СИЛА СЛАБИХ
СИЛА СЛАБИХ
Росіянин — це раб, що прагне стати деспотом.
Й. Г. Гердер
Эта увлекательная пора в истории народов есть их юность, когда все сильнее развиваются их дарования, и память о ней составляет отраду и поучение их в зрелом возрасте. Мы, напротив, не имели ничего подобного. Сначала дикое варварство, затем грубое суеверие, далее — иноземное владычество, жестокое и унизительное, дух которого национальная власть впоследствии унаследовала, — вот печальная история нашей юности.
П. Чаадаев
Навряд чи хто стане заперечувати той очевидний факт, що сила — є необхідною основою рабовласницького суспільства. Раба ловлять та підкоряють тільки силою, більше нічим, одної хитрощі тут замало. Це вже потім, в народі, який складатиметься з рабів, — мислиме й рабство добровільне. Неведемо свідоцтво очевидця:
Нарiд цей має таку природу, що радий кріпосному становi більше, ніж свободi. Вмираючi часто своєю останньою волею відпускають кріпосних, але ці зрідка полишаються на свободі, а запродуються самі (іншому панові). Так продає також батько свого сина, і як син службою чи якось інакше отримує свободу, може батько його продати й другим і третім разом; тільки після четвертого продажу не має він більше права над ним.
[Зигмунд фон Герберштайн, Московія. На підставі подорожей 1516/1517 та 1526 рр., Берлін, 1975, с. 78]
На силі, однак, повністю стояло та може стояти рабовласницьке суспільство. Кладе ця обставина, зрозуміло, і вирішальний відбиток на всю культуру народу.
“Сила есть — ума не надо” — твердить найбільша актуальне в усі часи, мабуть, російське прислів’я — народна мудрість. Тому що там сила дає все. Дає, природно, й розум, як це плине з не менш розповсюдженої народної мудрості совєцьких часів: “Ты начальник — я дурак, я начальник — ты дурак”.
Силу народ безмежно поважає; та — й не тільки народ. Ось, що писав визнаний властитель російських умів з минулого сторічччя, і тепер популярний в Росії К. Н. Лєонтьєв (1831–1891):
“Ялюблю полицеймейстера, который во время пожара и меня самого съездил бы по затылку, чтобы я не стоял сложа руки. Без насилья нельзя”.
Така собі мудрість; вже не народна, а властителя умів. Російських, ясна річ.
Розуму, з другого боку, — нарід зовсім не схвалює: “Ишь, умный выискался! — умнее всех хочет быть!” Тут, як бачите, деликатно натякається, що “умнєє всєх” ніяк не слід комусь бути. Не треба “высовываться”! Ну, й далі, подібне: “А еще очки (шляпу) надел!” Так у звичаї ставити на місце того, що блюзнірськи порушив одвічний та священий російський принцип — “не высовывайся!” Це — нарід.
Не схвалюють, однак, розуму й ті, кому це ніби й потрібно. “С–силен–н мужик!” — шиплять слідом тому, хто отримав державну премію або патент на відкриття, академікові, — молоді вчені. Ніхто, зверніть уваги, не скрикне захоплено: “До чего умен мужик!” — ні, тільки єдино “силен!”
Такого відношення нема й не було в Україні (як і будь–якій європейській країні), де вони здавна були поокремо: розум — розумом, а сила — силою. Де нарід з непам’ятних часів цінував розум та знання, та де вміли чітко поділяти людей на “освічених” і “темних”. Це не те, зверніть уваги, що якісь там “образованные” та “необразованные”. Тут і семантика жорсткіша та контрастніша, є найбільш контрастною з усіх можливих. Тому що — де ж можна знайти ще більш різький контраст, ніж поміж світлом та темрявою?
А українці, між іншим, — нарід не слабий. Тому що колись успішно протистояли Риму та ромеям. Та й турків свого часу попритримали. Якби не мадяри, українці та поляки, — ходити б тепер Москві огрядно обрізаною, та кланятися по п’ять разів на день у бік Мекки, а не втішатися своїм дрімучим православ’ям. Ну, й себе, ясна річ, не забували: незважаючи на всю полум’яну любов “старшєго брата”, незважаючи на всі його благодіяння, — ми ж іще живі!
* * *
Але, подивимось тепер, як здавна мріяв про силу російський нарід, створюючи свій фольклор, який завжди хоч і не в даному разі підмуровок надбудови — книжкової культури. Тому нам прийдеться, хоч коротко, познайомитись і з цією частиною російської культурної спадщини. Вона буде так само несхожою на подібні структури європейських культур, як і останні її частини. А тому потрібний спочатку певний вступ. Бо російський фольклор є так само своєрідний та неповторний, як і все інше в Росії.
Український фольклор з цього боку є мало примітний та схожий на інші. Там є багацько історій про хитрих лисів та відважних вовків, про героїв та зрадників; є цілі цикли легенд та пісень про улюблених постатей історії, Байду Вишневецького або Петра Сагайдачного. Нічого немає про Бабу Ягу, — спогадів про північні работоргові виправи, в котрих верх брали фінські чаклунки. Ну, дослівно, як у будь–якому європейському фольклорі, чи то німецькім, чи то еспанськім. Хоча він, можливо, — є старіший від інших європейських. Як старіше й сама Україна, старіше всіх країн Європи.
Починати український писемний епос та фольклор приходиться з другої частини чудом збереженої “Едди”, де з географічних назов пригадуються Дніпро та Дон, а також різні герої з народів, що жили в Україні біля цих річок — готів та гунів. Тому що ці люди не були в Україні випадковими гістьми, як усилюються переконати в цьому світ брехливі російські історики, але прожили там силу століть, були нашими прямими предками та збагатили нашу мову та культуру. Вони полишили в них речові докази, котрих наші одвічні вороги не поквапилися знищити. Не завдяки своїй милості, ні, але цілком внаслідок свого одвічного та великого невігластва. Тому що як завжди — не знали про них, не вдаючись до дрібниць, переслідуючи та ганячи все разом. А — слід би знати; бо тепер — вже пізно.
Дійсно, якщо цей їх теперішній, наприкінці ХХ ст., властитель умів, крутійливий та не дуже обізнаний (на будь–чому) О. Солжєніцин, приписував германські корені української мови — якійсь там злонамірній “австрийской подтравке”, — так що вже там з останнього “зауряд–дубья” взяти? — котре вже — й до властителів (умів) не належить?
Там, у них, не дуже захоплюються казками про тварин, та — й для чого? — бо ж ми знаємо, що ні лісу, ні степу, де ці звіри існують, — російська людина не полюбляла. Любило воно, піший човняр на своїй жалюгідній довбанці, — “русскую реку”, з якою, як пояснив нам російський же автор, у нього “никаких недоразумений не было”.
А на річці — які ж там тварини, які звіри? Хібащо уславлені “гуси–лебеди” та “серые утицы”, котрих у російськім фольклорі й насправді — чималенько. Тільки от, хто ж вони є насправді, ці загадкові гібриди — “гуси-лебеди”? Бо в природі вони, здається, — не схрещуються.
Екзотикою тхне в російській казці й винесена з півдня, від народів древньої кінної культури, — не менш загадкова “сивка–бурка”, про яку невідомо, чи то вона сива, чи то бура, тому що це є різні масті. Часом до цього додають іще “вещая каурка”, а це вже буде третій колір, несхожий з попередніми. Так, що ж це таке? — чи може знову — “мы не знали”? Чи, бува, про неї достеменно знає щось “лишь Бог да Великий Государь”? — дивні справи… Або, як воно фольклор, то тут можна нести, що слина на язик принесе? Пригадайте, як точно описані в “Едді” масті коней, що розірвали нещасну Свангільд за наказом жорстокого Йормунрека.
Думається, що з одного боку не є випадковим таке ставлення до “сівкі–буркі”. Воно концентрує в собі нескінчене здивування піших човнярів перед цією твариною — царівною степу. Для ніг якої не буває, як відомо, “далеких доріг”. Звідси й плутанина в мастях; на перших порах. Звідси й намагання зробити “сівку” віщою та чаклунською твариною. Але, потрапивши до російського культурного гетто, кінь не мав щастя, бо йому так і судилося стати та полишитись в ньому єдиною робочою худобою. Нагадаємо, що в старих кінних культурах коня ніколи не використовували для важкої роботи. На це по кінних культурах існували воли. А кінь? — кінь завжди ходив під сідлом.
Втім, “сівка–бурка” не є одинакою в російськім фольклорі, вона є радше типовим явищем, та дає привід до більш глибоких роздумів. Тому, що це лише тільки з одного боку є нехтування дійсністю, яка може бути тільки єдино — одною. Взагалі ж, можливо, це лише ознака, більш визначна та універсальна. Як і розповсюджена. Обмежимося (приклади можна продовжити), скромним совєцьким генієм А. Барто, яка щось там писала про “…этот синий–синий, презеленый красный мяч”.
Подібні речі, слід так думати, відіграють у російському фольклорі недругорядну роль. Вони привчають до дологічного мислення, давлячи паростки логіки там, де вони намагаються пробитися, назовні, заспокоюють нестриманий потяг до свавілля, і т.і. Привчають до того, що є одною зі сутностей російського мислення (або “загадочной русской души”) — невимушеному сполученню того, що не сполучується; кінцевою метою тут є видати історичний бандитизм за “всєчєловєчєскоє єдінєніє”; або ще щось. Тому, що як відомо — “вся зємля начінаєтся с Крємля”.
Новацією в цьому фольклорі є, правдоподібно, й звичайний домовий кіт, тлінні залишки якого знаходять іще при розкопах поселень Трипільської культури. Принаймні, в російському народному лубку він іменується, як не казанським, то астраханським, а часом — і сибірським. Значить, судячи по всьому, займаний з Алтин Орду.
* * *
Важливе питання полягає на тому: а чи російський фольклор — є прямим продовженням українського? Бо ж мова російська пішла від київської, старо–української, — це є добре відоме. Отже, логічно було би думати…
Але, відповідь буде від’ємною: ні, бо це — насамперед — два різні народи.
Наведемо тут досить переконливого доказу відмінності обох народів, росіян та українців, побудованого саме на основі глибокого вивчення фольклорної традиції. Почнемо з авторітетного свідоцтва відомого вченого:
Таким образом, на большой части обширного урало–алтайского ареала обнаруживается устная традиция, основанная на грамматическом параллелизме.
[Р. Якобсон, Работы по поэтике, Москва, 1987, с.104]
Під паралелізмом тут, коротко, мається на увазі повторення слів у поетичних рядках, з деякою варіацією граматичного сполучення: пригадайте, хоча б, російські “причитания”.
Та, трохи далі:
Единственная в индо–европейском мире живая устная традиция, в которой грамматические параллелизмы используются как основной способ последовательного сопряжения стихов, есть русская народная поезия — как песни, так и речитативы.
[теж там, с.104]
Потім повідомляється, що перше оприлюднення цього факту міститься в статті 1842 року, де на підставі розбору “Калевали” підкреслюється велика подібність засобів формальної сторони російської та фінської народної поетики.
Остання відноситься до настільки вирішальних частин народної культури, що — без сумніву, відкриває нам дуже важливий факт: російська народна поетика, хоч і є російською за мовою, але в останьому є повністю угро-фінською. Оскільки за формою, то й — очевидно, — за походженням.
Отже, коли вчений пише нам про оту “єдину в індо–європейському світі”, то мається на увазі — єдину мовно. Бо російська мова, що пішла бути від індо–європейської української — теж мусить вважатись такою.
Але, що ж саме його цікавить, російський фольклор? — російський за змістом, але угро–фінський за формою. Виявляється, що незмінним та улюбленим сюжетом цього фольклору — є богатирі.
Примітною є, насамперед, семантична еволюція цього чужого слова в російській мові. Старе тюркське bator, batur, — означає відважного воїна, хороброго. Так само, як і пізніше монгольське bahadur, baatar. Ніде більше, в жодній мові, а домовиться воно ще принаймні в п’яти європейських мовах, — воно не пов’язується прямо з поняттям сильного, силача. Воно ясно, що казати, якась фізична сила має бути, у слабаках зрідка пробуджуються відвага та мужність, але… В російському розумінні богатир, це — насамперед, — могутній силач. Розумний ще він до цього, чи хитрий, — жодного значення для його богатирства вже не має. А оце й є оте, найбільш цікаве та визначне. Тому що невідворотно нагадує нам про те, що:
Скорость к обиде и скорость к мести, преобладание физических стремлений, мало сдерживаемых религиозными и нравственными законами, сила физическая на первом плане — ей весь почет, все выгоды, богатырь, сила которого доведена в народном воображении до чудовищных размеров, — вот герой эпохи. В битвах личная, материальная сила преобладает, отсюда видим частые единоборства, в которых оружие не употребляется: борются обыкновенно, схватывая друг друга, желая раздавить и ударить об землю: оружие, это уже человеческое, искусственное, заменяющее животную силу; при владении оружием требуется ловкость, искусство.
[С. Соловьев, Ист. России с древн. врем., — Москва, 1959, т.1, с. 245]
Пригадується, десь в індійській “Бгагаватгіті” перелічуються деякі правила, щось на зразок заповітів кожної моральної людини: не нападати збройно на неозброєного, сильному на слабого і т. і. Тут, у цих новоявлених аріїв (вони там, у себе, схоже, вже оцінили цю плідну знахідку Гітлера), цим і не тхне, тому що як пише той самий російський історик, ніби мимоволі протиставляючись мудрості “Бгагаватгіти”:
Когда силою можно взять все, когда право силы есть высшее право, то конечно, сильный не будет сдерживаться перед слабым.
[теж там, с.246]
Але, як же воно з мораллю? — спитаєте ви. А, от так, як бачите.
Реалізацію цього авторського відкриття ми маємо змогу спостерігати в кожну мить російської історії: сила дає владу, влада дає все останнє. Мораль? — ну, це вже для чистих дурнів…
Але — підемо далі.
Більшість читачів, в тому числі — й російських, так само мало знайомі з російським фольклором, як — скажімо, з творчістю свого видатного поета Пушкіна (або романіста Достоєвского). Тобто, вони знають, десь там чули, що це “вєлікіє” письменники, але часто не знають рівно нічого більше (а — навіщо, більше?). Тому, ознайомимося спочатку з деякими іншими рисами, досить цікавими, цього фольклору. Цілком неповторного.
Не ми викрили ту “широту русской натуры”, котра неухильно призводить до того, що: “Нашей правды идеал, /не влезает в формы узкие/ юридических начал”. Юридичні начала, це те саме, що відділює, відмежовує, — соціальний світ — від асоціального, або ще простіше, — громадянське від кримінального, отже… Дещо подібне спостерігаємо й тут. Виявляється, що для російського фольклору — є тісними будь які художні рамки (особливо — європейські), тому що, як нас сповістив про це ще наприкінці ХVII ст. такий собі Н. А. Львов у своїй “богатирской пєснє” — “Добрыня”:
…что уста ваши ужимаете?
Чем вы сахарны запечатали,
Вниз потупили очи ясные;
Знать низка для вас богатырска речь,
И невместно вам слово Русское?
На хореях вы подмостилися,
Без екзаметра как босой ногой,
Вам своей стопой больно выступить.
Нет, приятели! в языке нашем
Много нужных слов поместить нельзя
В иноземные рамки тесные.
Анапесты, Спондеи, Дактили,
Не аршином нашим меряны,
Не по свойству слова Русского
Были за морем заказаны;
И глагол Славян обильнейший,
Звучный, сильный, плавный, значущий,
Чтоб в заморскую рамку втиснуться,
Принужден ежом жаться, корчиться…
Як бачимо — й тут те ж саме, — “широки натуры русские”!
Отже, якщо… попадуться вам у посиланнях рядки без ладу та складу, то це не від невігластва — упаси Боже! — а тільки й єдино від сильності “славянского глагола”. А тому — й не дивуйтеся.
Наведені рядки є характерними й в іншому відношенні. Ніколи, мабуть, ні перед, ні після, російське патріотичне нахабство не сягало таких вершин, як у ХVIII ст. Це повністю пояснюється тодішніми, насправді, видатними успіхами російської агресії.
А взагалі… Теж мені, — слов’яни знайшлися…
Є й ще одна особливість цього фольклора, та теж — не абияк важлива. Вона вже, можливо, є й принциповішою. Іншим народам властиве відображувати в епосі власну історію, а за ісландськими сагами, наприклад, яких теж залічують до епосу, можна узнати в подробицях дати та місця історичних подій. Властиве таке й російському фольклорові, але дещо, як би тут пом’якше висловитись? — своєрідно. Послухаємо автора, який присвятив свою книгу російському фольклорові.
Точно так же невозможно понять Россию, ни прошлого, ни настоящего — без русского народного эпоса. Мифология, народная фантазия, миросозерцание, философские и нравственные идеи, огромная поэтическая и музыкальная культура — все это нашло отражение в былинах. И реальная жизнь тоже — обычаи, быт, нравы Киевской, Новгородской, Владимиро–Суздальской и Московской Руси.
[В. Калугин, Струны рокотаху…, Москва, 1989, с.42]
Як буде видно згодом, Київська Русь причеплена сюди так, радше заради солідності. Все подальше — то вже оте, угро–фінське. Хоч на відміну від справжніх угрів, — досить невдале.
Не слід думати, однак, що й у самій Росії її народний епос всіма оцінювався одностайно патріотично та захоплено. Були й люди, що знали йому ціну. Один з видатніших російських фольклористів, Н. А. Цертелев, добрий знайомий та кореспондент нашого Т. Шевченка, — писав у рецензії на друге видання збірки “Древних российских стихотворений”, зібраних Кіршей Даніловим:
Вообще богатырские Русские Повести представляют странную смесь истинного и ложного, благородного и низкого, смешного и вздорного; план почти всех дурен; нет в них ни связи происшествий, ни страстей, ни характеров; изображения витязей похожи более на уродливые карикатуры, нежели на портреты. Слог сух, рассказ растянут и наполнен частыми повторениями одного и того же. Словом: грубый вкус и невежество — характеристика сих повестей.
[теж там, с.73]
Інакше дивився на “русскій епос”, природно, “вєлікій русскій крітік” В. Г. Бєлінскій, котрий про ту саму книжку писав:
Эта книга — драгоценная истинная сокровищница величайших богатств народной поэзии, которая должна быть коротко знакома всякому руссскому, если поэзия не чужда души его и если все родственное русскому духу сильнее заставляет биться его сердце.
[теж там, с.75]
Але, віднесемо цей відгук на рахунок того, про що самокритично писав сам “вєлікій крітік” в листі до М. Гоголя від 20 квітня 1842 р.: “Я опрометчив и способен вдаваться в дикие нелепости…” Тому що навіть саме коротке знайомство з предметом його захоплень підтверджує — шкода, радше першу опінію: “грубий смак та невігластво”.
Втім, в усьому цьому ви надалі переконаєтеся самі, з наведення справжніх зразків “російського духу”, а зараз — увага! — ми переходимо до самого важливого — історії. Пригадайте до цього, хоч би, ісландські саги.
* * *
Отже, починаємо:
И русская история! Только в особой народной ее трактовке, восприятии и выражении — фольклоризованная история. Народ не просто хранил в своей эпической памяти определенные исторические события и имена, он создавал свою фольклорную версию самой истории.
[теж там, с.42–43]
Ну, щодо “особой”, то це якось можна зрозуміти. Бо ж у них все “особоє”, не таке, як у інших; як у всіх. Все це, досить невизначено сформульоване, починає дещо прояснюватись надалі:
Значит, речь может идти не об искажении истории, а об особом ее восприятии, об особой народной версии истории, выраженной в эпосе. Былины сохранили не отдельные исторические факты а исторические, нравственные и философские идеи, воплощенные в художественные образы.
[теж там, с.43]
Пояснимо до кінця про що йдеться, за нашого соромливого автора. Історія “искаженная”, це є дещо, деякий об’єкт, застосувавши до якого якийсь оператор, линійний чи нелінійний — це вже залежатиме від обставин та характеру “іскажєнія”, — ми отримаємо з історії деформованої — історію правдиву. Але тут ідеться про об’єкт, що лежить у зовсім іншому гільбертовому просторі, про щось таке, що не знає принципу відповідності. Про те, що як не крути, а реальних відомостей з нього не одержати. Не про історію, яка була насправді, а про історію, Якої Ніколи Не Було. Не було ніде й ніколи. Дійсно, дещо далі автор сам піднімає нам завісу над цією вимріяною “билінной” історією:
Русь страдала под игом. Русь выплачивала Орде непомерные дани–пошлины, а в былине “Василий Казимирович отвозит дани Батею Батеевичу" все происходит как раз наоборот: богатыри заставляют Орду выплачивать дань Руси за двенадцать лет выходных, Батей Батеевич вымаливает у них пощаду. Русь терпела поражение за поражением: в битве на реке Калке в 1223 году, в которой, согласно летописным сведениям погиб Александр Попович с семьюдесятью богатырями, в батыевых нашествиях 1238–1242 годов, принесших трехвековое ино племенное и иноязычное иго. А в эпосе богатыри только побеждают. Русский героический эпос не знает ни одного поражения.
[теж там, с.51]
Як же тут це все, однак, розписане! — і данини “нєпомєрниє”, і “іго” — “іноплеменноє” (та до того ж “іноязичноє”). Як це вам подобається? — наче їх монгольською мовою розмовляти примушували. Або неіснуючі школи на монгольську переводили… Буває ж отаке нахабство! Данини, підкреслимо це, були цілком помірні, все це є відоме з документів, а якщо князь, посилаючись на “іноплємєнноє іго”, — за російським звичаем гріб під себе, так з ним і розбирайтесь.
Не можна тут не привести фактичної довідки, не поправити автора на цих одвічних російських шахрайствах зі словом “Русь”. На Калці 1223 року, повторимо це, зазнали поразки кияни, волиняни, галичани, половці та алани. Жодного воїна з Північної Русі, з власне Росії, — там близько не було.
Повертаючись до цитованого — зауважимо дещо. Таке нестримане бажання — всюди перемагати, всіх та за будь–яку ціну, може видатись дивним, але можливо, що їх теж можна зрозуміти. Бо ще їх “вєлікій Сталін” висловився досить недвозначно: “История старой России состояла, между прочим, в том, что ее непрерывно били… Били монгольские ханы. Били турецкие беки, били шведские феодалы. Били польско–литовские паны…” Це — історія старої Росії, як він її називає. А як воно з його ленінсько–сталінською, — новою? — Чи її історія була ліпше, чи була таким вже “парадом побєди”? Де там… Ганебно програли польську війну 1920, не виграли фінської 1939–1940, підібравши хвоста вийшли 1989 з Афганістану. Нічого істотного в цих війнах так і не набули. Виграли, з чужою допомогою, Другу світову, але — віддавши за життя кожного німця — десятеро своїх! Перемогли, де правди діти, але так, що й досі оклигати не можуть.
От вам і маєте — “от тайгі до Брітанскіх морєй, Красная армія всєх сільнєй!”..
* * *
Що ж, такою є сила слабих. Вона існує, тільки й єдино на язику. Хочеться їм бути, як це там у них передбачене: “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотенію”, — бути сильніше та звитяжніше від усіх! — абсолютно всіх, розумієте? З другого боку, тут ми можемо наочно переконатися в усій мудрості Провидіння, — май вони справжню силу, — скільки ж непоправних бід вони могли б іще накоїти у світі!
Зовсім вже зайвим виглядає наступне зауваження автора, який зачіпає деякі етичні сторони епосу:
Нет в русском эпосе и такого традиционного императива, всеобщего обязательного нравственного закона, которому подчинены все действия героя, как кровная месть. “Старшая Эдда", “Песнь о нибелунгах", исландские саги, ирландский эпос, сказания о нартах и многие другие национальные эпосы основаны на долге мести за убитого родича, за честь рода. В русском фольклоре — не только в эпосе, но и в сказках, легендах, песнях, пословицах и поговорках — долг личной или родовой чести не имеет ничего общего с долгом личной или родовой мести. Понятие мести как таковое вообще отсутствует в русском фольклоре, оно как бы изначально не заложено в “генетическом коде" народа.
[там же, с.57]
Добре, але — які взагалі “нравствєнниє закони” там є, та де? Хто там, де й коли, — чув про якусь “чєсть”? — хіба її дозволено мати рабові?
Отже, не обійтись без поправок і тут. Автор намагається переконати нас, що “понятіє мєсті” ніби спочатку не закладене в “генетичному коді” народу. А, чи це, бува, не перебільшення? Тому що, як же тоді бути з тим, з чого починається наведене вище посилання на С. Соловйова, — “Скорость к обідє і скорость к мєсті…”? “ізначально нє заложєно” — кажете? — а як же тоді з більшовиками? Бо ж отому мітові з брудних рук про те, що більшовики — чуже, іноземне явище в російській історії, — ніхто не вірить і не повірить ніколи. Тому що насправді вони були увінчанням, квінт–есенцією російської рабовласницької історії.
Їх становлення можна відмінно прослідкувати, від слов’ янофільської маячні Хомякова та Аксакова, до слепцовських комун, до людожерських теорій Бакуніна та Нєчаєва, аж до самого Леніна, який тільки зібрав все це докупи. Та й їх предтеча, Федір Михайлович, живи він півстоліттям пізніше обов’язково приєднався би до більшовиків, не 1917 так 1941. До Гітлера, що палив у печах “жідішек”, як і не пішов би, то єдино — з причини германофобії.
Бо помститися — то була справжня та все поглинаюча пристрасть більшовиків. Хіба не відшукували вони, ретельно та прискіпливо, на окупованих ними з благословіння “мірового сообщєства” по війні чужих теренах, від Ельби по Харбін, — усіх, хто будь–коли проштрафився перед ними, — щоб відправити до улюбленого ГУЛАГу? А хіба ж це не вони, більшовики, 1963 року, за Н. С. Хрущова, спалили живцем такого собі Пеньковского, та ще й відзняли про це фільм? А така форма покарання, зауважимо, — жодними кодексами не передбачена. Це ж вони, оці ваші більшовицькі бестії, плоть від плоті вашої — їм за це дякуйте, — створили вашому народові славу самого мстивого на землі.
Помста так само неодмінно присутня в російській історії, як і безкарність за злочини. В останньому ж…
В останньому все так, тільки марно відшукує автор і тут чергову підставу для національного зверхництва (рука не піднімається написати — “національної гордості”). Дійсно, в жодного народу в світі історія не є так переповненою злочинами, як історія Росії. І дійсно, ніколи й ні один з цих злочинів не зазнав покарання — помсти. Тут ніколи не був відомий великий принцип, добре знайомий іншим народам: “нема справедливості без покари”; а тому ніколи не було й самої справедливості. Чому воно так було? — ну, простіше не буває. якщо завести покарання за злочини, то як же тоді жити далі? — без злочинів, маємо на увазі.
Бо що ж тоді являє собою велетенський злочин історії, що складається, в свою чергу, із злочинів менших, радше звичайних?
Що ж стосується до зовсім марно вже тут згаданої “лічной і родовой чєсті”, то — пробачте, — а хто ж це насмілився би завести у себе цю честь — у суспільстві на кшталт “нісходящєй лєстніци холуєв”? Хіба що той — самий верхній…
* * *
Але, візьмемося — нарешті, до справи, подивимося, як жадали сили — слабі, чиїсь одвічні раби. Щоб уникнути дорікань в упередженості, приклади виберемо не з самих “билін”, хоч воно було б і вигідніше, а — з учених монографій про ці самі “биліни”. Почнемо, так би мовити, зі становлення героя:
Как и в былине О Добрыне и Змее, богатырские свойства героя — врожденные и проявляются еще в детском возрасте:
Когда в малом был да он в ребячестве,
На широкой уличке погуливал, —
Хватит за руку и рука долой,
Хватит за ногу и нога долой.
Парилова и Соймонов
[Ю. Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41]
Ось вам, не більше не менше. Такий собі, соціально небезпечний “гєрой” підростає; це — про юного Альошу Поповіча.
А от і ще один, з тої самої компанії:
Дунай — замечательнейший эпический образ. Внимание останавливает необычная для героического эпоса сила и разносторонность психологического раскрытия характера. Герой — именно характер по преимуществу и уже только потом — определенный богатырский тип.
[теж там, с. 59]
Ну, поглянемо, подивимось на цього “богатирского тіпа”, як же він явить нам свій, так само богатирський “характєр”.
Иногда Дунай в гневе лишь ударяет по столу руками, но последствия этого жеста — самые неожиданные для присутствующих при этой сцене.
Да как подходит Дунаюшко Иванович
Ко тому столу да ко дубовому,
Ен смахнул свои руки выше головвы,
Да пустил он до стола да до дубового.
А как питья на столах проливаются,
А ще стол в щапье приломается,
А и мать земля сколыблется
Гильфердинг [теж там, с. 61]
А ось уже не застільні бешкети, а справжнє призначення богатиря — нищити “врагов поганих”. Хто вони — не має жодного значення, єдино важливе, — що вони вороги. З цієї причини їх частіше звуть просто “сіла”.
Скоро сели молодцы на добрых коней,
Учали по силушке погуливать:
Где повернутся, делали улицы,
Поворотятся — часты площади…
Киреевский
[теж там, с. 65]
Або ось, подивіться, те ж саме, тільки ще краще:
И наехали удалы добры молодцы,
Те же во поле быки кормленые,
Те же сильные могучие богатыри,
И начали силу рубить со краю на край,
Не оставляли они ни старого, ни малого,
И рубили они силу суток пятеро,
И не оставили они ни единого на семена.
И протекла тут кровь горячая,
И пар шел от трупья по облака.
Тихонравов и Миллер
[теж там, с. 71–72]
Придивимося тут дещо до цікавої обставини: людей називають — “сіла”. Такого ототожнення, підкреслимо, не знає жодна з європейських мов. Ми звикли до того ідіотичного совєцького виразу — “жівая сіла”, але — він же, виходить, — не совєцький! А як і багацько совєцького — закорінюється ще в кам’яній добі; є рабовласницького походження.
Тут же нам — цікаво, відкриваються й зовсім нові сторони ментальності народу. “Не оставляли они ни старого, ни малого”, а як же воно з усім відомою російською, совєцькою турботою про “дєтєй, старіков і бєрєменних жєнщін”? Як же бути з нею? Чи вона ще перебувала тоді тільки в процесі становлення, а поки — “не оставляли ни старого, ни малого” (“и не оставили ни единого на семена”)? А це вже цілком схоже на те, що ми знаємо. В Кримі, в Чечні, чи де завгодно.
Тут ми бачимо, в усій красі, російський геноцид — логічний виник зоологічної російської ксенофобії. Блудливі російські історики звичні всі грішки списувати на царів. А що вони скажуть нам тут?
Де геноцид оспівується самим народом? Характерне воно тут, оте — одвічне та звичне, російська подвійна мораль, егоцентрична та ксенофобна, за якою весь світ чітко поділений на “мєня і прочую сволочь”, принаймні — на “нашіх і нє нашіх”, при чому “нє наші” (вони ж — “прочая сволочь”) — і за людей не вважаються (“сіла”); як тут. В першому уривку це якась “сіла” (“жівая сіла протівніка”?). В другому, це вже конкретні татари, які — тільки подумати! — насмілилися брати данини з росіян. Звідси, та від того, що вони — й не люди, — ідуть масові вбивства, що оспівуються в обох наведених уривках. Вони дають дитинче задоволення авторові “епосу” та слухачам цієї примітивної писанини.
Нічого подібного, підкреслимо це з повною відповідальністю, не знайти в народній поетиці жодного з народів землі. А це, в свою чергу, дає всі підстави поставити запитання, — а ці? — яке відношення вони мають до людства?
Убивства — тема багатьох епосів; але — які вбивства?
Для порівняння заглянемо до нашої “Едди”, незрівняної та непорівняльної. I в ній не бракує вбивств, але… Все це — поокремі вбивства, виключні випадки в складній життєвій ситуації, а розповідь про них неодмінно заключає в собі морально–філософський елемент; хоч буде це “Пісня про Гельгі, вбивцю Гундінга” або кривавий спір братів, Ангантюра та Гледа.
Центральною історією “Едди” є епос про гунського конунга Сігурда з Дону, теж не вільний від убивств. Тут деяка нерозсудливість самого героя перемішується з невідворотнім втручанням долі. Грайдмар отримав золото асів — як виру, викуп за вбитого ними сина. Потім за це золото його вбивають власні сини, а це вже є вбивство, яке в принципі не може бути сплачене вирою. Тепер золото вже прокляте, на ньому лежить прокляття крови від неоплаченого, не прощеного та не помщеного вбивства. Коли Сігурд потім вбиває Фафніра, присвоюючи його багатство, — на золото падає подвійне прокляття не відданої вири. Саме воно, за одною з версій “Едди”, — й стане причиною загибелі необачного конунга; як це й провіщував йому його дядько Грипір (Gripis spa): “Золото дзвінке, / клад вогнекрасний/ загубить тебе”. Не додало щастя Сігурдові й зрадництво Регіна.
Всі ці складні події втілені до високо художньої форми, котра дала привід О. Лангу сказати, що: “все це є досконалим, на рівні вищих досягнень Шекспіра, непорівняне до поезії греків та римлян”. Щоб збагнути все значення подібної оцінки, треба пам’ятати, чим є Шекспір в очах будь–якого літературознавця, не тільки англійського.
Повертаючись до двох наведених вище прикладів (вибраних навіть не нами, а все одно — досить типових), можна лише не без суму ствердити, що для “отчєта о продєланной работє” там бракує чисел, а для літератури — саме літератури. Не вважати ж нею, дійсно, те, що “і пар шєл от трупья к облакам”…
Підсумуємо. Жодної художньої, поготів — історичної позитивної вартості так званий “русскій епос”, — не містить. Він, як ви могли в цьому переконатися самі, — є безглуздим та кострубатим. Для нас він цікавий, як репет слабих за передбачливо не даною їм Провидінням силою. Силі для слабих та ницих духом, бо й здоровий дух може поселитись лише в здоровому тілі.
Тому нема нічого дивного в тому, що досконало знайомий з цим фольклором Пушкін, — без застережень брав фольклорні сюжети у Вірвінга або братів Грімм.
І, дійсно, спробуйте но порівняти цей богатирський епос не з “Еддою”, ясна річ, а — хоч би з якимось іншим епосом. Як не з “Одісеєю” та “Іліадою”, то — скажімо, — з “Калевалою” або “Калевіпоегом”. Адже, — не порівняється, чи не так?
А тому — хто ж і стане їх порівнювати? Вони — непорівняні.
Епоха епічна — то епоха дитинства та юності народу. Час цей буває визначаючим: видно, хто та чого обіцяє. З жалем стверджуємо: до чого ж мало обіцяє цей, так званий епос!..
* * *
Пошуки та туга за силою слабих, з якою можна прожити не маючи й крихти розуму в голові (“сіла єсть — ума нє надо!”) — переповнюють не тільки так званий “епос”, зразки якого були наведені вище. Вони характерні, природно, для всієї російської літератури. Особливо тої, на “вищому ступені розвитку російського імперіалізму” — совєцької. Але, більш–менш деталічне дослідження справи — зайняло б надто дужо місця. Отже, й обмежимося посиланням на російського поета О. Блока (1880–1921), так само захваленого критикою, як і мало чого вартого. Здається, його й досі вивчають по школах, але… Дозволимо собі зауважити, без жодних скрупулів, що поки наших школярів годуватимуть віршованим мотлохом різних там блоків та маяковскіх, — людей з них не буде.
Останніми творами О. Блока були “Двенадцать” та “Скифы”
Щодо першого, чомусь охрещеного “поемой” (теж — якась частка манії величі), то…
Йдеться про якийсь патруль, загін, чи то просто зграю червоних, отих, у васнєцовських шинелях до п’ят та островерхих шоломах (“будьоновка”), замовлених заздалегідь царем для майбутнього “парада побєди” в Берліні, та так добре використаних більшовиками. Вони мають “рєволюціонноє право” вбити на місці кожного, хто поставить (чи не поставить) їм опір. Вони здійснюють, як можуть, заповіт свого Ілліча — “грабь награблєнноє”, а це останнє, що награбували, — пропивають та прогулюють по кабаках. Ними, як відомо, не гребував і наш витончений поет, що свого часу допився по них до примари “нєзнакомкі”. Вельми нескладний сюжет для “поеми”. Кінчається ця писанина рядками:
Так идут державным шагом —
Позади — голодный пес,
Впереди — с кровавым флагом,
И за вьюгой невидим,
И от пули невредим,
Нежной поступью надвьюжной,
Снежной россыпью жемчужной,
В белом венчике из роз —
Впереди — Исус Христос.
Як бачимо, червоні бандити можуть ходити тільки “дєржавним шагом”, щось менше їх не задовольняє. Останні рядки сповнені кічової красивості, так типової для цього невимогливого віршуна. До чого тут Христос на чолі банди вбивців та грабіжників — невідомо, мабуть, і авторові. Оригінально? — можливо; але — до чого ж неправдоподібно… Чи знову — вибрик дологічного мислення?
З приводу цього Христа більшовичня крутила була носом та сичала, але згодом прийняла й це; як грабує з нами, як працює на нас — хай буде хоч Христос: “мать его…!”, як вони кажуть.
Головне, що в звичне дологічне мислення — укладається повністю.
Другий вірш — “Скифы”, то це (як вже у нас кажуть): те ж гівно, тільки рідше, але може саме тому — й цікавіше. Не будемо знову, цю ідіотичну маячню розбирати від початку, обмежимося рядками:
Мильены — вас. Нас тьмы, и тьмы, и тьмы,
Попробуйте сразиться с нами!
Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы!
С раскосыми и жадными очами!
Вы сотни лет глядели на Восток,
Копя и плавя наши перла,
И вы, глумясь, считали только срок,
Когда наставить пушек жерла!
Да, так любить, как любит наша кровь,
Никто из вас давно не любит!
Забыли вы, что в мире есть любовь,
Которая и жжет и губит.
Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,
И душный смертный плоти запах.
Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет
В тяжелых, нежных наших лапах?
Привыкли мы, хватая под уздцы
Играющих коней ретивых,
Ломать коням тяжелые крестцы
И усмирять рабынь строптивых…
Що ж, і дійсно — “тьми”, не можна недооцінювати її, цю чисто щурячу фертильність, але… Питання радше не в числі, а в тому — чого є вартий кожний; от так. А потім… Побійтеся Бога, панове, — які ж ви в дідька скити? Скити сьогодні — це ми, індо–європейці, вільний нарід, а ви — не з тої бранжі; якісь там, кажуть вчені, чи то угри, чи то урало–алтайці. Бо ще Геродот знав, хто живе, на північ від скитів, та (мабуть — з повним знанням справи) називав їх не скитами, а — андрофагами. Тобто, тими, що їдять людей. Бо ж — бачите, й сам ваш поет пише (ніхто не неволив): “Мы любим плоть — и вкус ее и цвет”. Чи не так?
І, в жодному разі, так само — не “азіати”. Бо азіати — це ого! — далеко вам до них! Вони не гірші від скитів. То — вільнолюбні люди, — казахи, киргизи, монголи… Не раби й не нащадки рабів–предків, котрих продавали та купували всього сто з гаком років тому, нічим оту худобу.
Отже, знайте своє місце в історії, панове, — не висувайтеся. Ні скити, ні азіати — вам не пара; вони вас до себе — все одно, — не приймуть. Бо у вас — “особий путь”, — не забувайте.
А тепер надамо, з цього ж приводу, слово російській людині. Що–правда, представникові тої Росії, котрій — завдяки “тьмам” вас, — так і не судилося бути.
В этих комических угрозах, в этой литературщине, которой я привожу лишь часть, есть, конечно, совсем непонятное, что значит, например, “копя и плавя наши перла”? Все остальное, что ни слово, то золото: тьмы азиатов, раскосые и жадные очи, вкус и смертный запах плоти, тяжелые, нежные лапы, хрустящие людские скелеты и даже ломаемые конские крестцы, хотя ломать их за игривость коней есть не только злое и глупое, но и совершенно невозможное физически, так что уж никак нельзя понять, почему имено “привыкли мы” к этому.
[И. Бунин, Окаянные дни, Москва, 1991, с.297–98]
Добре написане, нічого не сказати. Але — можна б і дещо доповнити нашого шановного однодумця. Бо він, захопившись отими, смішними своєю людожерською неймовірністю погрозами великодержавного патріота на адресу “гнілого запада” та зовсім вже безглуздим ламанням кінських хребтів заради власного куражу, — якось полишив без уваги останній рядок: “И усмирять рабынь строптивых…”
Бо він, цей рядок, можливо — мимо волі автора, — й видає його справжнє покликання. Саме “усмірітєлі” з них, як відомо, — не останні. Хребта коневі голими руками йому не зломати, а от, упоратися з бабою, та ще й рабинею — може бути й по силах. Деручи її щодня батогом за російським “Домостроем”, чи не найбільшою національною цінністю. Тобто — проявити геройство в тому, на що дійсно вистачить сили, замість того, щоб мріяти “сразіться” з недосяжним “гнілим западом”. От, хоча б так:
Нередко случалось, что господин насиловал своих рабынь не обращая внимания на их мужей, растлевал девиц; случалось, что убивал до смерти людей из своей дворни, — все ему сходило с рук.
[Н. Костомаров, Историч. Монографии и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. ХІХ, с.164]
Бачите тепер, як треба “усмірять рабинь строптівих”? — а там, на Заході, щось таке може й не “сойті с рук”. А це — останнє, для них мало не головне. На те й “особий путь”…
Не вадить і подивитись, порівняти, — а як воно з цим було в “азіатів”, тільки не у того самозваного сміття, а тих — справжніх. Пригадаємо найдоблесніших, витриманих та дещо замкнених монголів Чингіс–богдохана, що подарували п’ятьом народам Європи разом, — назву героя без вади — “баатар, багадур”. Чи й вони колись “усмірялі рабинь строптівих”? — далебі. Поперше, не було рабів та рабинь, як таких, ніхто ні перед ким не плазував на брюсі; подруге… За монгольськими законами навіть вдарити жінки або дитини, — вважалося кримінальним злочином та відповідно каралося.
Зате, як добре пише Іван Бунін далі, дошкульно та вміло влучаючи в найболючіше місце:
Не оригинальное и самохвальство “Скифов”: это ведь наше исконное: “Шапками закидаем!” (иначе говоря: нас тьмы, и тьмы, и тьмы). Но что всего замечательнее, так это то, что как раз во время создания “Скифов” уже окончательно и столь позорно, как никогда за все существование России, развалилась вся русская армия, защищавшая ее от немцев, и поистине “тьмы и тьмы скифов”, будто бы столь грозных и могучих, — “Попробуйте сразиться с нами!” — удирали с фронта во все лопатки, а всего через месяц после того был подписан большевиками в Брест–Литовске знаменитый “похабный мир”…
[теж там, с. 298]
Так, що ж: хіба будемо коментувати цей вирок?
Думається, досить і наведеного. Ой, ця вже мені сила слабих…
* * *
Але, може Олександр Блок, щирий патріот Росії (все одно, якої — царської, більшовицької), а значить, так би мовити — “вестфоб”, — надихався не цією війною, а… Скажімо, якоюсь попередньою, більш вдалою? Минулими “побєдамі русского оружія”? Та ні; бо попередня війна, російсько–японська, — була аж ніяк не ліпшою. Там “сразіться с намі” спробували справжні азіати — японці, та добре наклали по шиї недолугим новоявленим “скіфам”. Так, що аж “хрустнул ваш скелет”, отим пам’ятним 1905 роком. Наклали на суші та на морі, та так, що минуло вже скільки поколінь, а ще й досі уникають пригадувати, що ж воно там було, на “сопках Манджурії”…