ІЩЕ ДВІ КУЛЬТУРИ

ІЩЕ ДВІ КУЛЬТУРИ

О мощи этой городской культуры, о том, что золотоордынские Сарай и Новый Сарай были красивейшими городами мира в ХVІ в., говорят свидетельства современников.

Г. А. Федоров–Давыдов

Відносини з монголами та приволзькими тюрками відігравали немалої ролі в російській історії. Вони охоплюють біля трьох сотен років політичного та культурного спілкування двох народів, та не могли за цей час не вплинути на їх історію та культуру.

На чому ж вони полягали, ці відносини? Про них писали багацько діячів російської культури, відомих та менш відомих, починаючи з О. С. Пушкіна:

Русские необозримые равнины поглотили силу монголов и остановили нашествие на самом краю Европы; варвары не осмелились оставить у себя в тылу порабощенную Русь и возвратились в степи своего Востока. Образующееся просвещение было спасено растерзанной Россией…

Ось така, не більше й не менше: зупинили “варваров” та врятували Європу.

Зробив свій внесок, вніс власну лепту й представник нового класу “разночінцєв” (а по–нашому — просто люмпенів), збіглий попович та “прєдтєча діалєктічєского матєріалізма”, М. Г. Чернишевский, читаємо:

Нет, не завоевателями и грабителями выступают в истории политической русские, как гунны или монголы, а спасителями, спасителями от ига монгольского, которое они сдержали на мощной вые своей, не допустив его до Европы, быв ей стеной, правда, подвергнувшейся всем выстрелам, стеною, которую вполовину разбили враги.

Бачите, це після нього, “прєдтєчі”, росіяни не тільки що нікого не грабують вщент, але навпаки — всіх рятують. Процитуємо тут і третього з них, філософа В. С. Соловйова, сина не менш відомого російського історика С. М. Соловйова; він пише:

Для московского государства на месте этих благотворных воздействий стали тягостные и унизительные отношения к хищной монгольской орде. Влияние этих отношений было двоякое и вдвойне вредное. С одной стороны подчинение низшей расе и постоянные сношения с нею оказывали уподобляющее действие на русских (особенно при полном разобщении их с Европой), понижая их духовный и культурный уровень. А с другой стороны так как несмотря на это понижение за русскими все-таки оставалось преимущество христианской и исторической нации, то постоянное сознание этого преимущества в сношениях с монголами (не уравновешенное никаким международным общением в другом направлении), развивало в московских людях национальное самодовольство и гордость.

[В. Соловьев, Собр. сочин., СанктПетербург, 1912, с.163]

Як “національноє самодовольство і гордость” тут розуміється та імперська паранойя себелюбства, окремого та колективного, котра є незмінно присутньою в Росії.

Цілком вражаючою, часом нагадуючи — зайвого разу, прозріння І. Павлова, — буває ота чіпкість російської думки там, де необхідно створити на власну користь черговий брехливий міт! Не становить найменшого труду однозначно з’ясувати, що міт про “татарскоє іго”, ті чи інші контури якого проступають в усіх трьох наведених висловах, — є чистою вигадкою. Пройшовши Руссю зі своїми двома чи трьома туменами, Бату–хан мав лише намір полякати своїх майбутніх сусідів та привести їх до васальної залежності від своєї держави. Що й сталося, не без успіху. Те, що влада “вєлікого князя” легітимувалася в Орді за допомогою “ярлика” — чи не завжди було чисто формальною процедурою. Не має жодного відношення до “іга” й обкладення даниною. Пригадайте, які данини, величезні та систематичні — тонни золота, виплачувала Візантія Україні — Гунському каганатові, але — хто ж це й коли в Константинополі написав, що Візантія перебуває під “гуннскім ігом”?

Тут брехалося та брешеться широко й вільно — “татарскоє іго”!

Гадаю, що більше цитувати нема потреби. Все наведене є досить типове, та — хоч і коротко, але вичерпує російське відношення до монголів. Зауважимо, що останнє — монголи, є деяке літературне перебільшення. Сусідом Росії була найзахідніша частина великої монгольської федерації, що розлеглася від Китайського моря та Тихого океану — до Чорного моря, — Алтин Орду, а в ній власне монголи не відігравали істотної ролі. Це була, чи не цілком, держава волзьких угрів та тюрків.

Розберемося тепер по суті в усіх наведених твердженнях. Почнемо з О. Пушкіна. Отже, “образующєєся просвєщеніє било спасєно растєрзанной Россієй”. Від “варваров”, природно. Як? — але ж це вже зовсім просто — “русскіє нєобозрімиє равніни поглотілі сілу монголов”. Це — вибачте, які ж такі “русскіє нєобозрімиє равніни”? — чи, бува, не ті, що між Москвою та Коломною? — бо, де ж тоді було взяти інші?..

Наведемо деякі неспірні факти, котрі могли би бути відомими й господіну Пушкіну, якби ж він поцікавився їх узнати.

Вірішальний бій з монголами на Калці відбувся 1223 року.

На той час Монголія розлеглася від Тихого океану та по Каспій (Китай та Іран іще не були повністю завойовані) та намірювала так, десяток мільонів кв. км., на яких жили десятки ж мільйонів людей. Хоч власне Монголія, з якої все почалося, налічувала 2–2,5 мільйони населення. Росія, точніше — північні руські князівства, займали на той час що–небудь біля 200 000 км. кв., з досить рідким населенням. Скільки ж його там могло бути? Чотири віки (!) потім, наприкінці ХVІІ віку, Московія не налічувала й 5 млн., так скільки ж могло бути тоді? — ніяк не більше мільйона (насправді — значно менше). В наступній столиці Алтин Орду, десь через сто років (напочатку ХІV ст.), — було два мільйони людей, — значно більше, ніж по всіх васальних російських князівствах разом!

Такою є сувора та проста правда історії, та від неї нема куди подітись. Пігмей не в стані зупинити велетня, як би йому того не хотілося. Вже просто тому, що пігмеї зупиняють велетнів тільки в казках. Сили тодішньої та й наступної Росії, та сили монголів, навіть окремо взятої Алтин Орду, — були неспіврозмірні, як неспіврозмірні були рівні військового мистецтва монголів та всіх інших сучасників; тим пак — росіян.

Про те ж саме, взагалі, пише нам і другий автор, та з тою ж повною відсутністю будь–яких резонів. Якщо все це не є свідомою брехнею, тоді — знову, дологічне мислення. Перетворення дійсності на слова, а потім їх перетворення: за бажанням.

Підсумуємо. Твердити щось подібне наведеному здатний або повний невіглас, або шахрай, який розраховує на невігластво слухачів та читачів. На превеликий жаль. Пригадується з цього приводу російське прислів’я, яке саме сюди пасує: “врі, да знай мєру!”

Брехнею є все це й з іншої причини. В битві 1223 в долині Кальмуса — монголам маршала Субедея протистояли українці, половці та алани, але там не було нікого з півночі, з російських князівств.

Після свого утворення Алтин Орду, мала за плечима історичні традиції двох великих каганатів, більш старого Булгарського з V ст. та Хазарського (з VІІ ст.); підчас походу Бату–хана 1237–38 рр., росіяни поставили монголам деінде непогоджений опір, але хутко визнали себе васалами приволзької держави.

Мовчать, та всі разом, про те, що росіяни потім систематично приєднувались до “хіщной монгольской орди” (ніхто не неволив, це можна довести) в її походах на захід. Чи нагадати? Проти Литви 1275, проти Аланії та Північного Кавказу 1277, проти Польщі 1280. На Закарпаття 1285, знову проти Польщі 1286 та 1287 років. У наступному сторіччі це походи 1333 та 1340 років на Смоленск, на Білу Русь; тобто — вже на прямих єдиновірців — православних. Цей перелік можна було б продовжити й на наступні сторіччя.

Які вони вояки — всі добре знають, та й нечислені були. Отже, татарам вони не були надто потрібні. А приєднувалися з двох причин: щоб засвідчити вірнопідданість, а потім — і собі пограбувати. Те, що від монголів полишиться. Як зграя гієн супроводжує прайд левів.

Але, звернімося тепер до третього автора. Він вже не годує нас ідіотичними байками про Росію — рятівницю невдячної Європи, але — вживаючи відбірно расистську термінологію (тепер це не повинно нас дивувати) — “висшіє” й “нізшіє” раси, навіює нам думку про те, що — от: російська раса — вища, “історічєская” (та християнська), а — то, монголи, без сумніву, нижча раса — дикуни.

В той же бік гне й совєцький расист (котрий, однак, і з Соловйовим поруч не сів би!):

Все легенды о якобы высоком культурном уровне золотоордынских татар не имеют под собой никаких оснований. Весь внешний блеск золотоордынских памятников — краденый, подобно тому, как на военном и фискальном грабеже было основано само существование этой реакционной, разбойничьей, полурабовладельческой державы.

[С. Толстов, у зб. По следам древних культур, Москва, 1951, с. 295]

Бачите — “крадєний” (“блєск”), а значить, схоже, украли вони його в кого? — правильно! — у росіян, у “вищої раси”. Щодо “полурабовладєльчєской”, то тут автор бреше — і оком не мигне. Бо якщо в Росії рабство та работоргівля були її соціальною основою від її початку та до 1861 року (офіційно), то в Монгольській державі інституту рабства, як відомо, взагалі не було.

А в цілому — непоганий зразок брудного паплюження чужої репутації. Зворотній бік нахабного вивищення власної, досить сумнівної.

Дозволимо собі тут, та з приводу того ж “крадєного блєска”, невеличкого відступу. Краденою є, як відомо, назва — “Росія”. Бо це є златинізована назва Русі, хоч Київської, а хоч і Білої, а все одно — не тої. В Новому Світі були, щоправда, і “Нова Еспанія”, і “Нова Англія”, але — постривайте: не просто, а — “нова”. Росія називається Россією з Петровських часів. До цього вона благополучно іменувалася Московією. Якщо ми приймемо, як воно про це вже писалося, що незалежність північних колоній від Києва, які згодом стали Росією, йде від 1169 року, то… Виходить, що росіяни більше півтисячоліття (!) не знали (або не пригадували, забули), що вони — нащадки “россов”. А потім раптом узнали, що вони чистопородні росси (чи, бува, не від іноземців?), та й загордилися як один, благородною гордістю Пніна. Цікаво, чи не так?

Так от, а такий “блєск”, він — не крадений?

Нагадаємо, на всякий випадок, для тих, хто не знає, що в Київській Русі наче й “курних ізб” не було.

Але, як ви знаєте, їм і цього стало замало. З часом вони перехрестили себе на “Вєлікороссію”, а булу метрополію переіменували на “Малороссію”. Це, уявляєте, як би раптом США, ні сіло ні впало, об’явили себе “Великобританією”, а островне королівство обізвали б “Малоанглією”, — чи не так?

Воістину, від скромності Росія не помре…

От, ми тепер і спробуємо розібратись, — а хто ж був насправді вищий, а хто нижчий. І хто в кого та що саме — вкрав.

Зауважимо, що в цих питаннях у світі й досі царюють брехливі упередження, нав’язані російською історією. Більшовики ж, як ніхто інший підтримували брехливі міти про одвічну відсталість пораблених насильством народів, які набагато перевищували росіян культурою: підготовчий етап для зросійщення та геноциду.

* * *

Досить повні та достойні довіри описи Алтин Орду полишив нам великий вчений, географ та мандрівник Ібн Баттута з Танжеру (1304–1377). Він відвідав цю країну для ознайомлення з нею, одною з культурніших країн того часу; та на те, щоб побачити на власні очі — а що воно є оті “білі ночі” в Пярмі, про яких він стільки чув.

Якщо тодішні російські “міста”, були просто містечками, що порізнювалися від сел тільки наявністю якихось там стін, іноді — кремля та кам’яної церківки (в Москві першою кам’яною будовою був Кремль, споруджений Дмітрієм Донскім 1380), то в Алтин Орду велося з самого початку планове цегляне будівництво. В столиці країни, Сараї (ібн Баттута був там 1333) проживало тоді 2 млн. людей, а за Озбек–хана почало виростати друге столичне місто — Сарай–Берке. Громадські будівлі обкладалися художніми кахлями або кольоровою мозаїкою. Вулиці замощувались та існувало строге планування та профілювання міста.

В Москві не було, мало не до ХVІІ ст. ні готелів, ні заїжджих дворів. В містах Алтин Орду здавна існували розлеглі готелі — каравансараї, де з повним обслуговуванням могли зупинятись цілі торгові каравани. Таке було неодмінною особливістю всіх великих азійських міст — Самарканду, Отрару, Герату та Пешавару.

Робити порівняння культур, в данному разі — визнаємо це, дуже важко, майже неможливе.

Дійсно, як бібліотеки Алтин Орду містили більш повні зібрання праць Авіценни та Біруні, ніж уславлені бібліотеки Каїру та Багдаду, то про які там бібліотеки могло йтися в тодішній Росії? Бо там вони з’являться десь на п’ятсот років пізніше.

Непорівняні та неспівставні, насамперед — за рівнем розвитку були ці дві культури.

Зовсім недавні дослідження показали, що в Алтин Орду при складанні календаря та поправок до нього, — уміли враховувати прецесію земної вісі! Але, що ж на той час було в Росії? — чи знали там взагалі, що це таке календар? Бо ж там донедавна вважали, що земля є плоскою та стоїть на трьох китах. До чого ж тут якась там прецесія? — якоїсь там вісі?..

В Алтин Орду вміли складати точні календарі тому, що там діяли, може з ХІІ ст., а може — й раніше, — астрономічні обсерваторії, де велися регулярні спостереження та дослідження. Ми знаємо навіть імена деяких тодішніх вчених. Придворним астрономом Джанібек–хана (1341–1357) був, наприклад, доволі відомий на Сході вчений — Камаль ад–Дін ат Туркмані, туркмен з походження, як показує ім’я.

Особливий сюжет складає в порівнянні двох культур, специфічно російський об’єкт, невідомий в Алтин Орду, — “курная ізба”. Такий сюжет є насправді невичерпний, тому що ніде більше не відомий, крім Росії: ні в просторі, ні в часі. Дослідники пишуть про це не завжди прямо, ухильно та дипломатично:

Жилой постройкой феодального двора была горница. Не всегда горницы имели косящатые окна, да и не всегда они могли быть с белыми печами…

[Г. Громов, Жилище, в зб. Очерки русской культуры ХVІ века, — Москва, 1977, ч. 1, с. 195]

“Белые печи”, це пічи з димоходом. Значить — не завжди вони бували навіть на феодальних дворах, тобто — у багатих. А це ж — вже ХVІ ст., зверніть уваги. Дещо більш визначено читаємо далі:

Но и для богатых жилищ такие печи белые были, по–видимому, редкостью. Большая часть жилых помещений отапливалась по–черному, когда дым из печей попадал в избу во время топки и выходил через специально прорубленное дымовое окно, дверь и щели.

[теж там, с.200]

Отже, у багатих на півночі “большая часть жилых помещений отапливалась по–черному”, а що ж тоді діялося у бідних? З цього приводу не шкодить прочитати несмертельний нарис М. С. Лєскова — “Загон”, де він дає щось на кшталт підсумку тисячолітнього розвитку “русской ідєі”. Це в ньому він розповідає про отруєного ліберальними ідеями російського рабовласника минулого століття, С. Всєволожского, який побудував на нових “пожалованних” йому землях сільце з охайних цегляних будиночків з усім, чим треба для пригнаних туди “на вивод” рабів. Побачивши село вони збунтувалися як один. “Дєди наші нє жілі в камєні, і нам нєгожє…” та з останніх сил приліпили до них дерев’яні “курниє” зрубики, оприділивши барську вигадку на те, щоб ходити туди “до вєтру”. Він же, Лесков, розповідає про анонімну брошуру такого собі слов’янофіла, який розхвалював на всі боки переваги “курной ізби” та рекомендував усі хворі лікувати ковтаючи зішкребану зі стін сажу.

Він, принаймні, вирішив полишитись невідомим нащадкам. Але, час іде та паранойя національного себелюбства — міцніє. А сором — відповідно: відступає. В наш час з’явився світові такий собі В. О. Чивіліхін, котрий вже ніяк не анонімно пояснив нам цю загадкову національну традицію. Виявляється, що пояснень для цього є не одне, а два. Одне, так би мовити, — для бідних; друге — для багатих. Отже, чому топили “по–черному” бідні:

Нет, не от дикости или глупости топил рязанский мужик свои избы по–черному, не от лености хлебал квасную тюрю, не от жадности бабы слепли у лучин, варили лебеду и подмешивали в хлеб древесную кору, а от безысходной бедности да безземелья.

[В. Чивилихин, Память, Москва, 1982, т.1, с. 92]

Зауважимо відразу, — спорудити який там не є димоход, то не авто придбати. Отже, бідність тут ні до чого. “Безземелье”, як причина бідності — виглядає й зовсім дивно. Як же воно так? — земель нахапали — десятки мільйонів км. кв., а — “бєззємєльє”! Люди добрі, та скільки ж їм іще потрібно нахапати?!

Але, у нього ж знаходимо й протилежну, так би мовити оптимістичну версію походження дикого звичаю, призначену вже для багатої півночи:

Нет, топка по–черному была древним, простым, единственно доступным и эффективным средством против эпидемий. Наши предки, естественно, ничего не знали о вирусах гриппа, дизентерийной или чумной палочке и микробах, но инстинктивно, опытом нашли метод дезинфекции, что вместе с вымораживанием изб в трескучем морозе создавало более гигиеническую атмосферу в жилищах.

[теж там, с. 92]

Як ви помітили, все це — на протязі одної сторінки, так що… Досить непогана, ще одна ілюстрація до отого їхнього дологічного мислення.

“Наши предки ничего не знали…”, але — мало знають, як бачимо, їх прямі нащадки, тому що немає такої “дизентерийной палочки”, шкода; була та є дизентерийна амеба. Повчально, що як описаний М. С. Лєсковим анонім — дещо соромився своїх патріотичних поглядів, проповідуючи їх анонімно, то вже В. О. Чівіліхіну такі обмеження — і зовсім не властиві. А чи не в тому, бува, є сутність того, що в Росії вважають прогресом?

Тепер — подумаємо самі: в чому ж причина? Бо ж ясно, що анонім М. Лескова, який виспівував хвали на честь “курной ізби”, скромно приховуючи своє ім’я, як і нахабствуючий патріот В. Чивіліхін, — намагаються кричущий недолік перетворити на якесь достоєнство, зняти патріотичної сметанки, можна так сказати, — з чистісінького лайна. А, в чому ж воно насправді була справа?

Ясно, в загальних рисах, що справа тут — насамперед, все в тому ж первородному гріхові Росії — рабовласницькому устрої; тобто — в самій “русской ідєє”. Маси росіян, що з великим задоволенням пораблювали інших, потім самі, добровільно (посилання на чергові кнування будь–яких “інозємцев” — категорично відкидаються!), з причин самої тільки заздрості одне до одного позбавили себе волі та людської гідності разом — “хай ні в кого нічого не буде!”, стали народом, що безнадійно опустився. Це — ціла новація історії (“особий путь Россіі”), тому що ми знаємо в будь–якому народі опущених людей, але цілий нарід, що опустився? — це, без жодних сумнівів, дещо принципіально нове. Таке, шо немає собі жодного іншого прикладу в історії людства.

І — дійсно. Добудувати димохід, це не автомашину придбати в умовах “реформ та ринкового господарства”, на це не треба бути обов’язково спекулянтом. Поготів, димохід виготовлюється з того ж що й піч, та становить аж ніяк не більше ~ 10% її вартості. Значить — “сойдєт і так”, а це й є принцип опущеної людини; принцип повернення назад, до худоби.

“Курная ізба” — то не єдина ознака такого статусу. Коли замість нормальної хвіртки лазять все життя через дірку в паркані, коли протоптують на газоні доріжки напряму, як худоба, коли пруть на червоне світло, то все це є видиме свідоцтво того, що ми маємо справу зі здавна опущеним народом.

А значить, і культура цього народу, є культурою опущених людей.

Це, до речі, здавна примітив розумник П. Чаадаєв (1794–1856), прочитайте хоч би це, воно цього варте:

Оглянитесь кругом себя. Разве что-нибудь стоит прочно на месте? Все — словно на перепутьи. Ни у кого нет определенного круга действия, нет ни на что добрых навыков, ни для чего нет твердых правил, нет даже и домашнего очага, ничего такого, что бы привязывало, что побуждало бы ваши симпатии, вашу любовь, ничего устойчивого, ничего постоянного; все исчезает, все течет, не оставляя следов ни вовне, ни в вас. В домах нащих мы будто в лагере; в семьях мы имеем вид пришельцев; в городах мы похожи на кочевников, хуже кочевников, пасущих стада в наших степях, ибо те более привязаны к своим пустыням, нежели мы к своим городам.

[П. Чаадаев, Избран. сочин. и письма, Москва, 1991, с. 25–26]

Життя та культура цілого народу (досить численного), що цілком складається з “врємянок”… Тут є над чим задуматися.

Відмітимо, що традиції “курной ізби” — живі й посьогодні. Зайдіть до будь–якої громадської споруди булого СССР та обдивіться навкруги. Ви напевно, не викриєте ні вентіляції, ні звичайної хвірточки. Певний, якби більшовикам пощастило би добудувати свою Вавілонську башту ХХ віку, отой Дворєц Совєтов у Москві, увінчаний велетенською постаттю симбірського пігмея, — і там не було б і єдиної хвірточки. Скажить, поклавши руки на серце, — а часто бачили ви працюючою вентиляцію в німецьких вагонах? — котра розрахована на постійну дію.

Відмітимо до того, що в Алтин Орду, як і в будь–якій іншій країні світу, ніхто й ніколи, природно, не жив у “курних ізбах”.

Цілком пасував до “курних ізб” і весь останній побут російських людей.

Найрозповсюдженіші побутові археологічні знахідки на Волзі, це залишки дощових парасолек, люстерок, олійних світильників та індивідуального столового посуду. Чи було щось із цього в Росії? — далебі… Там “баби слєплі у лучіни”, про парасольки довідалися лише у XVII ст., а люстра були найсуворіше заборонені ще за перших Романових “бєсовскоє ізмишлєніє!”. Про те, що сьорбали зі спільної миски, що бідні, що багаті, — і згадувати не будемо.

Або ось, ще одне, — як порівнювати російський “Домострой”, де потрібно було не жаліючи бити щодня жінку й діти — “терзая тело спасать душу”, та… та, хоча би кодекс законів Монгольської конфедерації — “Ясу” (Закон), де була стаття, за якою вдарити жінки або дитини — вважалося кримінальним злочином?

Адже в Росії “Домострой” був обов’язковий. Не дотримуватися його було все одно, що за більшовицьких часів демонстративно проігнорувати якісь збори або святкову демонстрацію. “Домострой” був настановленням до православного трибу життя, а значить — обов’ язковий для всіх православних. А коли в країні є щось зовнішнє, але обов’язкове для всіх, — то це й є тоталітарна країна.

Першою та вирішальною рисою російського суспільства, російського трибу життя, — є, ясна річ, рабство. Воно прийшлося однаково до душі як верхам, так і народові. Треба бути, мабуть, зовсім сліпим, щоб не помітити: з відміною рабства 1861 року й розпочалася в Росії низка соціальних криз, котра продовжується аж до наших днів. Це неможливо порівнювати з отими сторіччями соціального миру, який панував у Росії перед цим нещасливим роком.

Повчально буде коротко прослідкувати цю притаманність до рабства через пару посилань. Щоправда, перше з них ми вже наводили вище, а тут наведемо ще раз для зручності. Воно відноситься до XV ст.:

Нарід цей має таку природу, що радий кріпосному станові більше, ніж свободі. Вмираючі часто своєю останньою волею відпускають кріпосних, але ці зрідка полишаються на свободі, а запродуються самі (іншому панові). Так продає також батько свого сина, і як син службою чи якось інакше отримує свободу, може батько його продати й другим і третім разом; тільки після четвертого продажу не має він більше права над ним.

[Зигмунд фон Герберштайн, Московія]

Друге посилання (перше речення з нього ми вже теж цитували) - займаємо у російського історика, дослідника древнього російського побуту. Втім, описувані ним звичаї зберегалися, мабуть, до самого ХІХ ст.:

Нередко случалось, что господин насиловал своих рабынь не обращая внимания на их мужей, растлевал девиц; случалось, что убивал до смерти людей из своей дворни, — все ему сходило с рук. Самые слуги не имели понятия, чтобы могло быть иначе и не оскорблялись побоями и увечьями: за всяким тычком не угоняешься, гласит пословица; рабу все равно было, справедливо или несправедливо его били: господин сыщет вину, коли захочет ударить — говорили они.

[Н. Костомаров, Истор. моногр. и исслед.]

Можна тут звернути уваги на наслідки подібного відношення. Все це повністю знімало почуття провини та зрівнювало різниці поміж справедливістю та несправедливістю. Не випадково ж у сучасній Росії найвищий рівень злочинності гармонійно суміщується з повною безкарністю: ідеал, до якого йшли віками, — нарешті досягнуто!

Побиття, як ми вже казали, було санкціоноване зверху обов’язковим для всіх православним “Домостроєм”, до цитування якого (щоб нам не дорікнули упередженням) ми й перейдемо. Він рекомендував голові родини бити всіх не оглядаючись, не за щось там, а так — профілактично, на всякий випадок. Ось коротка настанова до виховання дітей:

Любить их и беречь и страхом спасать; уча и наказуя, и рассуждая раны возлагать. Казни сына своего от юности и будет покоить тебя в старости; не ослабевай бия младенца: если жезлом бьешь его — не умрет, но здоров будет; бия его по телу, душу его избавляешь от смерти.

Пошлемося з цього приводу на того ж таки Н. Костомарова; вже спеціально, — щодо дружин:

Обращение мужьев с женами было таково: по обыкновению у мужа висела плеть, исключительно назначенная для жены и называемая дурак; за ничтожную вину муж таскал жену за волосы, раздевал донага, привязывал веревками и сек дураком до крови — это называлось учить жену; у иных мужьев вместо плети играли ту же роль розги, и жену секли как маленького ребенка, а у других, напротив, дубина — и жену били как скотину. Такого рода обращение не только не казалось предосудительным, но еще вменялось мужу в нравственную обязанность. Кто не бил жены, о том благочестивые люди говорили, что он дом свой не строит и о своей душе не радеет, и сам погублен будет и в сем веце и в будущем, и дом свой погубит.

[Н. Костомаров, Истор. моног. и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. ХІХ, с.148]

В цій галузі доходило й до досить поганих анекдотів. Той самий Герберштайн наводить одного з них у своїй книзі “Московія”; читаємо:

В Москві живе такий собі зброяр на ім ’я Йордан з Галлю, що в долині Інну, який взяв жінкою росіянку, та коли вони вже чимало прожили, вона одного разу дружньо запитує його: "А чому ти мене не любиш?" Він їй каже, що любить, а вона на це йому: “Я не бачу від тебе ознак цього". Він питається, а яких знаків вона хоче? "Ти мене ще не побив" — каже вона. Тоді він сказав, що ніколи не думав, що побиття — це ознака любови, але з цим не забариться. Невдовзі він немилосердно побив її, та повідомив мене, що вона ще ніколи не являла стільки любови до нього. Це він застосовував все більше. Наприкінці (ми тоді ще були в Москві) він взагалі, — забив її до смерті.

[Зигмунд фон Герберштайн, Московія, с.78]

Биття та батоження — то деякий інваріант російської історії, дещо постійне та незмінне, як сама Росія. Змінювалися форми, засоби: батіг, казача нагайка, шпіцрутен, шомпол, але полишалось биття, як загальна російська домінанта. Написана Н. Н.Єврєіновим “История пытки в России” — могла б стати шкільним підручником з історії Росії.

Російське суспільство — це суспільство одвічно побудоване на садистично–мазохістичних засадах.

Всі спроби звести відповідальність за ці дикунські основи культури на монголів та оте “татарскоє іго”, яких чинили неперервно від Карамзіна та Пушкіна й по Міклухо–Маклая та Ключевского (не виключаючи й сучасних наукових пройдисвітів) — шиті білою ниткою. Все це є нахабна та свідома брехня. Наклепи.

Тому що, — нагадаємо ще раз ту саму статтю “Закону” монголів, зібраного та кодифікованого ще за Чингіс-богдохана; згідно якої вдарити (не побити!) жінки або дитини, — вважалося за кримінальний злочин.

А що ж сказати про ті статті “Яси”, котрі присвячені охороні навколішного середовища, статтях, які невідомі й досі численним європейським законодавствам?

Те саме — з енциклопедіями. Першою в Європі була, здається, видана в середині ХVІІІ ст. Французька енциклопедія, а першої в Росії видадуть сто років потім німець Брокгауз та єврей Єфрон, але…

Першим у світі надумав накопичувати та інтегрувати людську мудрість великий Тибет, Країна Снігів, і ніхто не може сказати, коли з’явилася там перша енциклопедія. Скельні написи орхоном на берегах сибірських та монгольських рік, що відносяться до VІІІ ст. н. е., — вже містять часом цитати з тюркської енциклопедії “Кудатку Білік”, а двохсоттомова монгольська енциклопедія “Данджур” явилася світові на сторіччя раніше від Французької.

* * *

Якщо в Алтин–орду ми зтикаємося на той час зі справжнім розквітом літератури, то цього аж ніяк не можна сказати про Росію, що б там не писали різні патріотичні дослідники, тому що за себе завжди промовляють факти. Для літератури необхідна мова, якою ця література виражає ті чи інші думки. Російська мова тих часів була кострубатою, мало впорядкованою нормами та до вищого ступеню бідною. Та складності чи багатства вона, взагалі, з тодішнім трибом життя не потребувала. Якщо вже повсюдно топили “по–чєрному”, то можна думати, що “по–чєрному” ж і висловлювались; і писали. Автентичні пам’ятники епохи, як би їх там потім не переробляли та не прикрашували за совєцьких часів, — самі промовляють за себе. Коли десь в ХVІІ–ХVІІІ ст. росіян стали потроху випускати за кордон, — де–хто полишив спогади про це. Читати ці записи смутно та смішно заразом. Це — якесь мурмотіння, белькіт про те, що там — “у ніх”, і “доми зєло прєогромни”, повним повно “мужіков мєдних” по майданах, ну, і всяке подібне. Загалом, мимо того, що все це є “зєло прєудівітельно” — нічого й не вичитаєш. Не було в російській літературі ні Лоренсів Стернів, ні Семюелів Пепісів.

Тверський купець Афанасій Никитін, що полишив нам свое “Хожение за три моря” (1472), був людиною культурною та цікавською, але… Починає він як слід, російською мовою, але чим далі заглиблюється до нового та невідомого, тим більше йому не вистачає слів та… він все частіше займає потрібне з добре знайомого ітіль- тюркі, мови Золотої Орди. Мови, яку пізнав з юнацтва, торгуючи з волзькими татарами.

Тому що в Алтин Орду, частині монгольської держави, розмовляли та писали зовсім не монгольською мовою. Там, окрім мов різних народів, угро–фінів та тюрків, від мов мансі та хантів на півночі до мови кипчаків на півдні, — існувала дуже стара мова, якої більш–менш знали всі народи великої країни — волзька тюркська або ітіль–тюркі. Про неї можна отримати уяву, пізнавши дещо мову сучасних казанських татарів. Вона порізнюється від мови південних, кримських татарів — булої кипчацької, приблизно так, як російська від української: це різні мови.

На часи монгольського завоювання ітіль–тюркі був уже досить старою мовою. Старою була мова, старою була й створена на ній культура. Вони зіходять, можливо, ще до Булгарського каганату, котрий виник 490 р. внаслідок відділення від Гунського каганату в Україні північних земель, завойованих за Аттіли ханом Онегом та сином кагана, Ілеком.

Справа в тому, що Європа пильно слідкувала за процесом становлення Гунського каганату в Скитії–Україні та за його експансією на захід, але мало знала про те, що відбувалося в той час на сході. А між тим за часів Аттіли там відбувалися не менш значущі події, ніж легендарна битва під Цезумором. Бо на сході, на Волзі, багато воював один з кращих воєвод Аттіли, везер Онег. Про це пригадується щось навіть в китайських літописах. Бо китайці, що на той час чи не остаточно позбавились були звитяжних гунів, — дещо побоювалися, щоб вони не повернулися…

Така експансія була до деякої міри, природною та чи не закономірною. Якщо на заході балти та германи за Дніпром були давніми та добрими сусідами та спільниками гунів (див.”Едду”), то на північному сході жили вже безпосередньо поріднені до них народи, — чуваши, булгари, мадяри та башкіри.

Ці завоювання були, однак, не міцними. Політичні та військові невдачі Українського каганату по смерті Аттіли 453 — призвели до того, що з 490 року Надволжжя відпадає від України (схоже — навіть без війни) та продовжує існувати на статусі незалежного каганату (багатонаціональної держави). Пройдуть часи, зміняться народи, підуть собі, на південь та на захід булгари та мадяри. Великий Булгар потім, на пару століть, потіснить з півдня Хазарський каганат, але він доживе до монголів, склавши відмінну державну основу для майбутньої Алтин Орду.

В роках 921–922 його опише нам у своїх записах араб Ібн Фадлан, відправлений з дипломатичною місією на північ, до Великого Булгару.

Таким чином, вже з початку ХІV ст. є відома розлегла власна література на ітіль–тюркі, про яку пишуть європейські та арабські мандрівники. Це фольклор, епічні твори та хроники, історично–панегіричні твори. Почесне місце в ній, однак, займає перекладена література, що було деякою новиною для тодішньої Європи. На той час, коли Орду навідав Баттута (1333) на ітіль–тюркі було перекладено чи не всю східню класику та добрий шмат західної. Не можна не навести з цього приводу уривку з записів відомого поета того часу, Сайфі Сараї.

Він пригадує, як саме він почав перекладати відому поему “Гюлістан” відомого шейха Сааді, з фарсі на ітіль–тюркі.

Одного разу ми сиділи рано навесні серед квітів в садочку. Бесідуючи з кількома вченими мужами про науку. Я прочитав деякі зі своїх віршів та один із слухачів спитав мене з приводу одної строфи. Почувши мою відповідь, він сказав: “У мене є до тебе велике прохання, добре було б тобі виконати його”. “Кажи” — відповів я. Він же сказав тоді: “Переклав би ти на наш тюркі “Гюлістан” шейха Сааді, та полишилося б ім ’я твоє у віках…”

Сайфі так і зробив, розпочавши переклад того самого вечора. В Росії про існування шейха Сааді узнають так, десь років через п’ятсот…

Це було навесні 1391 року. Вже відгомоніла Куликовська битва 1380, яка не принесла помітного збитку Алтин Орду, але вирішила долю узурпатора Мамая, бунтівного тумену нойона — генерала. Через два роки після неї татари Тохтамиша займають Москви, з якої панічно тікає куликовський переможець Дмитрій Донской, та спалюють Боровск, Дмитров, Коломну, Можайск, Переяславль, Серпухов та Юрьев.

Але, близький час і для Алтин Орду. Всього через чотири роки після бесіди в садочку Сайфі в Сараї, нерозсудливий Тохтамиш підніме руку на самого володаря половини світу, кульгавого Тімура, та програє йому 1395 року битву на Тереку, істу битву народів, не меншу від тої Аттілової, на Агрі Каталауні під Парижем. По цьому кульгавий киргиз із притаманною йому несамовитою злістю зітре з землі більшу частину квітучої країни на Ітілі. А Тохтамишу з його прибічниками прийдеться кінчати життя у далекій Литві, так само гостинній, як і могутній, під захистом великого кунігаса Вітаутаса, на якого не ризикує напасти сам великий Тімур; хоч і буде всіма дипломатичними засобами добиватися видачі Тохтамиша.

Після цієї катастрофи країна на Волзі вже не підніметься, а з часом до неї прийдуть зовсім інші люди, та вона, так само як інші країни, до яких вони прийдуть чи прийшли раніше (або — пізніше), буде надалі тільки тихо умирати.

Звідтіля поступово зникне, щезне саме поняття культури, а нашадок цих людей, одвічних руйнувателів усього, постарається — як зможе, оббріхати й минуле, написавши про “крадєний блєск” великої ординської культури.

* * *

Російський історик Н. М. Карамзін (1766–1826), з чистокровних татарів Кара–Мурзіних, бажаючи полестити, чи то поганенькій Московії, чи то великій країні предків, десь написав, що Московська держава була мало не продовженням Алтин Орду. То була велика неправда. Вона, яка виросла та склалася цілком під протекторатом Алтин Орду, — змінила її не замінивши, не в стані, завдяки своїй первісно–дикунській ментальності, не тільки що розвинути, але хоча б засвоїти щось з її високої східної культури, знехтувала її великими духовними цінностями.

Не була, не стала Москва продовженням, чи навіть хоч тінню Алтин Орду, вона була — цілком, її запереченням. Не зуміла вона, після Петра належним чином засвоїти й культуру Європи; як і створити достойну свою. Хоча б — і чужими руками.