тому, разом із появою в Росії законів, народжуються й засоби їх обходити, не порушуючи в явний та брутальний спосіб (що залишалося виключно привілеєм правлячих). Навіть при заведенні більш–менш твердого законодавства напочатку Другої імперії (1861–1917) — йшли спори та чвари. Слов’янофіл О. Хомяков навіть твердив (наведемо для зручності це посилання знову):

Наша такая земля, которая никогда не пристрастится к так называемой практике гражданских учреждений. Она верит высшим началам, она верит человеку и его совести; она не верит и никогда не поверит мудрости человеческих постановлений.

Між іншим (ми й про це вже згадували), — цікавий та типовий зразок дологічного російського мислення. Бачите, — людині та її совісті (а хто її там бачив?) - вірити можна, а “постановлєніям людей” (може — значно більш розумних та совісних!) - чомусь вірити не можна. Нам із вами такого не зрозуміти, але, навкруги цієї абсолютно уявної та безглуздої альтернативи — йшли довгі спори.

Але, повернемося до справи. Закон, особливо — як він недобре складений, можна тлумачити різно, але… що ж сказати про таку річ — як совість, сумління? Бо вона ж — у кожного своя. А часом щось таке й зовсім відсутнє. З цього приводу поет Б. Алмазов і написав отого доб рого вірша, нагадаємо:

Широки натуры русские,

Нашей правды идеал

Не влезает в формы узкие

Юридических начал.

Відгук був, — широкий, як оті “натури”. Навіть Ф. М. Достоєвскій, не без впливу від цього, написав був десь у “Братьях Карамазових”: “Широк, широк русский человек, я бы съузил”. На наш час на цю широту, здається, махнули рукою, заспокоївшись на черговому визначенні (або ствердженні): “бєспрєдєл!”

Але, підійдемо до справи з боку сучасної науки.

Якщо стисле виконання букви та духу закону — то є пряма та безпосередня стратегія досягнення бажаної цілі, то його обхід і буде стратегією непрямою або посередньою.

В зв’язку з цим і варто буде розглянути коротко, не тільки саме поняття непрямої стратегії, але й його значення в функціонуванні суспільства, що робиться, можливо, — вперше.

Саме поняття було введене, вважається, в наші часи (і це — дещо дивно), в книзі “Стратегія непрямих дій” (1954), англійським військовим фахівцем Б. Ліддел Гартом; але виключно в царині військової стратегії. Він писав:

…складається враження, що протягом всієї історії людства результати війни зрідка бували ефективні, якщо дії не були нас тільки непрямими, щоб напасти супротивника зненацька. Непрямі були як фізичні, так і психологічні дії, перші — звичайно, другі — завжди. В стратегії найбільш довгий обхідний шлях часто є коротшим шляхом до мети.

[Б. Лиддел Гарт, Стратегия непрямых действий, Москва, 1957, с.34]

В книзі міститься історичний огляд тих військових операцій (починаючи від великого стратега, тебанця Епамінонда, та до Другої світової війни), які приносили перемогу завдяки застосуванню непрямих стратегій.

Автор — британець, та як такий належить до римсько–Європоцентричної школи істориків. А значить і не знає, що непрямі стратегії були давнім здобутком кочових народів Азії, та незмінно застосовувалися ними підчас військових дій. Так само незмінно приносячи успіх.

Класичним зразком стало те, як перший аварський каган нашої Гунії — Боян (568–604) — повернув утрачену після Аттіли (453 р.) Паннонію. Та, на цьому зупинятись не будемо. Звернемо нашу увагу в інший бік.

Поставимо собі запитання: а чи знаходять місце непрямі стратегії в повсякденному цивільному житті суспільства? Відповідь може бути тільки одна — безумовно.

Тому що стратегія існує не сама по собі, а як засіб досягнення якоїсь мети, цілі. Простий приклад — процес освіти. Пряма стратегія — складати іспити якомога краще, а там… в кінці й отримати за це диплом. Просто, чи не так? Але, дивлячись як для кого. Певний, що в совєцькі часи таким шляхом ішли далеко не всі; може — й меншість. Бо дехто стало покладався на чиєсь заступництво перед екзаменатором, а як той, бува, теж ладнав якусь там свою непряму стратегію, — і не програвав. Зараз по технічних вузах (та, хіба тільки?) розповсюдився звичай торгувати оцінками за долари. Верхом непрямих стратегій тут буде, очевидно, — разом придбати диплом за готівку, не складаючи жодного іспиту.

Як в тому анекдоті передвоєнних часів: “Поздоров мене я став двічі чемпіоном світу!” — “Як то?” — “Щойно поставив мат Прімо Карнера (тодішній чемпіон з боксу, О. Б.) та знокаутував О. Алехіна!”

Такого “чемпіона” — ясна річ, ніхто не визнає та не укоронує, але — погодьтеся, з купленим дипломом — теж можна засипатися. Секретар ПОРП Едвард Гєрек — всі знали, був за освітою інженером Краківської політехніки. Але, коли по його відставці почали ворошити папери, — жодних його слідів там не викрили, отже… Так само можна діяти в будь–якій іншій справі.

Шахрайство, засноване на непрямих стратегіях може розкласти з часом будь–яке суспільство, знищити його інститути, знецінити його вартості.

Але, повернемося нарешті безпосередньо до теми. Ми вже бачили, як із вправністю досвідченого хамелеона міняв не тільки зовнішній вигляд, а мало не зріст Максім Горькій, пам’ятаємо жовту кофту та демонстративно хамську поведінку В. Маяковского. Саме в ті часи, зверніть уваги, коли хамство стало модним, в часи “Грядущего Хама” як влучно назвав їх Дмитро Мережковський. Так, чи все це були якісь виключення? — оті індивідуальні непрямі стратегії досягти монопольного статусу в літературі? Та — ні; далі одне–єдине посилання надобре відкриє нам очі. Виявляється, то був на той час мало не загальний стиль російської літератури. Подивіться, це відомий згодом поет С.Єсєнін повчає свого приятеля А. Марієнгофа, як найліпше та найшвидше влізти до великої літератури:

Так, с бухты барахты, не след лезть в литературу, Толя, тут надо вести тончайшую политику. Вон смотри — Белый: и волос уже седой, и лысина, а даже перед своей кухаркой и то вдохновенно ходит. А еще очень невредно прикинуться дурачком. Шибко у нас дурачка любят. Знаешь, как я на Парнас всходил?

Всходил я в поддевке, в рубашке, расшитой, как полотенце, с голенищами в гармошку. Все на меня лорнеты, — "ах, как замечательно, ах, как гениально!" — а я то краснею, как девушка, никому в глаза не гляжу от радости… Меня потом по салонам таскали, а я им похабные частушки распевал под тальянку… Вот и Клюев тоже так. Тот маляром прикинулся. К. Городецкому с черного хода пришел, — не надо ли, мол, чего покрасить, — и давай кухарке стихи читать, а кухарка сейчас к барину, а барин зовет поэта–маляра в комнату, а поэт-то упирается: где уж нам в горницу, креслица барину перепачкаю, пол вощеный наслежу… Барин предлагает садиться — Клюев опять ломается, мнется: да нет, мы постоим…

[И. Бунин, Окаянные дни, Москва, 1991, с. 225]

Правдоподібно, це — в свою чергу, посилання зі спогадів А. Марієнгофа, отже… будемо сподіватись — точне. Це — нові часи. Бо — дійсно, ні в часи Пушкіна, ні в часи Тургенєва або Достоєвского, — чогось такого, здається, ще не було. Щоправда, сучасний Пушкіну поет П. А. Вяземскій (той самий, що написав вірш “Русский бог”), твердив, що:

Пушкин так умел обстановливать свои выходки, что на первых порах самые лучшие его друзья приходили в ужас и распускали вести под этим первым впечатлением. Нет сомнения, что Пушкин производили смолоду впечатление на всю Россию не одним своим поэтическим талантом.

Все так, але можна впевнено твердити, що Пушкін набув популярності як поет не одними “виходкамі”, бо надто вже рано це сталося. Трохи намічався подібний маскарад у Л. Толстого, але це було безкорисливе. Бо він, по–перше, був не бідною людиною, а по–друге — був на той час уже відомим письменником. Так що ота “толстовка”, чоботи, посох та борода пророка, — лише невинне дивацтво. Зате це явище дається добре взнаки, коли російська культура переживала так званий “сєрєбряний вєк”, часи від початку сторіччя та по доленосний 1917.

Епоха модернізму та футуризму, наробила багацько галасу, але не полишила помітного сліду в культурі. Не доба Чехова, а доба Горького. Доба блоківського та брюсівського віршованого сміття та леонідандрєєвської блювотини.

Тому не випадково, що в цей час брали не так якістю творів (якої — де ж і взяти!), а зовнішністю, або екстравагантністю поведінки; або пристосуванням до густів можних від літератури. Леонід Андреєв навіть в одязі намагався наслідувати Горького. Тобто — по можливості непрямими стратегіями.

Оскільки на заході щось подібне — не надто відоме, навіть у наші часи, то й слід думати, що все це є явищем суто російським. До того, воно й досконало вписується в дологічне мислення.

Дійсно, це ж воно — дологічне мислення, — слабо діференціює, не є аналітичним бо не знає логіки. Тому й не порізнює письменника від конкретної людини. Не відділяє того, що може письменник, від того, що може кожний. А втім — здатне, як ми бачили, проводити розділ (уявний, ясна річ): оце — письменник, а оце вже — “чєловєк”. Не дарма ж в російських спорах та полеміках теж, незмінно, застосовується непряма стратегія: головне, це показати всім, що ваш супротивник — то взагалі погана людина; а тоді — й всього іншого не треба: справи зроблено, авдиторія — на вашому боці.

* * *

В совєцькі часи діяльність великого письменника складалася, чи не повністю, — з виконання самих громадських обов’язків. Як і всі в країні — він займався не своєю справою. Він, здається, очолив комітет по боротьбі з голодом 1921, але той недовго проіснував. Бо так жваво запрацював, що Ленін наказав його в повному складі посадити; хоч Г орькій цього і уникнув.

Але, то був тільки початок. Потім — пішло–поїхало: “Горькій отговоріл Павлова емігріровать в Англію…”, “Горькій посєтіл Магнітку…”, “Горькій поєхал на антіфашистскій конгрєсс…”, “Горькій виступіл в защіту інтєллігєнціі…”

Останнє — особливо цікаве. Горького повсюдно зображують як невтом ного ходока в інтелігентських справах, де йому таки було, що робити, але… Хто читав його “Клима Самгина” — не матиме сумнівів, як він до неї насправді ставився. Але, з цим, як у них у звичаї, завжди перебирають, іноді розчулюючись до втрати обличчя.

В реальному житті він ставився до інтелігентів так само, як Ленін, — з презирством та ненавистю. Для них інтелігенція завжди була першим ворогом. А було так тому, що будь–яка дійсно інтелігентна людина, почитавши дещо одного чи другого, — відразу бачила їм справжню ціну; одному — як будівничому “нового суспільства”, а другому — як “вєлікому пісатєлю”. Обидва ж вони це достеменно знали.

Не перелічити кумедних історій з цього приводу.

Так, в совєцькому друку написали колись: “Максім Горькій добілся для мальчіка пайка…” А “мальчік” був, не більше не менше, як юний Дмитро Шестакович; уявляєте собі? Читач читає, розчулюється (Г орькій врятував генія!) та пускає слини. Зрозуміло — читач совєцький, недоумкуватий. З його совєцьким культурним гетто — зоною в зоні, — ще вужчим від того — російського. Бо психічно нормальна та справжньо культурна людина — реагуватиме в інший спосіб: насамперед обуриться, — що ж то за всесвітніх масштабів наволоч, оті більшовики, які спочатку свідомо привели всіх на межу голодомору, а потім — роздають “пайкі”? Щоб не виздихали остаточно, — “кому захотім — тому і дадім”.

А що привели свідомо, то не майте сумніву, бо їх головний злочинець, Лєнін, так просто й писав, із безпосередністю досвідченого людожера:

Нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для этого… Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность.

Геніальність цього, по вінця набитого спірохетами Шаудіна плюгавчика — геніальність у підлоті, мається на увазі, — навіть важко переоцінити.

Ну, а оті “работать в нових організаціонних государствєнних рамках”, або “всєобщая трудовая повінность”, — то добре знайома нам річ: метафори, евфемізми первісної людоїдської мови. Виверти дологічного мислення. За ними нічого іншого, як безпросвітна рабська праця за марний шмат поганого хліба. Відновлення в усій красі булого рабства після всього навсього 56 років(!) перепочинку!..

Не зрозуміти чогось такого людині Заходу, де хліб займає в житті суспільства настільки скромне місце, що зникни він раптом, — чи хто це помітить? Таке можна оцінити лише тут, серед народу, котрий заганявся владами (яких, незмінно, ставив собі сам!) - на окрай людського існування. А за тим окраєм — не забудьте, були ще свої окраї — Соловкі, Колима…

Відзначився був наш герой і з тими Соловкамі.

До цього пригадується випадок, та теж із хлопчиком. Горькій мав, ніби, відвідати Соловкі, або інакше кажучи, заснований ще Іллічем СЛОН — Соловєцкіє Лагєря Особого Назначенія. Відвідати на те, щоб потім своїм всесвітнім авторітетом спростувати ті ідіотичні вигадки та свідомі наклепи на “родіну всєх трудящіхся”, які пішли були гуляти на заході про оті “лагєря”. Ніби там не “пєрєвоспітивают нєсознательних”, а… просто нищать. Або, вони самі слухняно вимирають, не чекаючи на розстріл.

Чималенько на тих Соловках було й інтелігенції (мало не вся). Були там і зеки, так би мовити, “особого назначєнія”, які знали, що до Горького їх не допустять. От, вони й підговорили такого собі місцевого хлопчика: підійти нишком до “вєлікого пісатєля Максіма Горького”, та й розповісти йому “всю правду”. Ну, і оту “всю правду” хлопчикові виклали, ясна річ. А Горькій — як відомо, був великий ходок в інтелігентських справах: “Добілся для мальчіка пайка”…

Все воно так, ніби, й відбулося, але дещо — й не зовсім так.

Бо з від’їздом Горького — кажуть, тих, кого не показували, перевели на ще більш “особоє назначєніє”, на ще більш нелюдський режим. А хлопчик — зник, як не було. Так що потім навіть ті, що його підговорили, — запитували себе: а чи він був взагалі, отой хлопчик?

Та й Горькому, що повернувшися рішуче спростував буржуазні вигадки, це — наче пішло на користь. Бо пригадайте оте сакраментальне речення, що раз по раз трапляється в “Климе Самгине”: “А был ли мальчик?” — неодмінно нагадує нам про соловецьку пригоду Алєксєя Максімовіча. Чи це — бува, не спогад того хлопчика, що насмілився розповісти “всю правду” великому пролетарському письменникові? — хто знає…

Як воно зійдеться в часі, то…

* * *

М. Горькій був, як відомо, “основоположніком пролєтарской літєратури”. В. Маяковского на рівень “лучшєго, талантлівєйшего поета нашєй епохі” — підняв власним указом Й. Сталін. Обидва вони, як на наш погляд, мало чого варті як письменники. Але, применшувати їх політичного значення — аж ніяк не можна.

Російський письменник Іван Бунін, — був нобелівським лавреатом з літератури за 1936 рік та знався, слід гадати, на цих справах. Тому — поцікавимося, а що ж він там писав про їх обох? Наведемо коротку, але досить змістовну характеристику одного й другого. Всього одне речення.

Кончая свои писательские воспоминания, думаю, что Маяковский останется в истории литературы большевицких лет как самый низкий, самый циничный и вредный слуга советского людоедства, по части литературного восхваления его и тем самым воздействия на советскую чернь, — тут не в счет, конечно, только один Горький, пропаганда которого с его мировой знаменитостью, с его большими и примитивными литературными способностями, как нельзя более подходящими для вкусов толпы, с огромной силой актерства, с гомерической лживостью и беспримерной неутомимостью в ней оказала такую страшную преступную помощь большевизму поистине "в планетарном массштабе".

[И. Бунин, Окаянные дни, Москва, 1991, с. 275]

Чи до чогось такого — потрібні ще коментарі?

* * *

Читав таке про себе М. Горькій, чи ні, — важко сказати, але… В його листуванні з письменником С. Н. Сергеєвим–Ценскім можна знайти наступне:

И. А. Бунин напечатал в монархическом "Возрождении" статью о "самородках", называет Есенина "хамом", "жуликом", "мерзавцем". Очень жуткими людьми становятся господа эмигранты. Тон прессы их падает вместе с грамотностью.

[лист від 30.12.1927]

Тон “падати” не може, може понижуватись або підвищуватись, та ми вже добре знаємо велику грамотність самого нашого підопічного.

* * *

Сам про себе він був, однак, не остнанньої думки, померти від скромності йому не судилося. В іншому листі він пише про власні письменницькі знахідки:

Там, в книжке у меня, есть рассказишко "Енблема", — купец — тульский фабрикант самоваров Баташов Сергей Николаевич, ей–богу, это блестящая идея: отправить богиню справедливости в сумасшедший дом! Оцените! А в другом рассказе, "Голубая жизнь", у меня глобус — сиречь земной шар — "Чижика" играет. Считаю, что это тоже неплохо.

[лист від 5.02.1928]

Дійсно, що ж тут сказати? — великі досягнення нашого майстра слова, “інжєнєра чєловєчєскіх душ”… “Вєршіни пісатєльского мастєрства”, так би мовити; є, що показати…

* * *

Залишилося нам з’ ясувати, як ставився Горькій до своїх попередників? — хоча б до того ж таки Федора Михайловича, якому ми відвели (і — не випадково) цілий розділ. Дещо про це можна з’ ясувати зі статті Ан. Тарасенкова “Величие Горького” (Новый мир, N 6, 1951).

Он сознательно и последовательно, на протяжении почти всей своей жизни, страстно и жестоко критиковал творчество Достоевского, хотя и признавал его большой талант. Он писал в одном из своих дореволюционных писем: “показывать миру свои царапины, чесать их публично и обливаться гноем, брызгать в глаза людям желчью своей, как это делают многие, и отвратительнее всех делал злой гений наш Федор Достоевский, — это гнусное занятие и вредное, конечно.

Але, чи є в цій писанині хоч крихта справедливості?

Тут може виникнути й слушне запитання: а чи він читав коли–небудь Достоєвского, цей великий пролетарський письменник? Чи може він взагалі — “нє чітатєль, а пісатєль”? Різниця між ними — всього 47 років, а — яке падіння! — яке безмежне падіння!…