ЗАКЛЮЧЕННЯ

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в “малоросійське дворянство”! Скільки блискучої спостережливості! Скільки проникливості в осуді й оцінці з’явищ! Скільки гордості на свою породу і скільки погорди до “нижчої” породи насильників! Скільки аналогій має та полтавська епоха з епохою, що наступила потім, як Україну прилучено до імперії, змонтованої Леніном. Аналогій, що свідчать про однаковість та незмінність метод “розбудови” петрової імперії і про неминучість змагу з нею, про неминучість гасла: “ми або вона”.

Д. Донцов.

Оцінка значення будь–якої культури для світу, та її місця серед інших культур, неможлива без розгляду питання про її вплив на ті ж інші культури, на інші народи. Висвітлимо коротко й це питання.

“Вєлікій Сталін” не був генієм, але був людиною досить практичною. Вигравши за щедрою допомогою союзників війну з Німеччиною та наклавши лапу на пів Європи, він припустився, однак, і прикрої помилки: створив так звані “поділені народи”. Ситуацію, за якої в одного й того ж народу є дві країни: одна нормальна, своя — національна, а друга — совецька; з отого — “соціалістічєского лагєря”. Як ота була НДР, відокремлена від справжньої німецької держави; або рабська Північна Корея поруч із вільною Південною.

От це й була велика помилка, бо тут увесь світ міг на власні очі бачити: один нарід, одна земля, а… успіхи абсолютно різні. Одні живуть вільно, демократично, та горя не знають. Другі, стоять у чергах, та усі як є на поводку у ШТАЗі чи чогось іншого. Спаскудження народу в НДР за кілька десятків років подібного життя було настільки капітальним, що ця країна й за десяток років не зрівнялася з останьою Німеччиною. Тут кожен міг бачити, як впливає на життя та якості народу відсутність або наявність совецької, тобто — російської влади: влади Москви. Чистий експерімент, чи не так? От, саме тому й не слід було допускати його існування. Бо, це прискорило падіння СССР, принаймні, років на десять.

Але, такі випадки траплялися й раніше, іще з самодержавною Росією, та ми й використаємо цю модель для нашіх цілей: показати, яким негативним був вплив російської культури на інші народи.

Свого часу, ще за Петра І, була захоплена остаточно Східна Фінляндія — Кар’яла, що увійшла до Росії під назвою Кареліі. Потім була захоплена так само й Західна Фінляндія, але вона була під Росією усього якихось сто років, та користувалась широкою автономією, особливо культурною; отже — теж мало не чистий експерімент. Для тих, хто спробує сховатись за тезою: мовляв, Карелія завжди була відсталою та некультурною, — нагадаємо: саме там збирав іще минулого століття Еліас Льонирот (1802–1884) безсмертні руни “Калевали”; значить не дикуни, не останні.

Але, що ми маємо сьогодні, порівнюючи культурні успіхи Фінляндії та Кареліі — полноправного суб’єкта Россійской фєдєраціі? Не станемо порівнювати за університетами або театрами; чи навіть фольклорними ансамблями, певно, що й такий у Кареліі є. Порівняємо за людьми. Поставимо питання руба, — чи є в Кареліі або були такі музиканти, як Ян Сібеліус, такі письменники, як Міка Валтарі? — або, нарешті вченні — як Рольф Неванлінна? Відповідь буде одна: нема й, правдоподібно, не буде. Бо нема чогось подібного у цілій сьогоднішній Росії.

Чи не такий саме чистий експерімент маємо й на півдні, в особі колись відторгненої від Румунії невеличкої Молдови. Що дала вона світові під російським наглядом? Чи дала вона світові таких музикантів як Джордже Енеску? — або таких письменників як Мігай Емінеску або Панаіт Істраті? Чи філософа як Мірча Еліаде? — годі шукати… Колись, тисячу років тому, мадяри розсталися зі своїми етнічними родичами башкірами, які потім “добровольно вошлі в состав Россіі”. Безглуздо було би сьогодні, коли мадярськи вчені мають більше Нобелів ніж увесь покійний совецький Союз, — питатися: а чим відомі у світі башкіри? — надто давня то справа. Ліпше звернімось до проблем культурної орієнтації. Тут вже ніхто нікого не давить, але… знаходимо не менш разючі приклади. Вже згадувана Румунія, попри свою православну віру, завжди культурно орієнтувалася на Захід, зокрема — на Францію. Казали, навіть, що великий Істраті писав свої романи французькою, а вже потім перекладав на рідну румунську. Сусідня Болгарія, теж право–славна, орієнтувалася на Росію, та…

Чи можна, поклавши руку на серце, порівняти досягнення її культури з румунськими? При всій повазі до болгар, мабуть, ні. Чи дали вони світові таких людей, як Енеску Істраті або Еліаде? — або когось, як Константіне Бренкуші? Побоююся, що все ж таки ні.

Навіть порівнюючи народи з практично однаковими мовами, як от православних сербів та римо-католицьких хорватів, які ніколи не орієнтувались на Росію (марно було би писати, що є Росія для сербів), — бачимо якнайрізкіший контраст. Чи був у сербів хтось, як великий енциклопедист Руджієр Бошкович (1711–1784), або такий різьб’яр, як Іван Мештрович (1883–1962)? — далебі…

А тепер і поставимо кінцеве запитання: чи можна іще більше здискредитувати орієнтацію на цю культуру, такою ж мірою не високу, як і вторинну? Здається, що ні. Отже, підіб’ємо деякі підсумки нашому короткому порівняльному дослідженню та співставленню двох культур. Воно дозволяє ствердити наступне.

Російська культура розвивалася на міцній та хибній основі работоргового суспільства, де до відносно недавнього часу (якихось півтори сотні років тому) людину можна було за певну суму купити та продати. Ця основа визначала її від’ємні, в будь–якому сенсі, характерні риси; це:

1. Агресивність по відношенню до інших народів та культур.

2. Расизм та ксенофобія, котрі — навіть свідомо пригнічувані, — завжди дадуть знати про себе.

3. Егоцентризм, особистий та колективний, та самозадоволення та самомилування, які з нього витікають; непомірні заздрісність, брехливість та лицемірство.

4. Легке відношення до істини (знову — брехливість та лицемірство), волюнтаризм, особистий та колективний.

5. Постійний дуалізм раба та пана. Коливальний режим поміж двома взаємно виключаючими станами психіки.

Ніде не зустрінете ви такого зверхницького нахабства до інших, ніде не зустрінете ви більш вільного поводження з істиною, такої поверховості, невігластва та звичайної неохайності у поводженні з фактами та поняттями.

6. Відсутність міри та “бєспрєдєл” в усьому, крім чогось доброго, ясна річ.

7. Незмінну схильність та неуміння (та небажання) відрізняти суп від помиїв.

До цього можна додати недолік, так би мовити, методологічний. Про нього вже почасти згадувано вище. Ця культура, що стоїть осібно в Європі, зберегла в собі в дівочій недоторканості, — первісне, дологічне мислення, більш менш давно пережите європейськими культурами. Саме це є досить важливе.

Ніде у світі не існує сьогодні такого розлеглого заповідника древнього, дологічного мислення.

Зауважимо, що деякі з цих рис можна прослідкувати й по інших культурах, і не рабовласницьких за походженням, повністю від них — можливо, ніхто не вільний. Але, в інших культурах вони не набувають домінуючого значення, вони не є аж так яскравими та не кидаються у вічі, — не є визначальними. Ось, у цьому й вся справа.

Культура ця має ще й зловісну рису герметичності. Ми вже десь вживали були для неї терміну — “культурне гетто”. Так — от, вона як лабіринт або як гетто: до неї легко зайти, потрапити, але важко з неї вибратись. З одного боку, вона своею простотою та невибагливістю розлінює та відучує розум від думки; з другого, — заражує ксенофобією. Потрібно мати сильний розум та велику любов до знання, щоб вибратися з її огорож.

І — ще одне.

Мало самої культури, як такої. є до останнього важливе: на чому, на якій ментальності народу, на яких його цінностях вона побудована? Як немислиме побудувати щось солідне на болоті або піску, так само неможливо будувати культуру на зіпсованій етиці або невідповідній соціальній основі. Це — чиста утопія. Рано чи пізно — все почне валитись. Що би ви там не набудували.

Практика розповсюдження цієї культури по теренах, що дорівнюють 1/6 поверхні земної кулі (а це — немало!), дає змогу зробити повчальні висновки. Вона показала, ця практика, що подібний процес незмінно супроводжується:

1. Знищенням будь–яких інших культур. Це — обов’язкова частина цілого, віддзеркалення загальної агресивності народу та його імперії.

2. Не розповсюдженням інформації та просвіти, але навпаки, їх стагнацією, падінням та нищенням. Це пов’язане, значною мірою, з тим, що ця культура сама була продуктом жорстоких обмежень та заборон. Вона дослівно, дитя цензури — будь–якої, всіх видів. Такий само штучний продукт, як ніжки китайської принцеси, що виросли у порцелянових тухольках; або дуб–бонсай, що виріс у звичайному горщику.

Повчально глянути з цього боку на сьогоднішній стан російської культури, вона перебуває у повній розгубленості: зникла цензура. Раніше було ясно, як та що писати, тепер — все стало неясне…

Спокусливо напрошується співставлення зі самим російським комплексом, який позбавлений в основному, так би мовити, жорсткого морального кістяка, та має його ніби зовні, як мушлю. Коли ж десь там зникає цей зовнішний тиск — біда: “шірокі натури русскіє…”

3. Розповсюдження в суспільстві насильства та злочинності. В Україні ще напочатку століття й хати ніхто не замикав. Спробуйте зробити щось таке тепер, в зрусифікованій Україні.

4. Розповсюдженням пияцтва. Пияцтво, як і крадійство — невід’ ємні риси російської культури, народного трибу життя. Їх він і несе всьому світові, цей російський триб життя. Будь–кому, хто вкаже мені, що в Росії є такі глухі місця, де всього цього й близько немає, — я обгрунтовано відповім, що ми тут не розглядаємо виключень, але мовимо про домінуючі тенденції.

5. Поширенням корупції в суспільстві. Росія — країна здавна чиновна, а значить — і корумпована. Ніхто в світі так охоче не бере хабара, як російський чиновник.

6. Поширенням брехні, як різновиду інформації. Тут добрехалися до того, що навіть власну історію підробили. Мало не цілком.

7. Розповсюдженням матірної лайки.

Про це останнє варто сказати окремо.

Якщо виконати короткий порівняльний огляд цієї культури, за… скажімо — відомим декалогом Мойсея, десяти заповітам, то…

Втім, а чому ні? — пішли! Отже…

“Не сотвори собі кумира” — як з цим? З цим — недобре. Тому що — створювали та створюють. І кумира всіх кумирів — самих себе (Росія, російський нарід), і просто кумирів (Петр І, Єкатєріна ІІ, Ленін, Сталін…), і дрібних кумирчиків (всіх і не перелічити). Одне слово, не культура, а суцільна кумирня.

“Не укради”? — ну, з цим, мабуть, іще гірше: крали багато та крали довго. Чого тільки не крали! — Боже великий! Крали все та звідусіль. Свого — законного, вважай, що нічого немає; навіть землі. Крали людей, хутра, золото, ідеї, технології… чого тільки не крали…

І все це хіба на те, щоб набути плоску мудрість: “крадєноє впрок нє ідєт”?

“Не прелюбодій”? — ого, ще й як прелюбодіяли! Блудили не тільки з невістками (уславлене російське “снохачєство”, невідоме культурам інших, відсталих народів, з їх “полудікім битом”), але й з дочками та онучками. Жили, можна сказати, у звальному гріхові. Сліди, та незнищальні, — полишили у мові.

Візьмемо, наприклад, слово “целомудрие (целомудренная девица)”. Його структура викриває ту саму другу частину, що й в старій російській назві філософії, дослівному перекладі з грецької: “любомудрие”. Отже “мудрие” має семантику “науки” (мудрість). Тут сама вже конструкція слова показує, як в російському суспільстві треба ловчити та мудрити, науково вихитрюватись, щоб, як у них кажуть, “сєбя соблюсті”. А простіше кажучи — щоб “і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті”.

“Не убий?” — от цю заповідь порушували найбільше. Убили не тільки силу людей, але й цілі народи, мови та культури. Коли не вистачало чужих, убивали своїх. Як в останній чеченській війні, — щоб убити кілька тисяч чеченів — поклали трупом кілька десятків тисяч власного населення.

А, ось воно, нарешті, й те, на чому ми зупинилися.

“Почитай батька та матір свою”. Шкода, але не поважали ні одного, ні другу. А для матері, щоб її якнайбільше принизити — вигадали спеціальну матірну лайку. Не відому більше ніде, що підтверджується тим фактом, що матірна лайка в нечисленних інших, сусідських мовах, — являє собою прямі кальки з російського мату.

Лаятись “по батюшке”, втім, здається так і не придумали. Це, однак, не від небажання або відсутності фантазії. Радше тому, що як материнство завжди неспірне, то вже батьківство, тим більше — в Росії, — радше більш або менш імовірне.

Зауважимо, що матірна лайка — давня та міцна прикмета російського суспільства, російського трибу життя. Хорватський патер Юрай Крижанич, котрий навідав Московії 1659–1677 (як гість країни, він провів з них 15 років на засланні в Сибіру), полишив нам багацько цікавих спостережень. Він пише:

За пенязи посвящают свинопасов и мясников, за пенязи отпускают грехи без исповеди и покаяния.

Всякие святыни они обрашают в товар.

Як бачите, російський нарід іще тоді являв схильність до ринкової економіки…

Голштинський посол Адам Олеарій, який мав нагоду відвідати Москву приблизно в той час — пише, що й піп у церкві (чи то справжній, чи то зі свинопасів) не гребує пужнути богомольних прочан добрим матюком. Це

- дуже цінне спостереження, бо як матюк дістався навіть церкви, то в суспільстві він є нормою. А значить без нього ніде не обходились. Мемуарна література на жаль якось не донесла до нас, — чи бренів повсякденний мат по Государственних дєпартамєнтах Першої або Другої імперії, але що стосується до Третьої, то тут він був обов’язковим атрибутом службової мови партії. Так, отої самої — КПСС. Великим матєрщінніком був, кажуть, останній прем’ єр покійного СССР, та коли вчинилася гласность, та йому довелося виступати на телебаченні та давати інтерв’ю, цікаво було спостерігати, як він мнеться та підбирає слова, щоб не пустити, бува, в ефір звичного матюка.

Дослівно те саме можна спостерігати й з теперішніми політиками Росії. Але, що ж — досить. Опустимо останні заповіді, з ними аж ніяк не ліпше. Передбачаю знову заперечення, — так, що ж це виходить? — російська культура протирічить десяти заповітам; в тому числі, й християнства? А, на вашу думку, — хіба не протирічить? — ясно, що протирічить. Не стільки сама культура, скільки отой триб життя, з якого вона виросла.

Таке, слід гадати, — є досить очевидне.

Наша, українська культура, хоч і розвивалася якийсь час під гнітом російської, та не без її розтліваючого впливу, — в значному ступені спромоглася уникнути всього цього, повторивши, загалом, нормальний шлях розвитку нормальної європейської культури.

До того спричинилися принаймні дві сприятливі обставини.

По–перше, первісні демократизм та толерантність українського сільського суспільства, які прослідковуються на тлі тисячоліть, від самих початків нашої древньої історії.

По–друге, це солідний вік нашої культури, котра була древньою, зрілою та розвиненою культурою ще тоді, коли не існувало жодної там Росії. Тому що не українська культура та українська мова пішли бути від російських, як то пнуться нас переконати покоління завідомих брехунів, російських вчених шахраїв від історії, а — як раз навпаки. Російська культура, в старішій своїй частині, є дочірньою по відношенню до української. Хоча — підкреслимо: гордитися тут — нам нема чим. Радше — навпаки: шкодувати…

Без інтелектуального потенциалу України, культурної європейської країни, без її допомоги та сприяння, — зійшли б нанівець усі просвітницькі афери Петра І, та Росія й досі перебувала б десь на рівні Івана ІУ. Тому що не купа європейських покидьків, запрошених до Росії Петром — перемінила та освітила її, а тисячі не відмічених (а іноді й відмічених) історією українських інтелігентів, що безкорисливо прийшли на допомогу Росії. Зацікавлених в тому, щоб мати поруч з Україною більш–менш цивілізованого сусіда. Не полінуємося ще раз навести стриману оцінку Н. Костомарова:

Перенесение киевской учености в Москву было важнейшим событием в истории русской образованности XVII века.

Все це обернулося, однак, нещадним пограбуванням нашої культури, так само, як і намаганнями її знищити, які продовжуються й досі.

Щоправда, незважаючи на це, картина сьогоднішньої російської культури — не втішає. Вона, як і російське суспільство, яке давно себе вичерпало — ледь жевріє, ось — ось остаточно визіхає духа.

Останні реальні її досягнення, це далека перспектива часів до Першої світової, або — принаймні — часів єміграції (І. Бунін, В. Набоков). Совєцький період полишив тільки гору культурного сміття, гною, — відмінного від звичайного тим, що й на жодне добриво не придатний.

Постсовєцький період російської літератури обдарував нас алєшковскімі, лімоновимі, кунінимі та сорокінимі, — вже чистою антилітературою. Вона являє лише вужчий інтерес для культурологів, як приклад намагань вже книжкового розвитку фольклорної культури російського “матєрка”. А також, природно, кінцевого розкладу в суспільстві будь — яких моральних цінностей.

До того була пройдена довга історія.

Як сама Росія набула репутацію світової держави шляхом агресії, геноциду та брехливої тотальної пропаганди, так само російська культура набула свою репутацію “вєлікой” (для профанів, ясна річ), — ніяк не чесним шляхлм.

Зараз все це разом, агресивна імперія з її агресивною культурою, повноправно існують у світі, хоча й тут є слабий пункт: “Чтобы заставить себя заметить, нам пришлось растянуться от Берингова пролива до Одера”, — як помітив іще П. Чаадаєв. Крокуючи при цьому по горах людських черепів, як оті — на картині В. Верещагіна. Ніщо, простягнуте на десятки тисяч кілометрів.

Але, є в цього претензійного велетня й своя ахілесова п’ята. Він не виносить звичайної та банальної правди, та — чим далі — тим більше. Правда — будь — яка, оце й є саме те, що з самого початку протипоказане цій історії, цій культурі.

Ось тому, будь — яке розповсюдження правди про них, — смертельне для її репутації. Ось тому й потрібно її розповсюджувати. Всіма засобами. Щоб ніхто та ніколи не думав на майбутнє, що на висоти слави можна вибратись не самовідданим трудом на благо людства, але — нахабством, пропагандивною брехнею та обманом.

Породжена агресією та просякнута її духом російська культура набула властивості та якості бур’яну. Як останній у вільній конкуренції вмить витіснює будь — яку культурну рослину, так само російська культура, всього тільки поставлена в умови однакових можливостей, — неминуче витисне або знищить інші культури.

Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури, нема чому — поготів, у неї вчитися сьогодні, — нічого доброго та здорового набути немислимо. Контакти з нею можуть лише утверджувати в суспільній, громадській думці все те, що ми не раз перераховували вище, те, чого здоровій культурі треба страхатися та уникати.

Та й взагалі, для сучасності кінця ХХ ст. вона має лише вузький, фахово — культурологічний інтерес. Як найбільш розвинена культура рабовласницького суспільства, з усіх відомих у світі.

Як народжена рабовласницьким суспільством вона відіграла свою ролю в господарстві імперії, але — чи мислимі імперії в ХХІ сторіччі, до якого ми йдемо?

Будемо сподіватись, що ні — немислимі.

Російська культура, як ми це показали, є — плоть від плоті, — продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму та расизму. Вона є соціально небезпечною для будь — якого демократичного суспільства.

Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури — нема чому й сьогодні, — підкреслимо це ще раз. Але, розуми наших людей, нашого народу були за минулий час грунтовно запаскуджені “досягненнями” цієї культури. Слід би сказати, радше, — антикультури. Тому, без очистки від цього не мислиться можливим жодне національне відродження, це — природна річ. Звідси конче необхідно:

a/ Звільнити остаточно від впливу цієї культури нашу, європейську, українську культуру, частину людської культури.

b/ Очистити українську мову, пильно, ретельно та радикально, від всього того, що було за колоніальних часів привнесено до неї мовою російською: як стихійно, так і внаслідок примусу.

c/ Всіма засобами доводити до відома зацікавлених осіб оцінку минулого цієї культури, справжньої історії цієї культури, та країни що її породила. З тим, щоб почасти сприяти її поверненню на здорові шляхи розвитку. Якщо це ще є можливе, ясна річ.

* * *

Таким чином, спірне та може дебатуватись питання про те, чи необхідна нашій країні якась там українізація. Але немає сумніву в іншому, — вона категорично потребує повної та конечної дерусифікації, тобто — знеросійщення.

Донецьк, 1994