КУЛЬТУРА ОСТРОГА

КУЛЬТУРА ОСТРОГА

Но речь идет здесь отнюдь не только о тех традициях, которые сообщаются человеческому уму историей и наукой: эти традиции составляют лишь часть мировой памяти. А много есть и таких, которые никогда не оглашались перед народными собраниями, никогда не были воспеты рапсодами, никогда не были начертаны ни на колоннах, ни в хартиях; самое время их возникновения никогда не было проверено исчислением и приурочено к течению светил небесных; критика никогда не взвешивала их на своих пристрастных весах; их влагает в глубину душ неведомая рука, их сообщает сердцу новорожденного первая улыбка матери, первая ласка отца. Таковы всесильные воспоминания, в которых сосредоточен опыт поколений: всякий в отдельности воспринимает их с воздухом, которым дышет.

П. Чаадаев

Ми розглянемо тут іще один своєрідний аспект російської культури, простіше кажучи — кримінальний. Так, так, це не помилка, саме так. Бо де ви ще бачили, наприклад, щоб бандитський або “блатной” пісенний фольклор займав в народній культурі таке почесне місце? — де й коли? Погодимося відразу, що розглядати з цього боку будь–яку іншу з європейських культур, скажімо, данську або італійську — справа безперспективна, але тут… Втім — побачите самі.

З приводу співвідношення історії та моралі — є різні точки зору, різні концепції та підходи. Наприклад французький історик Марк Блок, — заперечував моралізаторський підхід до історії. Неплідно, вважав він, дорікати депутатам французького революційного конвенту їх кровожерну аморальність. Треба насамперед встановити, а чого ж насправді хотіли люди? Коли його самого підчас війни зліквідували в німецькому концтаборі, — ми не знаємо, на жаль, чи вдалося йому, хоча би в обличчі смерті, — довідатись, а чого насправді хотів тоді німецький нарід? Відомостей про це — у нас, на жаль, немає.

З другого боку, римський історик Тацит — надовго перед ним, — високо цінував моральні уроки історії; та широко і не одного разу їх використовував.

Думається, що як з історії не тягнути уроків, в тому числі — моральних (щоб не повторювати її помилок), то вона просто втрачає будьякий сенс та інтерес, перетворюючись або в читання на дозвіллі (от, жили люди!), або підданою ретуши та патріотичному прикрашательству, — у засіб власного звищення: як “славная історія россійская”.

А витягнення уроків потребує, та не в останню чергу, витягнення моральних уроків з минулого, його моральної оцінки. Але, з цим виникає одне законне та очевидне питання: а за якою мораллю належить оцінювати минуле? — за сучасною, за тодішньою? Запитання, немов би, аж як вчене та заплутане, але — дивлячись для кого. А, що вони, власне, таке? — теперішня, тодішня? Чи, скажімо, красти колись було добре, а тепер стало погано? — чи навпаки: “грабь награблєнноє!”? Все ускладнюється, все розвивається, але на непорушних древніх, вихідних основах. Раніше, наприклад, не було компютерного крадійства, ну й що? — хіба це не саме звичайне крадійство?

Про те, що правила моралі — в головному, в загальному, — одвічні та інваріантні відносно історичних та соціальних перетворень, свідчать хоча б оті ж десять Моісеєвих заповітів, котрих як і раніше не в стані подужати наш сучасник. Є й більш сучасні, наукові докази, за всіма правилами. Про ті ж “одвічні та первісні принципи моралі” багато писав видатний філософ та етик сучасності, Тадеуш Котарбінський. Читайте його, як кому не вистачає власного здорового глузду

З точки зору саме його буде абсолютно ясно, що лише недоумки зразка господіна Маркса (ну, ясна річ, — і Енгельса), вщент забувши про всяку мораль, здатні були щось там молоти про “прогрєссівность рабовладєльчєского строя”. Тут вони ігнорували навіть такий примітивний показник, як видайність праці. Бо останній ідіот розуміє, що нема більш неефективної праці, ніж праця раба. Їм же, цим двом білянауковим ділкам, належить і концепція подвійної моралі. Втім, — здавна відома в Росії: одна мораль для мене (нас), друга — для всієї іншої наволочи. У них це, щоправда, називається не принципом особистого шкурного інтересу, але красиво та науково, — діалектикою.

Ну, як в наш час: Россійская федерація — тільки “Єдіная і Нєдєлімая”; а соборна Україна — тільки федеративна. Що це — плутанина, протиріччя? — бери вище — звичайна діалектика!..

Російське гріхопадіння розпочалося здавна, коли ще, власне, й не було росіян. Коли перші волоцюжні князьки русів зачепилися та вкорінилися в старому Гунагарді, вони почали поширювати терени підупалого каганату, який став тепер тільки князівством. Десь за Володимира, а може ще раніше виникають київські колонії на півночі, між Окою та Волгою. Властивістю будь–яких колоній на чужих землях — є рабство, це добре видно на прикладі європейських колоній у Новому світі. Цьому сприяли й геополітичні обставини, сусідство двох багатих рабовласницьких імперій, Візантії та Багдадського халіфату.

Для вилову рабів поруч було два ареали, степ на півдні та тайга на півночі. Але, в степові жили народи, котрим пішим русам з їх примітивним знаряддям важко було би сісти на шию. Пригадуєте той чудовий апокриф з якогось літопису, де князь та його воєвода обговорюють своїх полонених: “Диви, та вони всі у добрих чоботах!” — “Ну та й що?” — “Такі нам данини платити не будуть, ходімо пошукаємо краще лапцюжників!” Ця притча віддзеркалює саму сутність справи: багато стече води, поки руси, опірившись та прибарахлившись, почнуть підкоряти собі на потребу рабів, які на відміну від них — всі в добрих чоботах, все знають, та на всьому розуміються.

Тоді на півночі справи були значно кращі. Там, від Білої Русі на схід до Волги та Оки європейську тайгу населювали лісові народи — балти, фіни, угри, розсіяні по реках та озерах, лісові полювальники, не поєднані одне з одним навіть у межах окремих народів. Ідеальний об’ єкт для полювання на людей. Вірні імперативу історії, принципові моральної оцінки — підкреслимо, що полювання на людей — є найтяжчий кримінальний злочин.

Що для такого полювання потрібне? — відносно небагато. Готові на все озброєні горлорізи, човники, оті — улюблені, довбанки з палеоліту, та… Деяка примітивна інфраструктура, спочатку — найпростіша. Хоча б загородка, база для накопичення рабів, не возити ж їх на продаж по одинці.

Загорожа германською мовою називається gard, нагадаємо до того, що руські назви порогів Дніпра у Константіноса Порфірогенетоса — є насправді шведські, а скандинавська назва Північної Русі Gardariki — Багата Загорожами, — свідчить про розвинутість промислу. Наступні російські вчені шахраї трактують це за принципом найбільшої власної слави: “Богатая Городами”. От, мовляв, бачите — не тільки “простори теобъятнж”, а на них іще сила багатолюдних міст, а значить — хто виходить “самиє–самиє”? Перші у світі, одне слово? — ясна річ, знову — ми! “Русскіє опять удівілі мір!”

Зараз ми це зверхництво трішечки зіб’ємо. Російське слово “творчество” походить від дієслова “творіть”, що в свою чергу походить від балтицького tvaryti — лит., що означає “укріплювати”, “огороджувати”. В литовській мові поняття творчості — kuryba — іде від зовсім іншого кореня. Так що, як бачите, і слово “творчество”, пов’язане із високою інтелігентністю (“члєн творчєского союза”), — теж зіходить до найстарішої та улюбленої професії.

Початкові огорожі для рабів були нескладними, — огорожа з деревин, через яку не перебратись, як зовні так і зсередини; загін а одночасно деяке укріплення. Потім вони почали обростати коморами та приміщеннями, розміщені в найбільш зручних місцях — використовуватись як пости та факторії. З часом, коли довкілля буде очищене від аборігенів, — навкруги булих факторій виникнуть поселення та міста зайд.

Все це не варто, навіть, реконструювати по дрібницях, тому що є пізніший та відмінно задокументований період, точно подібний до описуваного, — агресія в Сибіру, в сибірській тайзі. Це були інші часи, рабами на експорт більше не гендлювали (не було кому продавати); тільки так, трохи, — військовополоненими з кримським ханом (Іван ІV). Була гонитва за соболем, але… заходи були ті самі, здавна відпрацьовані. Подивимось, згідно історичних описів, як ця гонитва здійснювалася російськими казаками.

На протяжении всего лишь 10–15 лет казаки освоили огромную территорию по Оби, Иртышу, занятую кочевыми тунгусскими и самодийскими племенами. Казаки собирали у местного населения дань мехами — "государев ясак". Чтобы гарантировать сбор ясака, из среды коренных жителей выбирали наиболее влиятельных людей, которых уводили в зимовья как заложников. Их называли "государевыми аманатами". Для аманатов строилось особое помещение — "казенка" с крепкими дверями и решетками на окнах. У казенки круглосуточно стоял караул.

[М. Белов, Подвиг Семена Дежнева, — Москва, 1973, с. 21]

Додамо до цього ще одне повідомлення того самого автора, досить важливе:

Размеры ясака не устанавливались. Каждый род платил столько соболей, сколько мог.

[там там, с. 21]

Після цього повідомлення вся картина стає ясною та закінченою, більше посилатись не треба.

Сформулюємо в сучасних термінах те, що так зграбно підніс нам совєцький автор, використовуючи оту саму — совєцьку мову, езопівську та евфемічну.

Отже, казаки “освоїлі” величезні терени, не порожні, але незаперечно чужі: “занятую тунгусскими и самодийскими племенами”. На цих теренах вони побудували свої тюрми для закладників, в яких тримали в заключенні нізащо, просто, щоб легше було грабувати навколішнє населення. Саме грабувати, тому що, як нам люб’язно повідомив їх совєцький речник: “размеры ясака”, тобто — здобичі доблесних пройдисвітів-землепроходців, — “не ограничивались”.

Це ті самі люди, зауважте, які дозволяють собі бовкати про якесь там “татарскоє іго”, — коли в їх країні не оселилося жодного татарина, в тюрмах нікого з них не тримали, а розміри данини були заздалегідь регламентовані. Хібащо князь, за добрим російським звичаєм підкрадав щось і для себе, посилаючись на грізних монголів. Бо жалився ж Іван ІУ британському послові, що в Московщині — “всє вори”…

Так, що ж це все — нахабство? Так, все так. Нахабство, та до того — небачене. Таке, що немає подібних собі в людській історії. А до того — злочинство, також небачене та безпрецедентне. Бо тримати Богу духа винних людей у в’ язниці, а їх родичів грабувати — то є злочин в усі епохи.

Але, повернемося до тої споруди з “крєпкімі двєрямі”, яке наш автор делікатно йменує “казєнкой”, приміщенню для “государєвих аманатов” — закладників, котрих брали терористи та грабіжники, московські зайди. Вона була лише частиною цілого комплексу, що називався “острог”.

Острог складався з майдану, обнесеного добрим парканом не до здобуття, з чотирма та більше баштами для варти по кутах. Всередині були розташовані службові приміщення для конвою та казаків, та “казєнка” для зеків (вибачте — “аманатов”); одне слово — “зона”.

Відповідність до наступних таборів ГУЛАГу — дійсно, як придивитись, є майже повною, крім другорядних подробиць, ясна річ. Нема вже добрих парканів, немає на них ні грошей, ні дерева. Не вистачить засобів і на добру бетонову або цегляну стіну — не ті часи. Бо ж Росія — хіба не знаєте? — чим більше нахапувала чужого, — тим більше збіднювалась. От і треба якось обходитись простим колючим дротом. Гірше, набагато гірше отої старої дерев’яної “казенкі” побудовані й дощані, вітром підбиті бараки для зеків. Але — й просторіші. Бо й масштаби не ті, та й “аманатов” тепер із власного ж народу — беруть непорівняно більше від колишнього.

Тому що з оцим, другим розквітом острога, вже в Сибіру, пов’ язана та ж сама цікавська та доленосна метаморфоза, що й із першим — там, на півночі Великої Свит’юд, в Гардарікі: коли її було очищено від аборігенів, прийшлося (щоб не полишитись біля розбитого корита), — поверстувати до рабства одне одного. Щоб, так би мовити, уникнути соціального вибуху, пов’язаного з неочікуваним безробіттям.

Так, саме так, було й тут.

Вимордували та виморили голодом хантів та мансі, винищили даурів та інших, от і прийшлося самим піти в “государєви аманати”. Але…Заради своєї всесвітньої місії “общєчєловєчєского всєсоєдінєнія” (термін який же кострубатий, не дай Боже!) в світовому ГУЛАГу, оспіваної Федором Михайловичем — Росія готова на будь–які жертви…

А за більшовицької епохи, між іншим, на дотеперішній вершині “русской ідєі”, риси цього “всєсоєдінєнія” вимальовувалися чіткіше, ніж бачить око лімулюса: перетворення всієї Землі на одну спільну зону; зону всесвітнього російського ГУЛАГу. Поки, однак, справа зірвалась.

Після розповсюдження культури острога на всю Сибір, від її корінного населення, як ми відмітили, — майже нічого не полишилось. З кількох мільйонів (3–5?) полишились суті дрібниці. Є поки, щоправда, два помітних бантустани, резервати інородцев, десь тисяч по сотні кожен: Бурятія та Якутія, але — треба ж і нащадкам залишити щось там на знищення; щоб руки не зіпсували.

Такою є тисячолітня історія, еволюція цього стріжня, так би мовити — “станового хребта” російської культури: гарди, остроги, концентраційні табори…

Сучасні плоди цієї еволюції, матеріальної та духовної, діждалися визнання вже в ХХ сторіччі, коли 1934 р. до Росії прибула представницька делегація з Європи, з освіченої Німеччини, — займати безцінний вітчизняний досвід, що був накопичений за тисячу років у побудові та експлоатації концентраційних таборів.

Це вже було, воістину, всесвітнє визнання, тому що німці в справі людобойства — теж виявились не з останніх. Визнання цивілізації, заснованої на ГУЛАГє.

Епоха ГУЛАГу порізнюється від епохи острога, насамперед, кількісно. За совєцькі часи в ньому було знищено не менше від 30 млн. людей та утримувано десятки ж мільйонів одночасно. Кількість, що тут поробиш, — переходить в якість. Якщо й не можна було ще сказати, що не ГУЛАГ утримується при СССР, а СССР при ГУЛАГу, то справи йшли саме до того; наближалися. Змінювався з роками й характер ГУЛАГу — з політичного на кримінальний.

Очевидно, що нехтувати цим масованим кримінальним впливом на країну та її культуру, — просто немислиме.

Поготів, що у ГУЛАГу, як і у “вільному” совєцькому суспільстві, відбувалися на протязі його історії разючи зміни. Найвизначнішою з них було щось на кшталт Жовтневої революції, хоч років на тридцять запізненої. Вона була ініційованою зверху та її невідомий початківець, персональний пенсіонер союзного значення, можливо, живий і досьогодні; милуючись у своій сральні таємно отриманою ним “Звездой Гєроя”.

Тут прийдеться починати дещо здалека. Організована злочинність в Росії — була свого часу організованою з Європи, з Польщі, де вона вже минулого століття складалася за західними зразками. Це була не так злочинність як така, радше — злочинний бізнес, в котрому передписувалося порушувати закони лише в мінімальному ступені, в міру необхідності. Для цього існував цілий кодекс та свої тверді правила, та про якісь там перестрілки білого дня на вулицях або захоплення заложників, — тоді годі було й думати.

Все це було цілком перенесене до Росії, про що свідчить переважно польське походження російського блатного сленгу. Про все це досить цікаво написане в спогадах шефа Варшавської кримінальної поліції Генрика Ланге (Аларм у Цедергрені, Варшава, 1963).

Але, і у злочинному світі, об’єднаному строгими законами честі, знаходились свої маргінали та аутсайдери, які не в стані були стримати кодексами власний темперамент, втиснути свою “широкую натуру” в “рамкі узкіє” начал кримінального закону. А цьому, — неймовірно сприяли, спочатку революція, а потім війна. Таким чином, не слід дивуватись, що в благополучному середовищі “урок”, — почали все частіше заводитись “сукі”.

Саме вони, ці останні, що не гребували “закладывать” власних же колег, соціальні покидьки злочинного світу (так, саме так, бо світ влаштований в такий спосіб, що серед будь–яких покидьків — є свої покидьки), — стали згодом центром уваги більшовиків. Вони почували в них щось рідне. Той невловимий дух постійної зради та підступу, що йшов від них самих. До них стали придивлятись — а як би їх використати для великої та доброї справи, — як найскорішої побудови принципово нового суспільства.

Справа в тому, що маси політичних в’язнів, що переповнювали совєцькі “ісправітєльно–трудовиє” табори, — утримувалися там вкупі зі злочинцями, кримінальниками. Це було, як пам’ятаєте, ключовим каменем звинувачення всієї юстиції нацистського Третього райху на трибуналі в Нюрнберзі: що наці утримували політичних вкупі з кримінальниками. Дуже зворушливим було те, що ці обвинувачення підтримував і совєцький обвинувач, генеральний прокурор СССР Н. Руденко, на батьківщині якого ця практика була звичайною та узаконеною.

Кримінальники, однак, управлялися “уркамі”, у котрих були якісь правила, і вони підтримували загальний порядок не утискуючи особливо “політіков”. Ось саме це останнє, аж ніяк не влаштовувало більшовиків. Їм потрібно було, щоб коли над зеком не знущається конвой, — у вільний час знущалися б кримінальники.

Тому що, як відомо, російський більшовик є найбільше мстивим та нелюдським створенням на землі та у всесвіті. Хто хоч якось погрожує його абсолютній владі — має бути приречений.

Революція в таборах зайняла кілька років та проходила не так гладко, але… Нема таких фортець, яких не в стані були б узяти більшовики. Вони спромоглися повністю відібрати владу в ідейно застарілих “урок”, передавши панування в кримінальному світі “сукам”, поклонникам “бєспрєдєла”. З цим же співпадає й поширення по таборах педерастії; це теж спонукалося та сприялося зверху. “Суки”, то були ніби більшовики — нова номенклатура злочинного світу. Що з їх приходом до влади в таборах має підскочити рівень кримінальності та неймовірно зросте жорстокість злочинів, — хазяям життя було мало діла: кожного з них оберігали, як не охрана то топтуни.

Що стосується російського “бєспрєдєла” (в інших, європейських мовах, такого слова немає), то Росія здавна була державою тортурною.

“История пытки в России” Н. Н. Євреїнова, видана ще перед революцією, це одночасно — історія тортур, як таких, — та історія Росії. Просто тому, що обидві вони, ці історії — не можна розділити. Вони є одне ціле. Ми не будемо тут та надалі зупинятись на деталях — вони не розраховані на нерви нормальної людини. Це все здобуток емоційно тупого народу. Два найвидатніших російських монархи мали тортурне мистецтво своєю пристрастю та віддавали йому весь вільний час. То були всім відомі “вєлікіє прєобразоватєлі” — Іван ІV та Петро І. Відмітимо — Росію можна уявити собі без чого завгодно, але — тільки не без тортур; щось таке — просто немислиме. В той же час в Україні вона — навіть у київські часи — невідома. Як є історичним фактом, що перші тюрми в Україні були побудовані росіянами тільки у ХVІІІ столітті. Тортури та ув’язнення в Україні повністю обмежувалися гетто польського а потім російського судоправства (не піднімається рука написати “правосуддя”). Навіть в Київській Русі не були передбачені фізичні покарання (див. хоча б останню версію “Русской Правди”, кодифікований за Юріслейфа (1015–1054).

В той же час історія російського судоправства переповнена самими бестіальними покараннями, навіть за легкі провини: “біть кнутом і по урєзанії язика сослать в Сібірь…”, “біть кнутамі і по вирваніі ноздрєй сослать в Сібірь…” Це — відносно м’які покарання. Були й “колєсованія” й “чєтвєртованія”… В той же час декому не помічалося такого, що й помислити неможливо: безкарність.

З одного боку — бестіальна жорстокість; з другого — повна безкарність. Більш зловісне пов’язання — важко собі уявити.

До “Истории пытки в России” додали, навіть не главу — частину, російські більшовики, створивши за задумом свого самого прогресивного у світі паралітика Леніна, — славетну ленінську ЧК. Ось ця організація, яку очолив польський виродок Дзєржінскій, негайно стала невичерпним джерелом всього та всякого “бєспрєдєла”. Стала — підкреслимо це, — з перших днів свого існування, піддана лише, як вони кажуть — “дальнєйшєму совєршєнствованію”. А зовсім не раптом скурвилася потім (як раз діставшися до нього), як без крихти сорому брехав про це в отому своєму “Завєщаніі” більшовик Н. Бухарін, котрому Бог та всюдисуща Справедливість дали скуштувати її “карающій мєч” на власній шкурі. Тому що справжній більшовик — бреше й на ліжку смерті.

Всі катівські та тортурні подвиги цієї початкової ЧК, зразка для пізніших, де трудилися переважно садисти, маніакальні вбивці та всякі інші “с горячім сєрдцєм і холодной головой”, — стисло та правдиво описані в класичному творі С. Мєльгунова “Красный террор”, до якого ми й відсилаємо читача. З нього дуже добре видно, яка тваринна аморальність та який бестіальний “бєспрєдєл” оселилися на верхах влади совєтів.

Ленінський ЧК наслідували НКВД, МГБ та КГБ, та всі ці організації свято зберігали “славниє традіції ЧК”, — традиції тваринної аморальності, бестіального “бєспрєдєла”. Всі ці організації були абсолютно злочинні.

* * *

Революція в ГУЛАГу та мобілізація сидячого там злочинного світу на допомогу органам покарання, — була не єдиною формою контакту та спілки режиму зі злочинністю.

До часів свого присмерку партія, вкупі з її таємною поліцією КГБ, — була в країні велетенською легальною мафією. Але, поряд із нею та під її крилом, — виростала й мафія нелегальна. Вона проростала в кількох напрямах.

Вже по війні почали закладатися підпільні, закриті цехи та майстерні, які одягали та обували сіль землі нашої, — партноменклатуру. Стали створюватись підпільні радгоспи, що постачали партверхівці відбірні, екологічно чисті продукти. Закладалася сітка закритих магазинів та баз, тих самих, про які напише потім так стисло Деррік Сміт в своїй книзі “Росіяни”, що наробила такого галасу напочатку перебудови.

Все це було таємним, підпільним, непідвласним нікому, крім партверхівки, вилученим із системи громадського контролю. А головне, — це категорично мало не бути відоме народові, якого постійно дурили.

Але, будь–яка закритисть забезпечує безконтрольність, а значить розбуяле квітнення корупції та злочинності. Протизаконні махінації цих структур хутко вийшли поза хлипкий контроль партії, давши початок тіньовій економіці. Для неї ж потрібні були, часом, деякі послуги з боку організованої злочинності. Дуже скоро ця тіньова економіка переросла всі передбачені для неї межі та злилася з торговим крадійством та організованою злочинністю, створивши один могутній комплекс — мафію.

Спілка була взаємовигідною з самого початку: мафія робила послуги партії там, де останній важко було упоратись легальними засобами. Наприклад, як треба усунути когось небажаного, що заважає, але такого, до якого важко прискіпатися офіційно. Типовий приклад — убивство в Москві поета та перекладача К. Богатирьова. Або обшук, проведений кілька років тому в помешканні новосибірського депутата А. Мананнікова силами двох “домушніков”, тільки но випущених із табору. За це їм дозволили залишити собі цінні речі та пообіцяли “пропіску”.

Партія, зі свого боку, дозволяла мафії вести свій бізнес, наживатися та ділитися частиною доходів із партійною номенклатурою. Вона мирилася навіть із тим, що помітна частина державного виробництва (до третини, за свідченням А. Косигіна) організовано розкрадається, утворюючи предмет майже легальної спекуляції. Часом таке співробітництво набувало досить цікавих форм.

Знаменна подія сталася вже після Л. Брєжнєва. В той короткий та незабутній час, коли було оголошено щось на кшталт війни улюбленому власному народові, коли вчиняли на нього облави (Ablauf) білого дня, як — бувало, гестапо в окупованих Польщі або Україні. Тоді КПСС укріплювала позиції розрослої мафії, одночасно роблячи вигляд, ніби бореться з корупцією. Саме тоді були передані до всемогутнього КГБ всі справи про особливо великі хижацтва, з одного боку забезпечивши тим мафії більш тісний зв’язок із КГБ та надійну “кришу”, а з другого — надавши йому широкі можливості рекетувати мафію (не за так, ясна річ), що було перед тим монополією міліції.

Так поступово, партія та КГБ стали всього тільки надбудовою над підмуровком тіньової економіки, мафії та організованої злочинності. Але, стан надбудови — завжди є неміцний. Як вчить Маркс, базіс може змінити надбудову, коли вирішить, що вона обмежує його можливості, — пам’ятаєте? Хазяїн той, хто годує та поїть (особливо!). А без підносин мафії номенклатура прожити вже не могла.

Базіс же стали плутати, насамперед, ідеологічні плута партії, що здавна насточортіли всім. Заважали й дурні совєцькі закони, за якими було заборонене все, що не було спеціально дозволене. В тому числі, ясна річ, — і відкрита спекуляція. Тобто — той самий товарообіг, без якого не працює жодна економіка.

На той час у партії визначилися дві течії. Більш молода частина верхівки, виросла та вигодована на жирних підносинах мафії — стояла за реформи, — за легалізацію спекуляції та необмежене пограбування споживача. їм протистояли підстаркуваті та застарілі прибічники класичного сталінського совєтізму. Цим хотілося, щоб у нашому домі все було красиво; як раніше.

Серпень 1991 став відкритим зіткненням цих двох сил. Він вирішив справу на користь новаторів, але й забезпечив одночасно примат мафії над партією. Нової, нелегальної вчора мафії — над старою, легальною. Ідеологія (ну, крім імперського шовінізму, безумовно) була цілком викинута туди, де їй завжди було природне місце — на смітник історії. А так і не побудований ніколи соціалізм — замінився розгулом розкрадацтва, спекуляції та злочинності. Багато людей дивувалися тоді, дивуються й тепер, отим, надто вже оперетковим “путчем”. Але, не слід забувати що це було не зіткнення двох протилежних ідеологій, ні. Це була, хоч і з погрозами зброєю, потичка між своїми. Ворон воронові ока не видовбає. Принаймні — прилюдно. Поготів — на очах багатого Заходу. І це відмінно підтвердилося тут. Курортом “Морской тішіни”.

Мафія не була невдячною. Вона не забула своїх минулих отців–благодійників, забезпечивши номенклатурі, яка робила їй послуги, та верхівці гебістів, — теплі місця в нових, вже легальних обдирально–спекулятивних “структурах”. Ось тепер і видно, хто саме та яких масштабів послуги робив свого часу мафії.

Ну, що ж. Здискредитували соціалізм, тепер ті самі люди будуть дискредитувати капіталізм. На це, в усякому разі, вже семи десятків років потрібно не буде, — впораються набагато швидше.

Такою є об’єктивна реальність даної нам дійсності, котра від нас ніде та ні в чому не залежить, Але, в цьому є інша, цілком реальна небезпека, яку весь час треба мати на увазі. М’яка палацова революція в Москві, яка обернула відносини; партія — тіньова економіка (тепер партія перетворилася на тіньову) і навіть породила паперову незалежність булих “рєспублік”, була — так би мовити, всього тільки буржуазною. Але, в подібних випадках завжди є загроза переростання її на пролетарську, чому вічно живий приклад — рік 1917.

Не будемо забувати основного закону суспільства, нездатного до нормальної соціальної еволюції, яке розвивається шляхом революційних стрибків: з кожною наступною зміною влади приходить клас, що стоїть на суспільних сходинах іще нижче. А за декласованими люмпенами більшовизму можуть слідувати вже тільки фахові бандити.

Чи не випливе в такому разі на верхи влади в Росії підкорена поки тіньовій економіці організована злочинність? — така небезпека безумовно є. Люмпенську партократію змінила влада спекулянтів; а чи не змінить останню чиста крімінократія?

З цього приводу не вадить оцінити, а скільки ж у нас криміналу? Скільки цієї спадщини полишила нам система, яка й сама не гребувала злочинством, та за якою й досі дехто плаче. Спробуємо визначити, який же відсоток суспільства живе вже зараз за законами кримінального світу? — яким, цілком правдоподібно, може належати майбутнє.

На Заході з цим немає проблем: в такій досить криміналізованій західній країні як Франція, постійно сидить десь 40 тисяч людей; на, приблизно, 40 млн. населення, це складе одного на тисячу. Це — надто мало: жодної проблеми.

Десь там сповістили, що у відносно тихій Білорусі — та сама кількість місць у тюрмах та таборах при населенні вже вчетверо меньшому; це дає нам вже чотирьох на тисячу. Ну, а Росія — батьківщина ГУЛАГу — як то вона? Повідомляли, ще напочатку “пєрєстройкі”, коли ще працювали суди та міліція — “по стране возбуждалось более 2 млн. уголовних дел в год”. Це — по всій булій імперії. Якщо середній термін за вироком прийняти в три роки, то й сидіти одночасно мало 6 млн. Дещо іншої думки журнал “Век ХХ и мир”, де в № 3 за 1992 р. читаємо:

Там, в параллельном мире, проживает и сегодня столько же людей, как и в свободной Прибалтике.

У вільній Прибалтиці проживає десь 8 млн., отже… Якщо сказане відноситься до Росії, це становитиме десь одного на 20 (!). Якщо автори все ще мислять імперськими масштабами — то одного на 40, — в 25 разів більше, ніж у Франції! А як ефективність розслідування злочинів — не французька, то… Чи не додати до кожного злочинця, що сидить, ще одного, що гуляє проміж нас?

Це — монструальні числа, що дають всі підстави для тривоги.

До цього не забудемо ще одне капітальне джерело злочинності — совєцьку імперіалістичну армію, яка давно згнила від голови до хвоста. На її верхах генерали, прославлені як не військовими злочинами, так нестриманим казнокрадством. Не забудемо, що на Кабульському базарі моджахеди мали змогу за горілку та наркотики набути все, аж до танка. Внизу — насаджувана офіцерством “дєдовщіна” (за неї простіше керувати), добросовісна копія “бєспрєдєла” зеківської “зони” (уносить офіційно біля 5000 життів річно).

Черговий скандал стряс Москвою наприкінці вересня 1992, коли в одному з найсекретніших військових інститутів, де навчалася майбутня еліта російської армії, — було арештовано велику кількість курсантів та викладачів. Привід? — причина? Організований продаж зброї злочинним бандам. Про подальшу долю цієї справи повідомлень, однак, — не було.

Що виробляла ця армія в Ічкерії, підчас збройного придушення руху за здійснення міжнародно визнаного права на самовизначення, — досить добре задокументоване та відоме.

Так змикається зі злочинним світом і російська армія.

В Росії “тюрємний бєспрєдєл” сьогодні ретельно вивчається політологами та соціологами, його закони приводяться до порядку, системи та оприлюднюються для ознайомлення чи вивчення всіма бажаючими. Тут діють і “Век ХХ и мир”, “Совершенно секретно” та багацько інших видань. Колективом авторів з числа булих зеків готується книга — “Как вижить в российской тюрьме”. В передмові до неї пишется ясно та недвозначно:

Сотрудники независимого исследовательского и правозащитного сообщества "Тюрьма и воля" считают, что писать есть о чем, и что культурный мир Зоны еще не открыт. Не укладывающийся ни в какие привычные культурные рамки и страшный как смертный грех, этот мир все еще дышит нам в затылок. Может быть даже он приблизился к нам. Во всяком случае, авторы представленных здесь материалов считают, что субкультура Зоны, возникшая в результате тектонического социального выброса примерно три десятилетия тому назад, скорее сулит грозное будущее, чем напоминает о "темном прошлом".

Що ж, обіцянка — цілком конкретна. “Тюрьма и воля”… а тоді була, здається, “Земля и воля”, — чи не так? Хворі люди…

Під “тектоническим социальным выбросом” тут мається на увазі вона, та сама більшовицька революція в злочинному світі, проведена КГБ та МВД, що привела до влади “сук”.

Отже, вивчайте “культурний мір Зони”, бо це ж ваш майбутній культурний світ. Вивчайте “закони” блатного “бєспрєдєла”. Тому що — схоже, за ними в недалекому майбутньому прийдеться жити всім і на “волє”.

Найшвидше в цьому напрямі еволюціонує, природно, Росія. Про це переконливо свідчить духовний розвиток суспільства. За минулі роки пішли в непам’ять, знялися ідіотичні насильницькі обмеження, зітліла унесена вітром історії полова марксистської ідеології, але — що ж її замінило? Розгул вільномислення? — повінь нових та прогресивних ідей? — та ні. Як свобода від літературної цензури звелася до того, що для всім відомої “россійской словєсності” придумали нову назву — “інвєктівная лєксіка” (або — “нєформальная лєксіка”) та стали писати без крапок, своїми словами, — так сталося й у всьому останьому. Просто чергового разу відкрилася світові примітивна ментальність людей, що здавна закостеніли в первісному егоцентризмі та ксенофобії, ворожнечі та агресії проти всіх; проти цілого світу. В цьому знову об’єдналися три одвічні сили Росії: войовниче православ’ я, що не має й віддаленого відношення до класичного християнства, дрімучий імперський шовінізм (що у них іменують патріотизмом) та традиційне абсолютне невігластво, без цього останього — не було б на що опертись отим першим двом.

* * *

Чимало таких, що відсиділи різні терміни по бездоганно кримінальних справах, було вибрано російськими виборцями під виглядом демократів на різні депутатські посади. Цікавий скандал мав місце в Петербурзі, півроку по виборах міськради. Один журналіст оприлюднив дані, згідно яких виходило, що б і л ь ш е половини депутатів мали в минулому судимості по чисто кримінальних статтях. Скільки булих судимих засідає, скажімо, в складі Російської Думи, — можна тільки гадати. Тепер укриттю подібних даних присвячується особлива увага.

Але — не всюди. В деяких державах СНД належати навіть до “воров в законе” займаючи державну посаду — не вважається чимось особливим, поготів — компрометуючим. Ще більш цікавим є те, що при такому сполученні — можно бути іще вченим: мати науковий ступень.

Отримання вчених ступенів — це також, невід’ємна частина культури країни.

Як стають кандидатами або докторами наук в Москві та Ленінграді (вища проба!) деякі люди, скажімо, зі соняшних, а тому й виноградних республік — є досить добре відоме. Всі надивились. Для цього не потрібно аж нічого, крім одного — возити! Що возити? — та все, чим були славні та багаті колись ці бідні тепер республіки, та що до вподоби великоротій Москві та завжди напівголодному “місту Лєніна”, яке так і не виморили остаточно навіть Сталін із Ждановим. Якщо за прейскурантом, то прошу: фрукти, вино, коньяки… Гуси? — ясна річ, можна й гуси. Все можна… Аби тільки безкоштовно, на дурняк. Припам’ятайте Б. Алмазова — “Широки натуры русские” там принагідно можна знайти й таке: “И при виде благодарности — не владеем мы собой”. Отже, самі подумайте, як ще тоді не володіли, то що ж із ними тепер робиться… Можна тільки уявити собі — мало в істериці не колотяться…

Одне слово, уявити собі, що це таке, — в стані лише той, хто хоч раз спостерігав буле прибуття Тбіліського експресу на Курський вокзал в Москві, — чого там тільки не везуть. Везти можна — все…

Отже, найперше — це возити. Все подальше залежить від кількості та якості возимого, як і від частоти та регулярності привозів. Будете возити багато, якісно та часто, — оглянутись не встигнете, як отримаєте пошукуваного вченого ступеня. Мало, недорого та зрідка, — вас довше й протримають.

Важливо ще знати — кому возити. Возять: керівникові (або консультантові, як це докторський ступень), голові вченої ради, вченому секретареві, опонентам. Потім, вже після захисту, возять — ясна річ, до ВАКу. Бо найкорумпованіше місто світу — це Москва. Буває й так, що добрий десяток років возять, наче б то все в порядку, але — диви, — комусь не привезли (або недовезли) і вся справа мало не зірвалась. Так було колись, пам’ятаю, з одною докторською дисертацією з фізики, якої було написано при одній з катедр (та надто солідних) МГУ.

* * *

Вище ми вже писали, що совєцька (а значить — і російська) армія цілком — організаційно та дисциплінарно, побудована на так званій “дєдовщінє”, яка — простіше кажучи, є перенесенням на військовий колектив, — звичаїв та правил кримінальної зони.

При першому знайомстві з нею виникає думка, що все це — в свою чергу, є відродженням примітивних відносин “раб — господін” в їх обумовленому обставинами варіанті. Тобто, явище як таке, є прямим наслідком властивостей даного архетипу, комплексу властивостей ментальності людей.

В європейських арміях НАТО щось подібне не є відомим, отже… виникає слушна думка, що явище, знов таки, — суто російське. Можна було б поставити більш загальне питання: чому якась кількість совєцьких (а власне — російських) людей, які покинуті на призволяще, — утворює, встановлює (без примусу, сама собою, в кращому разі — за потуранням) — таку нелюдську систему відносин?

Не будемо займатися всіма глибинами цього питання, які знову приведуть нас до архетипу та ментальності, радше звернемося до повчального прикладу.

Наведемо життєвий факт, над яким варто задуматись.

Один з моїх знайомих побував наприкінці 1994 на гостинах у Святій Землі. Людина спостережлива, він десь за місяць перебування зумів набути досить репрезентативних відомостей про країну та її людей. Про цей факт повідомив мене саме він.

В Ізраїлі, як і в нас, молоді люди відбувають обов’язкову службу в армії. Як наспів відповідний вік, відбувають всі, хто підходить за станом здоров’я: ті, хто жив здавна, та ті, хто щойно приїхав та поселився. Відбувають, ясна річ, і молоді люди з совєцької “алії” (емігрантське поповнення). Здавалося б, що їм доцільно служити вкупі, разом. Просто тому, що поміж ними поки більше спільного, аніж між ними та корінними жителями країни. Отже, одне слово, — більше можливостей порозумітися.

Напочатку саме так і робили, але вимушені були хутко від цього відмовитись. Тепер таких намагаються розсилати служити поокремо, слідкуючи за тим, щоб в кожному підрозділі була переважаюча більшість хлопців місцевого походження. Чому так? — а оце й є найбільш цікаве.

Відповідь є дуже простою: бо там, де вони з’ являлися в переважній кількості — вони неодмінно заводили оту російську “дєдовщіну”. Коротко кажучи — частину “культури острога” та точнісіньку подобу того укладу, який установлюють попри правила та закон, — в концентраційних таборах ГУЛАГу. Простіше кажучи — “блатной мір”. Підкреслимо ще раз: те, що встановлює будь-де відповідна кількість росіян, зібраних докупи.

От, над цим ізраїльським досвідом, а він поставлений в досить чистий спосіб, — і варто дещо замислитись.

Всі вони — діти, які в совєцькій армії перед тим (як правило) не служили та з “дєдовщіной” не стикалися. Не бували, правдоподібно, — й в таборах ГУЛАГу. Отже, “дєдовщіна” у них не може бути наслідком звичайного життєвого досвіду. В абсолютній більшості це — євреї. Отже, фантастична гіпотеза — підозра, що “дєдовщіна” ховається тут десь у генофонді, — саме тут ніяк не спрацьовує, цілком відпадає. То — що ж тоді залишається? — залишається: єврейська родина, школа та вулиця. Тобто, кажучи коротко — це ніхто як вона — “вєлікая русская культура”, в якій свого часу були виховані ці єврейські діти.

Підкреслимо — більше нічого. Нічого.

Так, хто ж тепер насмілиться твердити, що це — нецікаве?

Або, принаймні, — не характерне?

* * *

Але, ми дещо відволіклися. Повернемося до чисто кримінальної сфери великої російської культури, до її ГУЛАГу, — ми забули повідомити вас про ще два прекрасних звичаї культури острогу. А їх, можливо, колись вкупі з цією “культурою”, — засвоїть і весь світ (як ловитиме гав так само, як ловив досі).

По–перше, як зек дожив 96 років, — його не можна, що б він там не накоїв, — посадити до ШИЗО — Штрафного Ізолятору, а простіше кажучи — до карцеру. Взимку він не отоплюється, а додаткової одежі до нього брати забороняється. До чого ж гуманний звичай, самі подумайте!

По–друге, коли зек помирає, щоб уникнути заслуженого покарання та напаскудити начальству, то він і тоді не має шансів обманути пильність народу (спочатку — совєцького, тепер — російського). Спеціальний “вертухай” зобов’язаний розвалити йому спеціальним молотком черепа, щоб він не думав удати мертвого, а потім викопатися та збігти. За “кашкєтінскіх расстрєлов” така процедура, однак, не вживалася. Ховали — бувало, ще живих.