ЕКСПОЗИЦІЯ СИТУАЦІЇ
ЕКСПОЗИЦІЯ СИТУАЦІЇ
На очах нашої історіографічної вченості з’являється вигадана історія для народного вжитку, де діловито обгрунтовуються національні та релігійні упередження.
Наші шкільні підручники історії — то розплоджувачі історичної брехні.
Альберт Швейцер
Підкреслимо, насамперед, що автор цього висловлювання знайомий лише з західними підручниками історії. Істої Голконди історичної брехні — писанини російських та совєцьких істориків, він — зрозуміло, ніколи на власні очі не бачив.
Ось тому й є необхідною для нас, — експозиція історичної ситуації. Вона займе деяке місце, але без неї — не можна. Справа в тому, що треба спочатку чітко знати: хто є хто? Якби ми мали нормальну історію, тоді це було би зайве. При наявності тільки наскрізь брехливої імперської історії, така передмова просто неуникнена. Бо тільки з неї, єдино, читач і зможе отримати правдиву відповідь на це саме запитання: хто є хто?
Культура будь–якої країни є тісно прив’язаною до її історії та геополітичних факторів. Саме з цієї точки зору нам і потрібно дати тут гранично стислий начерк історії, як України, так і Росії. Остання є державою відносно новою, не давньою, вік якої не налічує й повних трьохсот років. Перед тим вона ж, щоправда, називалася Московією, але й ця державність не доходить і ХІІ ст. н. е., отже… Прийдеться починати з України, древність якої тане в глибинах часів.
Вона є відомою світові дуже здавна. Давно та досить стисло. Географічно та етнічно — так само, як антична Італія, Еллада, Єгипет та Іран. Історія відома — дещо гірше.
Це країна, що лежить приблизно від Дону на сході, до Пруту та Карпат на заході, обмежена з півдня берегом Чорного моря (Понтос Аксейнос), а на півночі — приблизно 52 паралеллю, південною межею Пінських болот. Греки називали її спочатку Кимерія, потім Скитія, а її людей, відповідно, спочатку кимеріянами, потім — скитами. Перші її історично відомі люди, що з’явилися більше чотирьох тисяч років тому (як звичайно, скоріше з Азії) - то були пеласги та лелеги, люди індо–європейської раси, котрих потім в Елладі вважали першими людьми на Землі. Двохтомник Роберта Грейвза “Грецькі міти” (1974) починається з 1. “Пеласгічного міту про створення світу”. Історія цих народів, за її великою давністю, є вкрай темною та повною загадок, але це — вже історія. Згідно Гесіода (УІІІв. пер. н. е.) та Геродота (485–425 пер. н. е.), то були землероби, тваринники та досвідчені мореплавці. Розмовляли вони, наскільки можна судити, мовами балтицької групи, від яких на наш час зберіглися тільки литовська та латиська, але в той час вони були поширені значно більше, ніж тепер. Бо є й досі вражаючи пов’ язання між ними та латиною або грекою; або, навіть, індійським санскритом. Вони були більш близькі до класичного санскриту “Магабхарати” та “Бхагаватгіти”, ніж латина та грека. Існування цих людей слід пов’язувати з нашою, чи не старішою в Європі Трипільською культурою, що відкрив Вікентій Хвойка.
Втім, лелеги якось хутко зійшли зі шпальт історії. Дуже стара українська легенда твердить, що за своє надмірне цікавство вони були перетворені Богом на великих птахів, та в Україні завжди вважалося великим гріхом вбити журавля або чорногуза. Пеласги стали предками історичних кимеріян, страшних “гимраїм” Біблії, на яких так скаржиться пророк Ієремія. І дійсно, ці люди творили морські наїзди на Малу Азію, Елладу та Ближній Схід, полишивши по собі грізну пам’ять у народів.
Потім, десь за сім сторіч перед н. е. в Україну приходять власне скити. Це були германські народи, готи та алани, що прийшли з-за Дону, звідти, де згідно Сноррі Стурлусону було королівство Одіна та його синів, Віллі й Ве. Геродот запевняє нас, що ці люди повністю витіснили кудись кимеріян, але ми тепер знаємо, що так не було, всі народи стали жити вкупі. Звідки ми це знаємо? — та просто з того, що германська лексика української мови, яку потім самовпевнений та не дуже в цьому досвідчений О. Солженіцин вважатиме справою хитрих австріяків (!), — за обсягом менше від балтицької, більш старої (порідненої сучасній литовській мові).
Від тих пір аборігени стали називати свою країну Свитьюд (Світлий нарід), так називає її ісландський історик Сноррі Стурлусон (ХІІІ ст.). Від цієї назви, майже певно, пішла й дещо спотворена грецька Скитія. Він розрізнює, однак, власне Свитьюд — Україну, та Велику Свитьюд, до якої включає все що лежить на північ від 52 паралелі, від Уралу по Балтик, а також Скандинавію (див. “Гаймскрінгла” — “Коло замешканих земель”).
Назва — якась мішана, балто–германська, та може означати й “Нарід прийшлих”.
Її сучасна назва — теж дуже давня, та походить просто від слова “країна”; в давні часи бували такі, неускладнені назви. Наприклад, країна хантів та мансів за Уралом звалася “Кода”, що означає “Дім” або “Батьківщина (пор. естонське Kodumaa — батьківщина, досл. “Рідний дім”).
Першу (поки!) згадку цієї назви ми зустрічаємо в літопису, в хроніках 1187 року. Давність теж, доволі поштива.
Імперська пропаганда, незмінно ворожа та злонамірна, як і незмінно брехлива та нахабна, виводить його з “окраіни”. Чого саме? — ну, ясна річ, — “вєлікой Россіі” (що існує офіційно — нагадаємо, з 1721 року). До цього, щоправда, Росії як такої на географічних картах іще не було, була Московія; а Україна — вже була: на тих самих картах. Так, може “окраіна” отої самої Московії? — та тільки от, яка біда! Адже 1187 року — і Московії ще не було…
Якщо й пішла мова про “окраіну”, то Україна — дійсно, завжди була західною (а тому — й найбільш плідною) частиною, окраєм, великого Азійського степу — Дешт-и-Кипчак, що протягнувся від Алтаю до Карпат. От тут, можна було б говорити й про окрай; та не той.
Але час рухався та “окраїни” видалося замало. Потрібно було вигадати щось сильніше, більш понизливе та принизливе; тоді й з’явилася “Малороссія”. Бо якщо в інших мовах поняття “великий” (розмірами) та “великий” (в іншому сенсі), — хоч і не ототожнюються, але позначаються через одне слово, то в російській на кожне з понять є окреме слово. Хоч і ніде так безбожно не плутають “большоє” з “вєлікім”. Віднесемо цей парадокс цілком на рахунок всюдисущої діалектики. Згодьтеся, що важко придумати більш контрастне співставлення, ніж “Вєлікороссія” та “Малороссія”. Щоправда, Росія стала перевищувати Україну за чисельністю населення тільки десь вже в ХVІІІ ст., та в немалому ступені за рахунок петровського геноциду, але — що воно мітологічному мисленню до реальної дійсності. Та й земель на той час ця сама “Вєлікороссія”, чужих та таких, що погано лежали, — нахапала значно більш скромної України (600 000 кв. км). Земель, щоправда, таких, які на очі попали, та з цієї причини в більшості ні на що не придатних ну, крім концентраційних таборів, ясна річ, але це — вже інше питання.
“Малороссія”, як і більшість російських винаходів, — не оригінальне, але вкрадене. Термін Малая Русь, Russia Minoris, іде від грамоти 1335 р. Князем її називає себе в ній Болеслав Мазовецький, котрий наслідував корону Галичини та Волині як нащадок Данили Галицького за жіночою лінією, після того, як вигасла чоловіча.
Відмітимо, що “Малороссія” за останні 70 років якось вийшла з ужитку навіть в Росії, але похідна назва “малорос” — залишилася й добре прижилася в Україні, за що ми маємо дякувати російській культурі. Тому що — дійсно, як би ми в іншому разі могли б позначити декого з отих, що вже чотири роки товчуться у нас при владі? Бо ж всі бачуть, що це вже не росіяни (або їх яничари), але, в той же час, — в жодному разі й не українці.
Державність в Україні існувала з таких же сивих часів, як в Італії, Елладі або Ірані; можливо — й ще раніше, як в Єгипті.
Еллінські джерела нагадують нам про скитського царя Атеяса, що бив власну монету та воював з батьком Олександра Македонського, Філіпом — у Дакії. Воював, ніби, невдало, але — дивно, ні Філіп, ні його син — так собі нічого на півночі й не пригородили. А Олександр, незважаючи на успіхи батька (так пишуть, що поробиш) — не наважився там взагалі воювати.
Це ж — погодьтеся, красномовний факт історії, що звитяжний Олександр відрядився підкорювати народи ген за тридев’ять земель від рідної Македонії, до Афганістану та Індії (!), але знехтував країною, яка лежить поруч. На узбережжі якої, до того, з прастарих часів жила сила греків; а — чому? На сході він, однак, надумав був поткнутися до скитів, — саків та масагетів, але своєчасно відступив, якось унесши ноги.
Час іде та в Скитії відбуваються нові зміни: зі сходу на землі поміж Дніпром та Доном приходять нові люди — сармати, угро–тюрки: гуни, мадяри та авари. Їм належить, вкупі з балтами та германами, створити наступну етніку сучасного українського народу, хоч і не так скоро; відбудеться це лише десь до VІІ–VІІІ ст. н. е.
Тим часом, знахабнілий після цинічної розправи з Картагеною та Елладою Рим, — захоплює Еспанії, Галлії та висаджується в Британії. Хутко виснаживши захоплені землі, він пошукує нових, ще не перепаскуджених ним чужих земель.
Як і його послідовники, так саме зайві в цьому світі, як і він, — другий та третій Рими (“а чєтвєртому Ріму — нє бивать!”), він вважає — певний, що весь світ — його; здатний зупинитись лише отримавши відсіч та вмившися власною кров’ ю.
Зазіхає він і на плодючі землі вільних народів, що не знають рабства, за Райном та Дунаєм. На землі Германії та Скитії (на той час їх розділяла Вісла).
Настає 9 рік н. е. та трибун (генерал) імператора Августа (30 пер. н. е. — 14 н. е.)— Варус, — вторгається до Германії на чолі трьох відбірних римських легіонів. Разом з допоміжними військами, це біля 25 000 солдатів, з котрих нікому не дане повернутись додому. Всі вони ляжуть кістьми в ту землю Германії під Тевтобургом, на яку зазіхали. Це зробить, без великих власних втрат, конунг херусків Армін (16 пер. н. е. — 21 н. е.) та його люди. Так воно треба поводитись з імперіями.
Тиждень національного трауру в Римі робить свою справу: імператор Август об’ являє Райн та Дунай — Limes Germanicum, Германським кордоном, заповітуючи римлянам не потикатись більше до Германії.
Але, Рим — то Рим, та заборона порушується вже за імператора Траяна (98–117), який захоплює, силою вже більше десяти легіонів, — країну даків та гетів за Дунаєм, що лежить між Скитією, Германією та Римською імперією (сучасна Румунія).
Траян — задоволений: він порушив стару заборону Августа, та — нічого не сталося. Рим не тільки залишається на своєму місці, але й набуває нової провінції, та якої — більше від 200 000 кв. км (!). На честь такої події він ставить на окраї степу, в Доброгеї, велетенський монумент, власну 15–метрову подобу на кам’яному кубі в 40х40х40 м., — славетний Tropaeum Traiani. В межах Риму, щоправда, він — вкупі з Дакією, полишиться недовго, але буде добрим орієнтиром для кінних варварів (загадкова для коментаторів “Тропа Трояня” в нашому “Слове о полку Ігореве”).
Це після Траяна римський сенат прийме нове інавгураційне віншування новим імператорам Риму: “Будь великодухіший Августа та щастивіший Траяна!”
Здавалося б — все в порядку, та знахабнілий Рим починає з Паннонії нову агресію, нову війну. Йому не дають спокою плодючі землі варварів на сході, за Дунаєм та Тисою. Одне слово, розпочинаються Маркоманські війни (167–180); проти країни маркоманів та квадів.
Сподівання утворити нові провінції — Маркоманію та Сарматію — пішли на марне, а Рим приплатив за це руйнацією Північної Італії та римських Балкан. На відміну від римлян — варвари не воюють пішки, а “для кінських ніг — немає далеких доріг”. Тому й було пущене з димом усе східне узберіжжя Адріатики, щильно забудоване римськими віллами; перед тим — найтихший та найбезпечніший закуток імперії. Це стало вже справою союзників–скитів, короткого кінного рейду костобоків з України.
Це всього тільки друга серйозна війна з германськими та скитськими варварами, а в ній Рим уже не в стані перемогти.
Тим часом толерантна та демократична Скитія хутко християнизується. Александрійський єпіскоп Тертулліан (160–240) вважає її навіть християнською країною, а батькові церкви та сучасникові подій — неможливо не вірити в таких питаннях, — йому ж — видніше. Але, тут потрібно зробити деякого відступу.
Справа в тому, що тут читач має право здивуватись: Україна стала християнською країною раніше від Римської імперії? — чи таке можливе? Та потім, а як же Володимир Святий (980–1015), що вперше, як відомо, охрестив поганську Русь? — а як же тисячоліття хрещення (знов таки — Русі) з такою щедрістю відсвятковане саме в Росії?
Дивуватись нічим не треба, тому що саме російська історія, якій весь час приходиться перехрещувати порося та карася, представляти свою нещодавню, але агресивну та геноцидну державу — як давню вчительку та спасительку людства — Святую Русь, — здавна є переповненою брехнею та підступами; замовчуванням та спотворюванням дійсності.
Не слід мати сумніву в словах Тертулліана, але й не треба думати, що “крєщєніє Русі” було якимось непорозумінням або чиєюсь фантазією. Було, безумовно, й воно.
Вся справа в тому, що первісне, переслідуване християнство — не мало можливості створити церкву, що твердо стояла б на ногах, без якої неможливо й створити канонічної релігії. А без неї, без церкви, нема — як відомо, й “світової релігії”; тому що ціль будь–якої світової релігії — цілком земна. Їй зовсім не так важливо відкрити парохам очі на істину. Набагато важніше для неї згуртувати та підкорити їх, щоб потім, не без користі для себе експлоатувати їх віру. Встановити власні пропускні пункти та митниці на шляху до Бога.
В цьому, єдино, й буде згодом порізнюватися нова віра від старої віри “поганів” Скитії — тенгеріанства, віри в єдиного Бога, створця всього, що існує: Дієваса балтів, Діу германів або Хана Тенгрі тюрків. Віри, яка здавна сповідувалася всіма народами Євроазійського континенту, але — без канонів; та — без церкви. Кажуть, що ці люди не мали навіть жреців, і спілкування з Богом було приватною справою кожного.
Таким — без церкви, було й перше скитське християнство, так само непримушене та вільне, як і тенгеріанство, як і весь варварський уклад повсякденного життя. Це було, напочатку, щось неоднорідне та строкате, з сектами та течіями, лише вигнані після 325 року з імперії аріани зуміли надати всьому цьому якусь канонічну сталість. Принаймні, ми знаємо, що більшість біженців війни 375 року — було аріанами, а в Еспанії готів аріанство було державною религією аж до часів Реккареда (586–601), коли воно було офіційно замінене на римське католицтво.
Навести якийсь то канонічний порядок в цій слов’янській християнській стихії (на той час балти, готи та гуни в основному злились у слов’ янство) призначена була самовіддана діяльність солунських братів, Кирила (власне Костянтина, 827–869) та Методія (815–885). Їх заслуги щодо винаходу слов’янської абетки, названої на честь молодшого з них кирилицею, хоч як пишно відмічені нещодавна ЮНЕСКО, — вельми скромні. Вони додали до давно всім відомої готської абетки — всього дві, але як же корисні літери. То були єврейські Ц(цадех) та Ш(шін). Крім них вони, щоправда, придумали ще ряд потворних дифтонгів власного виробу, як — “йе”, “йо”, “йу”, котрі видавалися їм дуже потрібними. Але, — час вирішив усе. На наш вік від них всього й полишилося, що російське “ять”…
Зате вони, щоб якось притримати та прив’язати до канонів православної грецької церкви строкату масу варварського християнства, — придумали своєрідну слов’янську латину, так звану (і цілком слушно!) церковно-слов’янську мову, на якій хоч і не розмовляв ні один нарід, але якої кожен міг приблизно розуміти. Вони, віддамо їм належне, зробили це так професійно, що деякі вчені простаки й досі вважають ії предком всіх слов’янських мов; а деякі вчені шахраї — відстоюють це з піною на роті.
Але те, чого вони так і не змогли досягнути в Скитії — зробив Володимир. Тому більш–менш ясно, що так зване “крєщєніє Русі” Володимиром, було, насправді перехрещенням до канонічного візантійського християнства. Недарма ж від нього збереглася розлегла формула — “Верую во…”, де переказуються мало не всі постанови церковних соборів, що відбулися на той час. Починаючи з того, на якому був засуджений головний порушник спокою — Арій.
Але, повернемося до Готських воєн. Отже, скитська Україна на той час, згідно з єпископом Тертулліаном, — є християнська країна. Тому, коли в Римі 249–250 рр. починаються чергові масові переслідування християн, за них (схоже на те) вступається перша християнська країна світу (це тільки гипотеза, не більше) та спалахують готські війни (250–278). Їх ведуть вільни християни, балти та готи, разом із тенгеріанцями гунами; проти всесвітнього загарбника.
Війна має свої, не позбавлені цікавості особливості. Рим, як і його самозвані спадкоємці, Візантія та Росія, що завжди були агресивними імперіями піших загарбників, — мав слабе поняття щодо кінної культури та лише деяке щодо прибережного мореплавства. Не випадково ж потім у російській кавалерії служили переважно литвини та українці; а в російській флоті — переважно українці.
Так само було й тоді, та з початку війни з Буга та Дніпра, від берегів Криму, — летять на південь з добрим вітром добрі готські дракари, а в кожному по 40 воїнів з усім необхідним. Римський історик Амміан Марцеллін нараховує їх 2000. Цілі варварські армії висаджуються на Пелопонесі та в Малій Азії, і це не жарти.
Не забудемо, що наша Україна вважалася королевою морів ще за часів пеласгів.
Нагадаємо ще, на таких саме дракарах англи, готи та сакси завоюють покинуту римлянами Британію, переправившися до неї, як напише готський літописець, капітально: Med hengest ok horsa — “з жеребцями та кобилами”.
Не будемо описувати весь перебіг цих, майже тридцятирічних воєн (!), відмітимо тільки, що їх наслідком стало спустошення континентальної Греції та островів; також і північної половини Малої Азії. Головне ж — то мир 273 з Римом, згідно якого до 1 січня 274 року з траянової Дакії мав піти останній римський солдат, забратися останній римський колоніст. Так ця війна Риму з Україною стала поворотом історії: після неї Рим буде, тільки й неодмінно, — губити.
Цей мир із варварами після їх перемоги над пихатим Римом, — став каменем спотикання для імперіалістичної російської та совєцької історії, котрій — у дусі імперської солідарності (ну, й отої самої, їх ідіотичної теорії “воєнной дємократії”), треба було за будь–яку ціну довести, що вільні варвари, це дикуни, що грабують цивілізованих рабовласників. Своїх, якимось чином, — предків (“трєтій Рим”!).
А пригадати про якийсь офіційний мир з варварами, хоч і недовгий, означало б, як би там не було, — визнати їх повноправною воюючою стороною. А це — багацько честі. Для “дикунів”, мається на увазі, — “союзов плємєн”. Не в дусі історичного наслідування та солідарності всіх імперіалізмів світу.
Дуже цікаво подивитись, як викручується з аж так дражливого стану імперська наука, для котрої будь–яка історія — то є тільки їх брудна політика, обернена в минуле. Послухаємо:
Отразив новое вторжение готов на территорию дунайских провинций, Аврелиан с целью облегчения обороны дунайской границы решил очистить Дакию. Он приказал отвести войска из Дакии на правый берег реки Дуная, а также выселиться римским колонистам, по селенным на дакийских землях.
[История древнего Рима, Москва, 1982, с. 279]
Ось так, не більше й не менше. “Рєшіл” — вам це нічого не нагадує? — “ми тут посовєтовалісь і решілі…” А ще нагадує це оте “випрямлєніє фронта”, підчас Другої світової, до якого постійно вдавалася німецька пропаганда, коли вермахтові десь накладали по шиї та приходилося відступати. Загалом — досвідчені брехуни були, ці червоні та брунатні, що там казати…
Після Готських воєн та втрати Дакії — Рим довго не міг стати на ноги та з глибокої кризи його ледь вивів імператор Діоклетіан (284–305), своїм “Едіктом про максимальні ціни”. Тоді ж бо всі знали, що з кризи можна вийти не пускаючи ціни на призволяще, але навпаки, залізною рукою стримуючи жадість спекулянта. Олігофреничні ідеї “шокової терапії”, вимислені спекулянтами на благо спекулянтів, — тоді не були відомі.
Отже, після ремісу в Маркоманських війнах — капітальна поразка в Готських.
Про готські часи в Україні російські історики писати не люблять. Інстинктивно, чи свідомо, — важко сказати. Мабуть — хто як. Але для нас ця епоха була понад важливою, вона полишила глибокі сліди в нашій культурі та мові. Та зауважимо й те, що готи прийшли до України, дещо потіснивши балтів, за сім сторіч перед нашою ерою. Разом із тим, про “готських дєв”, які дзвенять біля моря своїми золотими скитськими гривнами, — пише “Слово о полку Ігорєвє”, а це ж термін без малого не в дві тисячи років! Готська епоха змінила наш етнос, зробивши з балтів, родичів латишів та литвинів, — балто–германів, основу майбутнього слов’ янства. Коренів, спільних із сучасною литовською мовою, в українській більше від 600, але германських, поріднених до шведської та німецької, — більше як 400. В Галичині та в Карпатах і досі прослідковується вплив готської народної одежі та культури. Не кажучи вже про те, що й назві “гуцул” — нема більше від кого походити, як від “гота”.
Не будемо вже пригадувати про те, що епоха готів дала нам найбільший скарб культури, — “Едду” готів та гунів.
* * *
Подією, що змінила долі Європи та світу, стала — однак, не нова війна України з Римською імперією, але міжусобиця в ній самій.
На початок ІУ ст. політична картина південного сходу Європи, була наступною. У Поділлі та Молдові, а також у забраній у Риму Дакії — розташовується держава західних готів (візіготів, як вони себе називають) — Вісігода, якою править конунг Атанаріх. На схід, в Наддніпрянщині, Слобожанщині та Волині — держава східних готів та балтів (самі себе вони звуть остроготами) Остготалянд, на чолі з літнім конунгом Германаріхом (Великим). Кажуть, що на північ вона протягувалася по Балтик, а на схід — за верхів’я Дону. За ним, за Дніпром та Ворсклою, простягається до самого Дону Гунмарк — Леведія, держава гунів, де править хан Белембер.
На Північному Кавказі, в південному міжріччі Дону та Волги, розташовується стара держава асів, аланів. Алани живуть і далі на захід, кочують на півдні держави Германаріха, в Таврії та в Кримі, але там визнають суверенітет остроготів. На північ, за Волгою та до Ками, кочують башкіри та мадяри, — теж незалежні народи.
Війна, що спалахнула 375 р. з незнаної нам причини поміж гунами лівого берега Дніпра та остроготами правого, — була жорстокою, але відносно короткою. Вона мала два значних наслідки.
Поперше, вона об’ єднала Україну, перетворивши її на наддержаву Європи майже на півтисячоліття — великий Гунський каганат.
Подруге, вона породила значну кількість емігрантів та біженців; перелякані римляни не зовсім удало охрестили це “Великим Переселенням”, хоч у даному випадку переселювалися далеко не цілі народи. Сказати правду, так цілі народи, цілком, — ніколи й не переселюються; принаймні — з власної волі. Однак, цим варварам, з неримською хоробрістю та енергією, що виросли за умов вільного демократичного суспільства, — судилося радикально змінити політичне та етнічне обличчя всієї Європи.
Процитуємо до цього думку спеціаліста, відстороненої людини:
Розпочалося “велике” для Європи переселення народiв, яке розбило старi етнiчнi єдноти, змело Римську імперію та заклало основи подальшого нацюнального подшу Європи.
[Б. Брентьес, Предки Чингіс–хана, Берлин, 1988, с. 115]
Армія цих людей, емігрантів, позбавлених батьківщини та тилу, зуміла 378 року знищити під Андріанополем дві третини збройних сил Риму, що складалися на той час з тридцяти легіонів, поставивши Рим на коліна.
Остаточно діб’ють грабіжницьку імперію війни Аттіли, але про це — згодом.
* * *
Військовий геній гунів, переможець остроготів, аланів та візіготів, хан Белембер, був обраний 378 року представниками всіх народів та станів України (вже — об’єднаної) — головою нової держави — каганом (ханом ханів). Віднині голів цієї держави обиратимуть, хоча й дожиттєво. Столицею нової держави Белембер обрав Київ. Він, з невеликими перервами, буде тепер столицею країни аж до 1240 р. — поштивий термін.
З того часу каганатові на півночі незмінно платитиме данини за мир Візантія — другий Рим. Вони ніколи не будуть менші від 100 000 візантійських солідіс на рік (приблизно півтони золота).
Першого верху своєї могутності Гунський каганат сягає за великого Аттіли (434–453). Після Белембера на той час змінилося три кагани — Каратун, Ульдин та дядько Аттіли — Ругила; отже, він був п’ятим. Аттіла остаточно відвойовує у Риму Паннонію (тепер — Угорщина). На сході його воєвода Онег підкорює каганату поріднені народи Волги. Приєднано до каганату й Північний Кавказ. Аттіла вторгається 451 року до римської Галлії, потім, по битві на Агрі Каталауні, неподалік Парижу, — повертає до Італії. Там він, за кілька місяців ретельно руйнує фортеці, що прикривають імперію з півночі та подається додому, до нової столиці, вже не на Дніпрі, а на Дунаї — Етцельбургу (Будапешт); на переформування та відпочинок. Його стратегічна ціль — очевидна та прозора: покінчити, як із Західним, так і зі Східним Римом, а значить — і з рабовласництвом в Європі.
Передчасна смерть Аттіли в Етцельбурзі 453 (по всьому — діло рук візантійських агентів), створює серію невдач. Україна втрачає Паннонію, а на сході з 490 р. виникає незалежний Булгарський (або, простіше, — Волгарський) каганат, що об’єднує власне Булгарію, Пярму, Мордовію та Башкирію. Терени Гунського каганату звужуються до розмірів України та Дакії, складаючи, однак, ще немалу державу (щось так 850 000 кв. км).
Зауважимо, що попри це ромейські данини продовжують надходити з Візантії навіть у блискучі для неї часи Юстиніана І (527–565 рр.) та Теодори.
Епоха Великої Гунії знову змінила нас, тепер ми не тільки індоєвропейці, балто–германи, але ще й угро-тюрки. Вона збагатила, природно, ілексику нашої мови. Ті дві сотні нетюркських коренів, які поріднюють українську мову з сучасною мадярською, — безумовно, спільна спадщина гунів. Але, крім того є ще й сотні тюркських коренів, яких ототожнити набагато важче, тому що вони могли потрапити до нас не тільки від предків–гунів, але й від степових побратимів за Дешт-и-Кипчак: куманів, печенегів та кипчаків.
Якщо перед гунами вся торгова термінологія української мови була готського походження, то гуни додали до неї принаймні два нових слова: “терези” — синонім вагів, та — “чумак”.
Гунська епоха створила нашу сучасну козацьку культуру, та той, хто спостерігає сьогодні на фольклорному фестивалі кінного козака, — може бути певний, що це майже такі люди, в такій само одежі та з подібною зброєю, били римські легіони під Цезумором, ходили з великим Аттілою до Парижу та Риму, бо “для кінських ніг — не буває далеких доріг”.
Але змінюються люди, зношуються одежі. Головне, що полишили нам наші предки — є вічне та нетлінне. Це — трудолюбство та інтелігентність, толерантність та гуманність. Культ волі та людської гідності. Притаманність до представницької форми керування. Та, ясна річ, військова доблесть, Щоб відстоювати все це у хижому світі.
Багато зробив наш наслідний ворог на півночі, щоб розкласти, розпаскудити український нарід, позбавити його всього цього, уподобити собі. Багацько чого й досягнув, але… Подивимося, може ще й не все втрачене…
* * *
Друга інтеграція каганату та його нова вершина — пов’язані з народом аварів. Сучасна німецька мова має два цікавих слова: Hunengrab та Hune. Перше визначає курган — “гунська могила”, але друге — дивно, не “Гуна”, як можна подумати, а — велетня. Перше — радше звичне, бо за “Еддою” готи та гуни, однаково, ховали своїх великих під курганами, але — звідки ж оте друге? Друге йде від часів, коли в Гунському каганаті робили погоди вже не гуни, але авари. Вони, на відміну від толерантних та схильних до спілкування гунів, були мовчазним та замкненим народом. Їх сусіди тюрки називали за це аварів “саклаб” — скритні, та з часом це слово, з легкої руки невігласних ромеїв, породило, здається, нову назву — “слов’яни”, котрої ромеї стали відносити до всіх мешканців України. Але, авари були ще й високі, що й породило слово Hune, тому що в Германії їх так само вважали гунами. І це не анекдот, бо чеське obr — велетень, — теж пішло від назви народу аварів.
Першим аварським каганом України став Боян (Щастивий, 558–602). Він не був українцем за народженням, хоч авари на той час давно жили на сході України. Він народився десь біля Балхашу, на другому кінці Дешт-и-Кипчак, але дивуватися цьому не треба. Адже, вона здавна була майже єдиним культурним простором. Це на ній, від Алтаю та по Карпати царював скитський “звіриний стиль”, одна з недосяжних вершин світового мистецтва. Це нею, до недавнього часу, ходили фольклорні казкові мотиви, яких можна зустріти як у мадярській Паннонії, так і в далекій Хакасії або Туві (див. Magyarra lett keleti nepek, під ред. В. Сомбаті та Д. Ласло, Будапешт, 1986). Саме там неподільно царювала велика кінна культура, котра від нас дісталася до Європи, а потім, через іспанських та англійських готів, — і Новому Світові. Це він, степ, нарешті, — приніс нам чи не з Далекого Сходу високу науку чергування голосних, шматочок якої наші попередники донесли до Еспанії у вигляді засобу вибору м’якого або твердого сполучника, як і до Англії — вибір артикля “а” або “ап”.
Великий каган помер, за легендою, від чуми, а це дещо дивно. Бо ж до неї, що косила європейців, були відносно призвичаєні люди степу, які здавна жили бік о бік зі степовими гризунами, її одвічними охоронцями та депонентами.
Боян був митцем стратегії та великим політиком. Він повернув каганатові втрати післяаттілових часів, крім завоювань хана Онега на сході, що стали тепер самостійним Булгарським каганатом (ця державність на терені сучасної Росії, до речі, — теж набагато старіша від російської) та провів нову інтеграцію наддержави.
Зауважимо, що саме за аварських часів проходить інтенсивна етногенеза та злиття балтів, готів та гунів до єдиного українського народу з єдиною українською мовою.
Наступники Бояна, приспані благополуччям та процвітанням країни, необачно втягуються в першій чверті VІІ ст. до війни, яку Л. Гумільов назвав світовою. Вона йшла на трьох континентах, в ній воювали Гунія в союзі з Іраном шаха Хосрова ІІ, — проти Візантії, Тюркського каганату (попередник Хазарату) та Абісинії. Легенди про іранських солдатів, що зберіглися на Нігері, — вразили в ХІХ ст. європейських дослідників, що їх почули. Нагадаємо, що першим привів іранців на Чорний континент, — божевільний Камбіз, іще перед Олександром.
В цій війні, головним чином — завдяки хазарам, був поставлений на коліна Іран, що незмірно полегшило наступну арабську агресію, але постраждав і Гунський каганат, що вимушений був віддати хазарам древній Гунмарк — Леведію.
Однак, коли болгарський хан Аспарух (він виводив свого походження з дому Аттіли) вирішив вивести свій нарід із хазарської тепер Леведії до візантійських провінцій Мезії та Тракії, заснувавши там нову болгарську державу, — авторитет Гунського каганату був іще настільки високий, що кайсарос ромеїв уже через рік (681) - вимушений був дипломатично визнати нову державу. Попри те, що вона була заснована на землях імперії: в Константинополі пам’ятали часи Аттіли та Бояна.
Присмерк великого скитського каганату в Україні співпадає з кінцем VІІІ ст., коли остаточно відосіблені в Панонії авари, після двох удалих воєн із імперією Карла, — 796 програють третю. Після цього аварські кагани вимушені визнати себе васалами імперії.
Що відбувається тим часом у східній половині каганату, ми не знаємо, не знаємо, навіть, чи він не розпався надвоє, але… Правлячий в першій столиці каганату Гельгі, вбивця Асгольда, на відміну від пізніших князів династії легендарного Рюріка, — іменується “Ольгов когань” (882–912). Для наступних князів Києва цей титул, наскільки це відоме, не вживався.
Крім того, “Повість врем’яних літ” дає нам можливість почасти прослідкувати й перехід від каганату до князівства. Це було справою Інгвара (912–945) — Ігоря російських літописів. Це він змінив у Києві Ольгова-коганя, хоч сам уже каганом не був. Таке зниження амбіций нагадує нам дії розсудливого Одоакера (476–493), що зліквідував Західну Римську імперію, полишивши від неї лише королiвство Італію.
Як став князем Ігор?
Літописне пояснення — дуже просте: Олег явився до Києва з малим сином Рюріка, Ігорем. Заставши там узурпатора (?) Асгольда, він вбиває його та править як регент Ігора, виховуючи сина Рюріка. Все ясне та просте, але… Приймемо, як скрайню межу малолітства Ігора — 1 р. Менше — не можна, а більше… від більшого буде тільки гірше. Тоді виходить, що Ігор народився 881 року; приймемо це до уваги. Отже, 902 року йому виповнюється 21 рік, він повнолітній навіть за англійськими законами, Олегові належить скласти з себе регенство та передати влади Ігореві. Але, — де там! Він не тільки оженює Ігоря на Ользі, але й продовжує правити до 912 року до самої смерті, коли так несамовито виконується сумне пророцтво старого вайделота. Не виповнись воно, — певно, правив би й далі. А Ігореві було тоді вже, якнайменше — 31 рік! — в чому ж справи?
Є очевидне, таким чином, що версія про регенство, то є лише більш–менш нездарне намагання літописця пов’язати кінці до кінців зберігши в очах нащадків видимість неперервності та легітимності київської влади.
До цього додаються інші, дивні на перший погляд обставини.
1. Повне нехтування в літопису всією історією Гунського каганату, останній каган якого помер невдавна. Ніде не пригадуються такі всесвітньо відомі історичні особи як Аттіла або Боян (хоча б!). Одначе, деталічні звіти про їх діяльність, якщо їх — попри здоровий глузд, немає в Києві, — можна завжди знайти у тих же візантійських істориків. Оскільки діється все це в першій столиці каганату — Гунагарді, то виходить щось на кшталт того, якби в середньовічному Римі ніхто й ніколи не чув, скажімо, про Юлія Цезара; або Августа. Цілковитий нонсенс. Ясно, що замовчування — навмисне. Амміан Марцеллін писав колись, що “Історик, котрий свідомо замовчує якісь події — творить не менше шахрайство, ніж той, що описує події, яких не було”.
В російській історії того та другого, — можна буде грести лопатою, але київський літописець Нестор — був першим.
Історія — це частина культури, і в цьому відношення українська історія, хоч і здавна прикайданена до історії російської, — на голову вище цієї, останьої. Вона куди ж як менш брехлива. Але, — Нестор був першим.
2. Після Олега та Ігора спостерігається повна зміна політичних пріоритетів. Гунський каганат був відповіддю України на виклик їй, вільній та демократичній країні багатьох народів — з боку рабовласницького Риму, Західного та Східного. Із Західним Римом каганат покінчив війнами Аттіли, але Східному — вдалося врятуватись. Тоді — 627 року.
За Ольги (945–964) ми спостерігаємо прогресуюче зближення із Візантією та перші намагання прив’язати Київ до Східного Риму, хоч церковними узами.
Її син Светіслейф (Святослав, 964–972), син Інгвара, — такій переорієнтації всіляко супротивився. Блакитноокий та білявий, він — далебі, демонстративно прийняв обличчя гуна, завів чуба на вибритій голові та вислі вуса, без характерної для наступних київських князів візантійської бороди. Він сповідував, схоже, культ великого Аттіли, та провоював усе своє коротке життя, спромогаючись відродити булу велич та розлеглість великої держави. Але, єдине, що він зміг, — це відвоювати втрачену триста років тому Леведію.
Однак, вже за його сина Володимира (980–1015) ми бачимо класичний княжий Київ, работоргового васала Візантійської імперії, що кидає виклик вже не їй, але тому великому цілому, частиною якого раніше була Україна, — матері вільних народів Дешт-и-Кипчак.
Це було політичним (або — геополітичним) та історичним божевіллям, за яке Київ буде через пару сторіч зрівняний з землею монголами Бату–хана. Це, ліпше, ніж щось інше, — доводить, що до Києва прийшлі нові люди, котрі або нічого не розуміють в країні, до якої потрапили, або відчувають себе в ній лише історичними навідувачами.
Починається те, що можна назвати епохою русів.
* * *
Вона знаменує собою короткий, але відчутний перелом в історії країни, починає її Київську княжу епоху. Разом із русами (чи — бува, не з північних колоній?) до Києва приходять небачені там досі рабство та работоргівля. З ними ж приходить і ксенофобія. Просто тому, можливо, що без неї торгувати своїм братом, двохногою худобою, хіба якось незручно. На щастя все це там — довго не затримається. З півночі прийшло — на північ і піде.
Княжа епоха, це дещо нове та небачене, не тільки завдяки подібній новації. Тепер вже за князем не піде, як настане потреба, весь нарід, як за Белембером, Аттілою або Бояном в європейських (а хоч і світових) війнах. Не ті часи, не той авторітет правителів, бо князь більше не обирається народом, як конунг або каган. Він наслідує влади, хто б він сам не був, хай — останній, з усіх точок зору. А значить він, як такий, — народові байдужий, і нарід за ним нікуди не піде.
Тепер, крім більш менш байдужого народу, є лише дві сили, на які можливо опертися князеві. Перша, то власна дружина, пережиток вікінгових часів, але тепер — з оплачуваних найманців, а їх кількість — обмежена. Друга сила, то особиста охорона князя, прибічна тюркська гвардія — кара–калпаки, — славетні “Чєрниє Клобукі”. Вони з часом настільки приберуть до власних рук владу, що без їх дозволу — князь і вдіяти нічого не може. Тепер всі його укази народові київському — починаються з незмінного канонічного речення: “Ми, Великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…”
Між народом та владою віднині починає виростати глуха стіна недовіри. Нарід не бере участі в підприємствах князів та переважно мовчить, а іноді й дає волі своєму незадоволенню. За історію княжого Києва ми знаємо кілька великих народних повстань, не бачених та немислимих в минулі часи.
Неможливість зібрати для своїх починань якусь численну армію, була постійною трагедією великого воїна Светіслейфа, що так самовіддано намагався відтворити минулу могутність каганату.
Але, хто ж могли бути ті руси, які спокусилися так змінити напрям розвитку української історії? — як вони взагалі були.
Літописець Нестор, перелічуючи русь як окремий нарід поруч зі слов’янами, відмічає, що мова в них одна — слов’янська. Це — більш пізні часи, тому що напочатку такого єднання між ними не було. Не випадково ж араб Ібн Даста прямо писав, що “русь продає до рабства слов’ян”.
Тоді ж імператор в Константинополі, Константінос Порфірогенетос, полишив нам записані ним з високою точністю (враховуючи різниці фонетики) — назви порогів Дніпра, слов’янські та руські. Обидва варіанти, однак, тяжать не стільки до церковно–слов’янської, скільки до звичайної готської мови. Оскільки ці назви, на обох мовах, дуже просто розтлумачуються за допомогою сучасного (!) шведського словника, то схоже, навіть, що їх мова дійсно одна. Але, наскільки вона “слов’янська” — то вже інша справа. Зауважимо, що й принесши з собою на південь якусь власну мову, руси могли хутко її втратити, засвоївши мову аборігенів. Як, скажімо, свого часу дани, що захопили Нормандії; або нормани в Сицілії.
Яким же був вплив прийшлих, правдоподібно — з півночі, русів — на булу великодержаву на півдні?
Що можна твердити з певністю, так це те, що як і був чийсь там прихід з півночі, — він і найменше не подіяв ні на мову, ні на етніку України, та — з простої причини. Хоч розміри Скандинавії та України приблизно однакові, але їх природні умови є такі, що північ незмінно програє. Для них тоді (або — для України та будь–якої країни таких розмірів на півночі) співвідношення густин населення стійко не могло перевищувати 1:10, на користь України, ясна річ. Так, що навіть (уявимо собі немислиме) повне змішування їх населення, — лише в незначному ступені здатне було б змінити український етнос. Можна зауважити, крім того, що руси були обмежені, по суті, лише правлячою та работорговою верхівкою, котра хутко втрачає свою етнічну тотожність, одружуючись на грецьких, половецьких та тюркських княжнах.
Таким чином, руси та їх князі, захопивши влади в Києві, не принесли туди практично ні мови, ні культури; не принесли й нових генів. Якщо щось і принесли, то хіба безсмертну ідею работоргівлі та її супутника — ксенофобію. Котрі й проквітли потім у північних колоніях.
З приводу цього “особого путі Россії”, обраного — можливо, ще тоді, — можна знайти цікаві міркування у П. Чаадаєва; він пише:
Странная у нас страсть приравнивать себя к остальному свету. Что у нас общего с Европой? Паровая машина и только. У Токвиля есть глубокая мысль, которую он украл у меня, а именно, что точка отправления народов определяет их судьбы. У нас этого не хотят понять: а между тем в этом вся наша история.
[П. Я. Чаадаев, Избран. сочин. и письма, Москва, 1991, с. 382]
Якщо це так, тоді П. Чаадаєву належить честь першознахідника ролі імпринтінгу в історії. В цьому випадку, принаймні, схоже, що все визначається саме початковими умовами. Первісним работорговим гріхопадінням.
* * *
Але, може ксенофобія в нас була завжди? — подивимося.
Найбільш старий пам’ятник нашої історії та культури, це германська “Едда”, де описуються спочатку відносини асів (аланів) та ванів (сванів) на Кавказі, за Доном, де згідно Сноррі Стурлусону було царство Одіна та його синів. Аси та вани живуть мирно, іноді — й воюють, але чого не помітити ніде в цій частині “Едди”, так це презирства або нехтування до будь–якого іншого народу. Пізніше в ній описуються події на гото–гунськім прикордонні, вздовж Дніпра та Ворскли, та навіть війна між конунгами, братами від різних матерів Гледом та Ангантюром, за спадщину їх батька, конунга Остготалянда Гейдрека, біля луки Дніпра. Тоді Глед навів на допомогу гунів з Леведії, що вторглися до Остготалянду, але програв війну та був убитий. Переможець Ангантюр не святкує перемогу над тілом брата, але проклинає жорстоку долю, що їх протиставила.
Доблесті гунів у написаній готською мовою “Едди” — вихвалюються мало не більше, ніж доблесті самих готів, а її головним героєм є гунський конунг Сігурд з Дону. Всі тексти “Едди” проникнуті цим високим духом толерантності; нема в ній місця жодній ксенофобії.
Коротка, але жорстока війна гунів та готів 375 року, покінчилась утворенням 378 року великого Гунського каганату. Сім десятків років по тому, в часи Аттіли (434–453) Україну навідав із посольством візантійський ретор Пріскос та полишив нам опис своєї мандрівки. Він відмічає, що в Гунській вже Україні, кожен варвар, окрім своєї місцевої мови, — знає й дві, так би мовити, державні мови: готську та гунську. А дехто — ще й латину. Що знають гунську, це ми розуміємо, — мова панівної нації, вживаючи совєцьку термінологію, але — готська? — чому знають її? До чого вона тепер взагалі, як 375 року гуни перемогли готів? Бо тих самих семи десятків років дістало більшовикам на те, щоб мало не покінчити з українською мовою в Україні. А тут… є люди, є й готська мова; якої — до того ж, — знають і гуни.
Висновок може бути єдиний. Як бачимо, і в цю епоху ксенофобією в нас і не тхне.
Те ж саме можна сказати й про післякиївські часи, що вже добре історично документовані. Ні Алтин–орду, ні Велике князівство Литовське, до якого найдовше входила Україна, — ксенофобією інфековані не були.
Настирні та масштабні російські намагання прищепити свою ксенофобію також і українцям, — починаються з часів петровської окупації України, але, якщо порівняти їх розмах та тривалість із виниками — прийдеться визнати їх неплідними.
Але, наспів час, нарешті, познайомитися й з ним, першим відомим нам із писемної історії російським ксенофобом. Це буде ні хто інший, як Нестор із Києва, той самий — “пєрвий русскій лєтопісєц”. Де в чому він і дійсно, росіянин з росіян, дивно, та ми в цьому хутко переконаємося. Заглянемо до літопису та подивимося, а що там він пише про різні народи? Ми швидко переконаємося, що хоч усі народи князівства ніби й слов’ яни, але й поміж них є різниці. Один далеко не є рівний другому. До першого сорту він відносить лише полян, от — ці не підведуть! Що ж стосується всіх останніх… Ось, наприклад: “деревляне живяху звєрьскьім образом, жівуще скотьски…” Хто ще? — радимічі? Ну, то вони — як і вятичі, насамперед — від ляхів. Значить — вже не перший гатунок. А крім того всі вони, — радимічі, вятичі та северяни: “один обычай имаху: живяху в льсє, якоже всякый звєрь, ядуще все нечисто и срамословье в них…” Хто там іще? — кривічі; ті самі, що дали світові (коли ще були не кривічами, а скирами), — останього короля Італії Одоакера, сина канцлера Аттіли Едекона. Нічим і вони не ліпші, тому що: “си же обычай творяху Кривічи и прочие погании”. Такі є слов’яни.
З “інородцамы” — й того гірше. Половці — ті “ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимают мачехи своя…” Болгари? — “их же вьра осквьрняет небо и землю… си бо омывают оходы своя поливашеся водою, и в рот вливают…”, “є за ними гріхи й гірше, оскільки в них: “жены их творіт ту же скверну, и ино же пуще, от совокупления мужска вкушають”.
Він буває, часом, на диво широко освічений, цей літописець; хоч він і поняття не має про Київську історію, але чув краєм вуха від різних варягів про далеку Британію. Там, щоправда, справи ще гірші, бо ж: “Въ Вритании же многи мужи с єдиною женою спять, также и многия жены с единым мужем похотьствуют, и беззаконьная закон отец творять независтьно и невоздержано”.
Бачите, хоч і далеко від нас живуть, — а все ж люди недобрі.