ДОЛОГІЧНЕ МИСЛЕННЯ

ДОЛОГІЧНЕ МИСЛЕННЯ

Сон розуму продукує монстрів

Франсіско Хосе Гойя

Проблема, як така. Кажуть люди, що генсек Л. І. Брєжнєв, спостерігаючи численні негаразди нашого совєцького буття, зітхав та з сумом стверджував: “Такоє возможно только у нас!” або “Логікі — не іщі…” Та був абсолютно правий, бо дошукуватися логіки в будь–чому совєцькому, — було й дійсно марним. Але, то була “епоха застоя”, названа так, можливо, й не цілком слушно. Бо й тоді висувалося чимало нових та свіжих ідей; чого варта хоча б ота: “Економіка должна бить економной”…

Але, “застій” покінчився так само несподівано, як і почався, — натомість наступає “пєрєстройка”, епоха М. С. Горбачова. А він, дослівно, кипів новими ідеями, пригадаємо хоча б — “інтєнсіфікацію”, “ускорєніє” або “полний хозрасчєт”.

В числі цих нових ідей — була й ідея “нового мишлєнія”, чи не найбільш цікава з усіх. Яка не стала надто поміченою в країні, але мала істотний відгук у всьому останньому світі.

Бо, як раніше вважалося, що внаслідок майбутньої атомової війни (“єслі єє нє удастся прєдотвратіть”), — “во всєм міре восторжєствуєт соціалізм, утвєрдітся соціалістічєская сістєма” (один так і казав — “Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но — чтоб это билі совєтскіє!”), то згідно з “новим мисленням” воно виходило так, що він мав “восторжєствовать” по радіоактивних пустелях. Отже, хоч круть, а хоч верть, — виходило, що з “протівостоянієм сістєм” — треба кінчати. Слушна, хоч і хутко забута в сучасній Росії думка. Систему вирішили будувати, ніби, ту саму, а от, із протистоянням кінчати — дивні справи, не думають.

Мабуть, саме ця думка — й привернула уваги Заходу.

Сенсація не була довгою, та обмежилася в головному саме цим. Так виявилося, що оте “нове мислення”, то є просто логічне мислення, давно відоме на Заході. Не звернули, на жаль, належної уваги на те, що коли логічне мислення пропонується як новація зі Сходу, то слід гадати — там його раніше не вживали. Але, як не було “нового мислення”, то мало бути якесь інше, старе, а — яке ж саме? — згодьтеся, це дуже важливе та цікаве питання. Ним весь час якось нехтували, але від нього нікуди не подітися.

Саме це й буде темою подальшої розвідки.

Розвиток людства, якого ми збірно називаємо прогресом, полягає, як на духовному розвиткові, так і на досконаленні цивілізації. Остання ж будується завдяки досягненням науки; на її, так би мовити, практичних наслідках — відходах. А, від чого ж залежить розвиток самої науки? Вона побудована, в свою чергу, на строгих правилах мислення, на законах логіки. Отже, чому так розвинулися саме наука та цівілізація Європи? В той час, як подекуди донедавна існували зупинені в розвитку культури рівня кам’яної доби? — звідки вона, така неспіврозмірність?

Можливо, що тим гальмом є первісне, дологiчне мислення, не надто знайоме з непорушними законами логіки. Можливо, що цивілізації Європи та Азії стали виключеннями саме завдяки відкриттю законів логіки: підвалин законів світу.

Сучасною наукою дологічне мислення досліджуване з 1910 року, коли його відкрив та вивчав у первісних народів французький антрополог Л. Леві Брюль (1857–1939). Штерес в Європі до Росії був завжди випадковим та неглибоким. Тому, можливо, й дологічний триб російського мислення не кидався у вічі європейським ученим. Хоч і хвилював свого часу світової слави фізіолога І. П. Павлова (1849–1936). Він помітив, зокрема, що російський розум уникає складнощів реальної дійсності, віддаючи — незмінно, переваги словам. А це пояснює, чому в Росії завжди надавали такого значення саме словам, слову. Для вивчення цього феномену первісного мислення вчені Європи запускалися у гори Нової Гвінеї, до хащів Калімантану, не маючи підозри про його існування мало не поруч, в Росії.

Саме це упущення ми тут і надолужимо.

Може виникнути заперечення: як то? — в сучасній, індустріалізованій країні, — первісне мислення, пережиток кам’яної доби? Саме так, але не будемо нікого заздалегідь переконувати. Все подальше — кожен хай розцінює на власний розсуд.

* * *

Трохи історії. Звернімося спочатку до генезісу. Етап дологічного мислення пройшли всі народи, та більшість його більш–менш подолали. Європейські народи завдяки тому, що дві з половиною тисячі років тому в маленькій Елладі було відкрито початки логіки, яка в творах Арістотелеса зі Стагіри (384–322 п. н. е.) — набула приблизно сучасного вигляду. Тому й подолали. Виникає слушне запитання, — а чому ж так і не подолали в Росії? На це були вагомі причини: відповідь дає історія.

Слов’янські колонії на півночі з часів Володимира (984–1015) утримували доволі слабі сталі зв’язки з метрополією. Іх слов’янські засновники досить хутко розчинилися етнічно в місцевих волзьких уграх, зберігши лише основи мови, на що були свої причини. Колонії багатіють работоргівлею з арабським Сходом, та в них на сторіччя стагнує рабовласницький устрій. Він тримається на силі, а це не сприяє розвиткові мислення, а значить — і культури в цілому: “Сіла єсть — ума нє надо!” Разом із устроєм стагнує й насильство, як засіб існування. Стагнує на віки й первісне мислення.

Однак, бували рабовласницькі суспільства й раніше, скажімо — по європейських колоніях у Новому Світі, але там таких фатальних наслідків не було, — в чому ж справа? Може це дещо смішно, але справа в тому, що тут була наочна різниця між рабом та паном, — колір шкіри. Вона була навіть в Римі, ця різниця, бо італіки — populus romanum, були хоч плебсом, хоч пролетарями, а все не рабами. Ними завжди були “нецивілізовані варвари”. Тобто, як не логіка як така, то якась її видимість — там була.

В цьому відношенні Росія є унікальним прикладом. Тут, попри здоровий глузд, раб та власник хутко стали належати до того ж самого народу, нічим від себе не порізнювалися, та в основу структури суспільства був із самого початку покладений повний алогізм. Його, свідомо чи підсвідомо, весь час намагатимуться якось надолужити. Спочатку, за сприянням різних іноземних зайд та пройдисвітів, — через утворення “дворянства россійского”. Потім Петр І додумається обрядити рабовласників–дворян у європейські камзоли й перуки, надавши їм вигляду іншого народу. Це після нього Єкатєріна ІІ задумає довершити утворення народу в народі, та переведе оте “дворянство” в камзолах та перуках, — іше й на французьку мову… Але, до всього цього ми ще повернемося далі.

Суспільство, яке засноване на силі та спирається на насильство, — особливе. Йому не притаманний розвиток: що ж тут розвивати — силу? Прийняття північними князівствами християнства — зайняло багато років, але не принесло змін. Бо воно йшло від Візантії, так само рабовласницької, відсталої та здичавілої. Дещо було займане у сусідки, блискучої Алтин–орду, справжньої країни казок Шахерезади, але це стосується радше державної інфраструктури та засобів управління, того, що можна було підгледіти безпосередньо. Потрібна для розвитку наука Арістотеля та Авіцени, яка там квітла — не стала займаною з причин релігійного та мовного бар’єру, а головне — відсутності інтересу. Та того ж таки відсталого мислення, дологічного та забобонного. Ситуація дещо змінюється, коли в ХVII ст., із розпадом Великої Литви, пішли перші по півтисячоліттю (з відокремленням колоній Києва 1169 року) прямі контакти з булою метрополією — Україною.

Не дарма писав Н. Костомаров (ми будемо посилатись на це не одного разу), що:

Перенесение киевской учености в Москву было важнейшим событием в истории русской образованности XVII века.

[Н. И. Костомаров, Исторические произведения, — Киев, 1989, с. 313]

Хоч прищепити тоді також і логічне мислення — так і не поталанило.

Потім настають часи Петра І та чимало займається просто з Європи. Згодом наполеонівські війни та пов’язане з ними посилення ксенофобії, — знову зупиняють розвиток країни, аж до ганебної Кримської війни 1854. Вона викрила необхідність реформ та створила 1861, — відміну рабства; з якого року й ведеться відлік нової, післяпетровської, Другої російської імперії (1861–1917).

Тут варто відмітити важливу дату 1866р., коли міністром освіти стає граф Д. Толстой; він, розуміючись на справах, уводить по учбових закладах Росії — викладання логіки.

Відміна рабства та цей захід — тіснять на час первісне, дологічне мислення, наслідки — не баряться. Період до 1917, то — здається, перші в історії Росії роки, коли вона дійсно розвивається самостійно, без революційних займань та підтримки ззовні.

Жовтневий переворот 1917 став, свого роду, провалом у далеке минуле. Зліквідовано стару еліту, здатну логічно мислити, приходить нова, з первісним дологічним мисленням, не сплутаним кайданами фактів, логіки або здорового глузду. Починаються пов’язані з цим полювання на відьом, пошуки “врагов”. То їх підступними діями намагатимуться віднині виправдати власне невігластво, власну нездарність. Настає ціла більшовицька епоха неподільного царювання дологічного мислення, аж до “відкриття” М. С. Горбачова. Яке, однак, так і не було помічене на його батьківщині.

* * *

Дологічне мислення, як таке. Перелічимо характерні функціональні риси дологічного мислення, за якими й можна судити про його наявність.

1. На перше місце слід поставити, можливо, один визначальний факт — функціонально обмежену поємність мислення. Вона — в нормі, зустрічається як у малих дітей, так і в літніх старих. Коротко та наочно, це можна втілити до слів: “більше одної думки нараз — до голови не міститься”.

Підкреслимо тут, що йдеться не тільки й не стільки про реальну поємність мозку, скільки про функціональну, — його посилену домінантність. Перша, основна думка, набуває сили домінанти, сили внутрішнього імпринтінгу, витіснюючи всі останні; поводить себе немов оте пташеня зозулі у чужому гнізді.

Але, ніж читати описи, краще хоч раз побачити на власні очі, почути самому.

Прислухайтеся до бесіди двох не зіпсованих ні освітою, ні вихованням “простих совєтскіх людєй”; помилуйтеся, як воно весь час товче одне одному про те саме, скільки разів повторюється та починає спочатку… Смішно й сумно.

До того, ця перша та основна думка — далеко не завжди є насправді такою в схемі подальшого, навіть логічного розумування, а з цього може виникнути самостійна низка непорозумінь.

Посилена домінантність заважає хуткій переміні думок, гальмує хід процесів мислення, оскільки вже елементарне логічне заключения типу: “Людина — смертна. Іван — людина, значить Іван смертний”, вимагає подвійної зміни центрів уваги.

2. Осмислення будь–якої реальності, це відтворення, шляхом спостереження та розумування, тих ланцюжків подій, що пов’язують причину та її наслідки. Дологічне мислення в цьому, як правило, безсиле. А звідси плинуть, принаймні, два висновки.

По–перше, ніколи не можуть бути виявлені справжні причини того чи іншого, отже… Коли йдеться про щось негативне — боряться тільки проти наслідків, ніколи — проти причини; бо вона так і залишається не з’ясованою.

По–друге, врешті–решт, незнання причини замінюється вимисленням більш–менш універсального чинника. Для дикуна — це різні духи, злі або й добрі. Для середньовічного чернеця — незмінно диявол. Коли він, хильнувши напередодні зайвого, та описуючи життя чергового неіснуючого мученика, — перевертає тремтячою рукою чорнилку, він певний, що це йому підштовхнув руку диявол. Коли червоний директор із лікнепівською освітою переобтяжував машину та вона ламалася, — все було ясне: її поламав “врєдітєль”, “враг”. Ним, як правило, виявлявся булий інженер або майстер, що знався на справах та попереджував заздалегідь, що машина такого не витримає. Отже, в дологічному мисленні це норма: “враг нє дрємлєт, дєйствуєт враг”.

Не відмовимо собі в приємності навести досить характерного та барвистого уривку з гарантовано пролетарського письменника, Бориса Горбатова, краще — не написати:

Так впервые увидел я врага с плоскогубцами в руках, как видел раньше врага с кулацким обрезом подмышкой, а потом врага с автоматом наперевес, и врага с вечным золотым пером и фотоаппаратом “контакс” через плечо, и врага в безукоризненном дипломатическом фраке. О, сколько врагов завывало и бесновалось вокруг нашей стройки, они и сейчас не перевелись.

Красиво, чи не так? Такий собі “парад–аллє врагов всєх мастєй”. (“оні і сейчас нє пєрєвєлісь”, — вони ніколи не переводились і не переведуться. Бо більшовики, по–перше, — досконало уміли створювати собі ворогів (“кто нє с намі — тот враг”), а по–друге, — вони вороги завжди існуватимуть в свідомості людей, що користуються дологічним мисленням.

Але, шкода не помітити, є в цьому біснуванні з “врагамі”, — й елемент примітивної, дикунської ж логіки. Він полягає на тому, що ми ж — самі кращі в світі, будуємо небачене й нечуване, — рай для людей на землі. А значить? — значить нам всі повинні заздрити, нас всі повинні ненавидіти. Не за всезагальний бестіальний терор ЧК, не за розправи з “врагамі”, ні. А саме й тільки — за “свєтлоє будущєє”. Саме це мав на увазі “вєлікій Сталін”, коли вчив, що з кожним новим успіхом соціалізму “в одной, отдєльной странє” — шалено зростає й опір його ворогів, “агєнтов буржуазіі”.

А це вже — своєрідна логіка божевільного, бо манія величі та манія переслідування, — у божевільного нероздільні. Бо переслідують вороги, — за віщо? — саме зе велич, за те, що кращий від інших.

В пом’якшеному вигляді цю ж думку про фіктивного ворога можна зустріти в газетних виразах: “Тут дєйствуют опрєдєлєнниє сіли”, “Ето вигодно опрєдєлєнним сілам” і т. і. Але, що ж то за “сіли”? Бо “опрєдєлєнниє”, — це щось дуже, дуже “нєопрєдєлєнноє”…

Те, що цим ворогом є, насамперед та здебільшу, — своя власна дурість, таке — бачите, — ніколи й на думку не спадае.

Відмітимо тут, що введення фіктивних, неіснуючих реалій, на кшталт “духів”, “диявола”, “врага” або “сіл”, — здатне повернути на хибний шлях і цілком послідовне, логічне розумування. Це вперше помітив професор Оксфорду в Англії, Вільям Окгем (1290–1349), що сформулював універсальний принцип: виключати з логічного процесу будь–які реалії, справжнє існування яких — вичерпно не доведене, так звана “бритва Окгема”. Принцип, відомий вже більше шести (!) століть, та, як бачите, — не всюди…

3. Дологічне мислення — протирічливе: воно досить часто (система!), сполучає те, що не сполучується. А, як учив іще в Х ст. кайсарос ромеїв, освічений Константінос УІІ (Порфірогенетес): “Сполучення того, що не сполучується, — є першою та найбільшою брехнею”.

Зауважимо, що ця типова риса дикунського мислення — сполучувати те, що не сполучується, нечекано знайшла собі чималу підпору в “наукє наук” — діалектичному матеріалізмові. Починаючи з ідіотичної тези “всєобщєй взаімосвязі” та покінчуючи на перекрученні діалектики, відкриття великого Гегеля, що його так звульгарізували до ступеню звичайного безглуздя “основоположній марксізма–ленінізма”. Які теж не чужі були дологічному мисленню.

Ствердимо, що всє в міре “взаімосвязано” — то й є, власне, уявлення дикуна. Якби воно дійсно так було, то світ був би непізнавальним взагалі, в принципі. На щастя — це світ дуже слабих взаємодій, та це й тільки це дає нам деякі можливості розібратися в ньому. Що ж до “діалєктікі”…

Пригадую, як один викладач цієї “наукі наук”, котрий добре знав їй справжню ціну, — вишукував у “класиків” найбільш дурні протиріччя (яких можна назбирати чималенько) та демонстрував студентам, супроводжуючи досить скупим власним коментарем: “Что ето — путаніца, протіворєчіє? Нєт! — діалєктіка!!”

4. Важливою стороною дологічного мислення є погана здатність розрізнювати, диференціювати дійсність. Формулюючи це знову коротко та виразно, це “нездатність відрізнити супу від помиїв”.

Така недолугість — теж неоднопланова, та проявляе себе, насамперед, у бажанні всіх стригти під одну гребінку.

Пам’ятаєте, коли треба було, час від часу, піднімати дисципліну, яка знову була занепала? — повинні були піднімати конче всі! Або, економіка должна бить економной” — заощаджувати всім абсолютно! А тому, хто послався б на те, що він і так дисціплінований та ощадливий (а були ж і такі!), — не позаздрити. В парткомі таких відразу ставили на місце. От і виходило, що кращі — були в найгіршому стані: їм не було чим відповісти на черговий заклик партії. Яка вживала і вживає — суто, зразково дологічного мислення.

А тому й провалювалися, кінець кінцем, чергові кампанії, полишуючи сліди тільки в паперах.

Зворотній бік уніфікації та однакового підходу до всіх — подвійні стандарти; тут же, за прикладами далеко не ходити.

Чи не найяскравішою даниною дологічному мисленню стало в “новій” післясоюзній Росії, утворення так званих “субъєктов фєдєраціі”. В ній, “єдіной і нєдєлімой”, час узяв своє та рештки недонищених нею народів — почали вимагати свого незаперечного права на національне самовизначення.

Але, яке вже там самовизначення, коли мало хто з них пам’ятає, а чи була в них колись своя, не російська мова? — та всі вони міцно та невідривно — намертво прив’язані до Москви економічно. Отже… ерзац самовизначення отримав назву “сувєрєнітєта” та булі народи, нації, — стали “субъєктамi фєдєраціі”. Хоч, як і перед тим, не було навіть певно відоме, — а хто ж, власне, в отій “фєдєрації” — був сфедерувався? Чи не ті “автономниє рєспублікі”? — трохи менше “самовизначені” ніж оті “бантустани” в булій Південній Африці.

Але, все це є, покищо, в рамках якоїсь історичної логіки. Повне її порушення наступило тоді, коли російські, імперські частини Росії, — почали й для себе вимагати “суверенітета”, статусу “субъєктов фєдєрації”, тобто — повели себе як національні утворення.

Таке щось виглядає, як свідоме намагання розпустити, розчинити національне самовизначення в регіональному самоуправлінні, та таким, можливо для когось було, але… Але, загальне сприйняття подібного мавпування, як чогось належного, нормального, — безпомилково свідчить про домінацію дологічного мислення.

Саме оте мавпування — один стандарт для абсолютно різних, — є щось не ліпше, ніж подвійний стандарт для однакових.

Росія є фєдєрацією за Конституцією, тобто — складена з частин, але… вона “єдіна і нєдєліма”. Соборна Україна? — вона має бути тільки федеративною: “регіональноє самоуправленіє” (щоб як не вдасться знову загарбати разом — розтаскати по частинах). Росія? — “незавісімая” (від кого?). Україна? — “ігра в самостійность”.

Творці геноциду на Балканах, агресори серби? — до них треба застосувати таке саме ставлення, як і до їх жертов. Прийняття цієї, нав’язаної Росією точки зору, хибної в основі, — розтягнуло конфлікт у Боснії на три роки (!). В той час, як сили НАТО могли б ліквідувати агресію (вкупі з агресором), — за якийсь місяць.

5. Обмеженість та зла здатність до розрізнювання, породжує, в свою чергу, нерозбірливість у засобах. Як знову формулювати це коротко та виразно, — назвемо це “заколочуванням цвяхів мікроскопом”. Перша та головна думка — “треба заколотити цвяха”; чим — то вже друга. Отже, як нема молотка — заколочують хоч мікроскопом.

Тут досить лише навести нескінченні совєцькі використання працівників вищої кваліфікації — де завгодно: на прибиранні снігу, на перебиранні овочів на базах, на прополці сільськогосподарських культур… Важко оцінити ту шкоду, матеріальну та духовну, яку спричинив суспільству цей перманентний комуністичний балаган.

* * *

Практичні наслідки. Дещо про них вже пригадано вище, але — продовжимо. Все це призводить до постійного зміщення оцінок у невластивий бік (від єдино правильної), до оцінки виників виробничої праці в тоннах, кілометрах або рублях. А за ними, за тонами, кілометрами, а поготів — рублями, цілком зникає справжня ціль.

Так звелася нанівець і справа освіти. Звелася до отримання (найчастіше — непрямими стратегіями) вимріяної трійки. А що? — трійка — то позитивна оцінка. Сміливо йдіть лікуватися до лікаря, що п’ять років повз в інституті на трійки (а таких, здається, переважна більшість), — він — не підведе. Не встигнете оглянутись, як опинитеся на тому світі. Хоч не лікуючись зовсім ризикували б прожити до старечих років…

Бо ж совєцьке — це значить відмінне (від будь–чого нормального).

Отже, й тут знайшли свої тонни, кілометри, рублі. I тут головна мета освіти — підготовка кваліфікованого фахівця, — цілком зникла, розпустилася в сірому загальному показникові: “успєваємості”. Та, якби тільки це… іспити вже перетворені, подекуди, в гонитву за отою трійкою. А як багацько двійок, то й тут відомо, з кого спитати: значить викладач “нє сумєл обєспєчіть”.

Але, ще більш яскравий відбиток дологічне мислення, російське та совєцьке, полишило на самій науці. Бо будь–яка наука грунтується на точному та бездоганному логічному розумуванні, логіка — то мова будь–якої науки, отже… Сьогодні мало не зовсім забуто повчальні події совєцької епохи, коли більшовицька влада зробила була істиною не те, що нею є, а те, що проголошувалося з Політбюро. Але, безкарність — розкладає, та їм і цього стало замало, — вони спокусилися й на наукову істину (!). Сталося це тоді, коли внаслідок політичного маразму Заходу — совети окупували половину Європи (перед тим окуповану Гітлером), та від такого несподіваного успіху в них остаточно запаморочилося в голові. От, тоді — 1947, — й було розпочато серію “научних діскуссій”, метою яких було зробити керованою тим же Політбюро, ясна річ — і будь–яку наукову істину. Підкорити Політбюро й закони природи. Ця ідіотична комуністична метушня, що нанесла непоправної шкоди совєцькій науці, — продовжувалася аж до смерті “вождя і учітєля” напочатку 1953.

Так от, розпочалися ці “діскуссії” — саме з критики підручника В. Асмуса — “Логіка”. Чи не красномовне співпадіння?

Все це відбувалося наприкінці “сталінской епохі”, підчас якої совєцькі більшовики та їх партія записали себе до історії найбільш брутальними та бестіальними злочинами, нищенням цілих народів. Але, не слід приписувати їх цілком дологічному мисленню. Зауважимо, що Сталін, єдиний з совєцьких “вождів”, — непогано володів логікою, якої вивчав у духовній семінарії. Саме вона допомогала йому, зовсім не яскравій особистості, — вийти на верхи влади. Відносно легко подолати в політичних дискусіях 20–х років не тільки більш–менш сірих бухаріних, зіновьєвих та рикових, але й блискучого промовця та демагога Льову Бронштейна — уславленого Троцкого. Його логіка бувала досить простою, щоб бути зрозумілою всім, але поготів вражаючою та невідпорною. Відразу покладала на лопатки прибічників дологічного мислення. Але, повернімося до науки.

В покійному СССР оприлюднити наукову працю можна було тільки за дозволом так званої “експєртной коміссії” (в кожному науковому закладі — своєї). В акті такої комісії свідчилося, чорним по білому, що дану наукову працю можна оприлюднити тому, що вона не тільки не містить в собі нічого нового, але й не може становити жодного інтересу для народного господарства або оборони країни. Науковці, які про це свідчили, — систематично брехали, та знали про це. Бо, якби було вірним засвідчене, таку працю не те, що оприлюднювати, а й робити не слід. Але, що поробиш, — такими були правила гри, встановлені партноменклатурними недоумками.

Брутальне паплюження самої примітивної логіки, підняте до рівня правил життя…

Керування за допомогою дологічного мислення, то цілком особливий сюжет, та заслуговує окремого розгляду. Тому обмежимося лише найбільш суттєвим.

За наявності в голові тільки одної думки — не може бути й сумнівів, альтернативи практично не буває. Основний засіб дії, — не знання, не уміння, а сила. Отже — лобова тактика в будь–якому випадку. Шось не виходить? — подвоїти, потроїти зусилля; в тому самому напрямі. Звідси й оте, нескінчене “дальнєйшєє совєршенствованіє” того, що давно слід би відправити на смітник, на звалище. Гребування та нехтування новими ідеями.

Особливо згубну ролю відіграла ця притаманність лобовим тактикам — підчас Другої світової війни. Важко вказати таку операцію з отих — вдалих, де перемоги не було б досягнуто ціною вирішальної переваги сил, та — до цього, неймовірних втрат: “Взять висотку любой цєной — такая задача!” Особливо відзначався цим російський військовий “гєній”, маршал Г. К. Жуков, який здобув за це у німців почесне прізвисько: “генерал М’ясо”…

В мирному житті нездатність розрізнювати та природна нестримана жадість, — призводили до розриву важливого зв’язку: праця–винагорода, а з ним — до підриву основи будь–якої економіки. Працюй — не працюй, а доки ти не виліз вище партійною драбиною — нема на що сподіватись.

Так само з будь–якою іншою відповідальністю. Розібратись, хто насправді є в чомусь винний, потребувало застосування якоїсь логіки, а значить — було практично недосяжним, а отже — полишалося назавжди річчю в собі. Таким чином, за все відповідала не людина, а місце, яке вона займала: так було простіше. А це, в свою чергу, грунтовно руйнувало почуття власної, особистої відповідальності, як воно — навіть, і було. Так, в країні, керованій “отвєтствєннимі работнікамі”, — зникла будь–яка відповідальність. Необхідність за щось відповідати, — сприймалася як удар долі, як фатум.

Єдиний засіб керування — адміністрування. Стратегія — переважно заборонювальна. Вихідна думка — настільки ж проста, як геніальна: заборонимо все погане, а тоді й полишиться саме добре. Як отой класичний рецепт для різьбяра — береться добрий камінь та з нього видаляється все зайве…

Отже, з цього стислого огляду з повною ясністю витікає, що покійний Совєцький Союз був країною, де дійсно переважало та вирішувало саме воно, — первісне дологічне мислення. Воно повністю царювало в політичному та суспільному житті. Вільним від нього був лише вузький сектор науки, де без логічного мислення — нічого не сягнути. Але й тут воно мало з часом розпуститися в загальному дологічному мисленні. Бо хибною в основі та протирічливою щодо законів природи, — є ідея “заповідників”. Зараз, наприкінці ХХ ст., всі більш–менш розуміють, що неможливо надобре зберігти природу в окремих закутках світу, як би їх там не охороняли. Бо як не діб’ють природу браконьєри, — діб’є загальне забруднення води та повітря. Вона може бути (або — не бути) тільки загалом, як ціле. Так само й суспільство: неможливо в безчесному суспільстві створити острівець, заповідник, де діяли б чесно. Неможливо, щоб у суспільстві з мисленням кам’яної доби — зберігся острівець, де б думали послідовно та логічно.

Можливо, саме тому Союз прийшов до руїни та розпався, на щастя для цілого світу. Бо так і не встиг засвоїти “нового мислення”.

Завдяки дологічному мисленню він був справжнім театром політичного абсурду, який продовжує буяти в його останньому заповіднику — Росії. Чимало з цього політичного абсурду наслідували, на жаль, і ми. Вкупі з численними “лєнінцамі” (як “вєрнимі”, так і всякими іншими). Це все й треба долати; за будь–яку ціну.

* * *

Духовна криза — породжує матеріальну. Отже, кайдани дологічного мислення, — то є прямий шлях до духовної кризи. Але, будь–яка духовна криза — неухильно віддзеркалюється в матеріальному світі. Тягне за собою кризу матеріальну.

Як здатна духовна криза поглиблювати та посилювати матеріальну, — особливо виразно бачимо на прикладі найбільш сучасної техніки. Повернемося, на час, знову до атому та його проблем.

Оволодіння силами атому, то останнє досягнення техніки ХХ ст, базоване на сучасніших та найскладніших здобутках фундаментальної науки. Благо для пильних та обізнаних та велике нещастя для примітивних та невігласних. Саме таким воно стало для Союзу, що так і не виліз із мислення кам’яної доби. В атомовій промисловості США, піонера справи, за півсторіччя загинуло кілька людей, переважно — за рахунок власної необережності. Число подібних жертов в СССР — важко перелічити, — докладно ніхто не знає. Атомовою радіацією не можна ні поколотись, ні порізатись, вона вбиває непомітно, тому для примітивного розуму її смертельна небезпека завжди лишається річчю в собі. Невидимою, а значить незбагненною. Додайте до цього типово дикунське нехтування людським життям — і ви матимете все, що треба.

Тільки вона, психіка нерозвиненого дикуна, спонукала маршала Г. К. Жукова проганяти цілі військові частини через іще не остигле місце атомового вибуху на полігоні в Тоцку під Оренбургом (1954). Їх стану потім ніхто навіть не досліджував. Отже, то було чисте самодурство. Скільки їх загинуло потім від опромінення — ніхто не цікавився. Отже, — чисто магічний обряд. Тоді від вибуху загинуло чимало людей з місцевих сіл. Дуже зворушливо, що там про його час заздалегідь попереджували, але — тільки комуністів, щоб встигли поховатись по льохах. Все таки, ота “пролєтарская солідарность”, — це таке щось дійсно зворушливе, чи не так?

Вибух у звалищі радіактивних відходів, яких викидали просто неба, — забруднив наприкінці п’ ятидесятих значну частину Південного Уралу, знову забравши тисячі людських життів. Та буде забирати й надалі.

Сьогодні стала непридатною для життя значна частина Семипалатинської області, колись — красивішою за природою частини Казахстану. На суспільні радіоактивні звалища перетворені Новая Земля, Баренцове та Японське моря.

Кількість мегатонн водневого вибуху була довгий час улюбленим показником для совєцьких вождів, від Хрущова по Андропова: а чи не можна — ще більше? Вона ж помітно підвищується, коли вистилати боєголовку зсередини легким, але дуже отруйним металом — берілієм. Сьогодні його можна викрити у воді мало не всіх водоймищ європейської частини булого Союзу. Жодними фільтрами він не затримується.

Атомові матеріали, часом — смертельно небезпечні, охороняються в Росії, чим далі — тим гірше, розповзаючись контрабандою по всьому світові. Недалекий є той час, коли терористи, яких (з тої ж легкої руки Совєцького Союзу, що їх цілеспрямовано навчав) тепер вистачає будь-де, — стануть рвати не звичайні, але атомові вибухові пристрої. Їх майбутні жертви зможуть дякувати за це Росії. Нею ж свого часу, були накопичені, так — на всякий випадок, запаси бінарних отруйних речовин, достатні знищити все живе на Землі. Вони зберігаються в таких умовах, що американські експерти, які перевіряли це за статтями угоди про роззброєння, — ствердили: іноді важче бувае вдертися до приватного помешкання в Сполучених Штатах. Не кажучи вже про те, типове та одвічно російське, — сталу можливість крадіжки саме з боку тих, що охороняють…

* * *

Повертаючись до долі покійного Совєцького Союзу, ствердимо, що то була держава з інфраструктурою минулого віку (адже, середня швидкість потягів не перевищувала ті ж 50–60 км/год), а мисленням — мало не кам’яного. Яка тільки й могла існувати завдяки нафтодоларам та постійним займанням із Заходу: як техніки, так і грошей. Країна сильних та дурних. Пригадайте, скільки в кожному з його книжкових магазинів пропонувалося книжок на одну, збірну, так би мовити, тему: “Как стать сільним?” А, чи бачив хтось та колись, хоч би одну на тему — “як стати розумним?” Слід гадати — ніхто й ніколи. Бо воно, бачите, як “сіла єсть — ума нє надо”. Отже, то була країна, чи не єдина у світі, цілком створена дологічним засобом мислення, на всіх щаблях свого суспільного устрою. Країна, що намагалася нав’язати свого панування світові, не визнаючи ні логіки, ні навіть, — здорового глузду. Так, саме так, бо пригадується така собі марксистська філософська монографія (автор — А. Вечер–Щербович), перша ластівка в новому напрямі, де доводилося, що так званий “здравий смисл” — то є чисто буржуазне поняття. А, як “буржуазне” — то значить (самі розумієте!) — і погане, хибне.

Але, нікому ще не поталанило проіснувати попри здоровий глузд та логіку, отже, — ця країна (вище, досі, втілення “русской ідєі”) й вимушена була припинити свого існування. “Новоє мишленіє” прийшло за пізно. Сучасна Росія (або будь–хто інший), як наслідуватиме Союз у цьому — буде так само приреченою.