РОСІЙСЬКА КСЕНОФОБІЯ

РОСІЙСЬКА КСЕНОФОБІЯ

— А вы, случайно, не из жидов ли сами будете?

— Разве похож?

— Да нет. Просто — смотрю, вид у вас больно интеллигентный.

Розмова в потязі

Слово “ксенофобія” означає в перекладі з грецької — страх чужого, але це є його первісне та дослівне тлумачення. З часом фобія стає ненавистю, та в цьому, більш широкому сенсі ми й будемо її розуміти: як ненависть до всього чужого. Особливо ж — втіленого в людині.

Ксенофобії властиве відторгати будь–якого чужого, навіть пізнаного вперше, ніколи перед тим не баченого, але — найбільш пишним цвітом розквітає вона по відношенню до людей здавна знайомих, близьких та сталих сусідів. Таким чином, головними доменами ксенофобії в Росії, є та будуть, — українофобія та антисемітизм.

Особливо ж — перша. Не випадково ж, ми її першою й поставили.

Українофобія в Росії, як і російський антисемітизм, — то не тільки обов’язкова частина російського культурного гетто. Це й щось більш грунтовне. Росіянин може й не бути спеціально расистом та ксенофобом. Може — геологічно зрідка, не бути навіть явним антисемітом. Але, українофобом він є завжди та за будь–яких умов. Це — обов’язкова приналежність ментального комплексу; дещо повністю рефлекторне. Умовно? — радше ні — безумовно.

Того, що стало другим “я”, второю натурою — нема чого десь навмисно відшукувати. Досить заглянути в те, що на очі попадеться. Тому що воно — всюди.

Візьмемо, наприклад, книжку, яка не має жодного відношення до України (а так само — і до Росії): Франсиско Гарсия Лорка (брат поета) “Федерико и его мир”, Москва, 1987. В “Примечаниях”, що торжественно названі “Комментарии” (може за це вище платять), можна прочитати щось і про нас. Наприклад:

Архипенко Александр (1887–1964) — русский скульптор–кубист.

С 1908 г. работал в Париже, с 1924 г. в США.

Так одвічно набувається “російське”, тобто те, що десь у когось погано лежало. Набувається грабунком, крадіжкою або брехнею. Це вже не є принципове (в данному разі — саме брехнею). Нагадаємо, що Архипенко вважав себе все життя саме українським різьбярем та не розставався з пашпортом УНР.

Всесвітньо відомий Герберт Рід, в своїй книзі “Коротка історія сучасного різьбярства”, Лондон, 1964, перелічує в кінці дванадцять творів сучасного різьбярства, котрі видаються йому найзначнішими. Серед них пам’ятник Бальзакові Родена, дві речі Генрі Мура та “Боксерский матч” Олександра Архипенка (1913). Чи варто пригадувати, що про жодних там російських різьбярів — він не згадує взагалі.

Так що, як бачите “русскій скульптор–кубіст”, — тут зовсім не є випадковий.

Зауважимо: щось подібне — радше система. Бо про це писали й самі росіяни:

В России вся собственность выросла из “выпросил” или “подарил” или кого-нибудь “обобрал”. Труда собственности очень мало.

[В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 45]

Найчастіше, однак, здається, це “обобрал”. Як в даному разі.

Друга примітка, що стосується нас, — відноситься до нашої бандури. Можна певно твердити — нашої, тому що це — хіба не єдине, з чого нас іще не пограбували. Чи грати на неї надто складне для “старшего брата” — це ж не балалайка; чи то відношення до неї визначив іще — здається, І. С. Тургєнєв, написавши про “глупого Остапа, который играет на глупой бандуре”. Важко сказати. Але, бандура (там вона називається la banduria) є й в Еспанії, куди її з України занесли, мабуть, ще візіготи; та на якій там, за традицією теж грають звичайно каліки; тільки там вона менша.

З приводу неї “старший брат” обмежується, дослідно, наступним:

Бандурия — испанский народный инструмент, родственный гитаре.

Зайве казати, що вона — копія відомої всьому світові української бандури (тільки — менше), а єдине, що поріднює її з гітарою, так це те, що вона — теж струнний інструмент. І — не більше.

* * *

Російська ксенофобія — явище історично дуже старе. Вона зіходить, знову, до часів работоргівлі, коли поняття “ми–вони” було визначене чітко, як ніколи. Та втілювалося для тих, що були — “вони”, — ланцюгом круг шиї. Сучасною шведською мовою boj — то ланцюг, та чимало йде в російській мові від цього старого кореня. Іде звідси й слово “боярин”, той, що розпоряджується ланцюгом: на кого захотів — на того й надів.

З часом ксенофобія стає мало не рефлекторною, автоматизмом. При цьому в ній прослідковуються дві течії, одна — у семантиці, друга — беспосередньо, у відношенні до чужих.

Чимало потрапило до постійно бідної російської мови чужого, іноземного, але — перемінилося, засвоїлося. Принцип був простим: що завгодно, хай найбільш безглузде за асоціаціями, — аби своє, не чуже, незвичне, та таке, що ріже слух. Так, переважно, асимілювалися чужі ймена та назви. Річка Сари су (Жовта вода, тюрк.) перетворювалася на нікому не відому загадкову Царицу, на якій з часом виросте російське місто Царицын (благо, цариці завжди були під рукою). Тюркські ж Бей та Хатун (Пан та Пані) перетворилися на алтайські Бию та Катунь. Татарскі ж Шиг–Алиеви — на безглуздих Шигалевых, а потім, нарешті, на повністю звичних Щеголевых; нащадки єврея Бейнуса — на російських бояр Буйносовых (!) і т. і.

Не забудемо й загадкового перетворення цілком нормального ж англійського “пуловера” на якийсь то вже конче дурний “полувер” (а, що ж це, власне, таке: полу–вер?).

Вся ця відсутність логіки повністю вкладається до гипотези дологічного мислення, яке збереглося в резерваті російського культурного гетто з передісторичних часів; але про це — нижче.

Займане чуже, часто, за тою ж рабовласницькою звичкою, — понижувалося в чині; часто вживалося в принизливому сенсі. Тюркське szaraj — палац, набуло прямо протилежного значення звичайного сараю (готське barak). Українське “вродливий” — теж (уродливый). Від фінського kavely — ходити, пішло російське “ковылять”; від мадярського (або гунського) setal — прогулюватися — пішло знехтувальне “шататься”.

Ну, й так далі, приклади можна продовжити.

Друге та найбільш помітне, ясна річ, спрямування ксенофобії, то упередження до всього неросійського (“а ситцы те французские, собачьей кровью крашены…”).

Наскільки ксенофобія найбільш низького гатунку просякає, часом, все єство навіть інтелігентного росіянина, можна переконатись на великій кількості прикладів. Розкриємо хоча б М. Булгакова, котрий десь там мимохідь побував на Кавказі, підчас революції. Та й те здебільшу прохворів. Читаємо:

Леса и горы. Но не эти проклятые, кавказские. А, наши, далекие…

[М. Булгаков, Записки на манжетах, Театральный роман, Москва, 1991, с.6]

Прочитали? — тепер подумаємо. “Проклятые кавказские”… Так, агресори гор не полюбляють — в горах важко “покорять”. Немало росіян склали голови в минулому сторіччі на Кавказі, а немало й у нашому сторіччі — в Афганістані. Ну, що ж — так і сидіть вдома, не лізьте в гори, адже ніхто вас туди й не запрошував. Але, тут цікаве зовсім інше, — а які ж це — “наши, далекие”? В родимій Росії письменника гір — начебто немає. Чи хіба — “Валдайские”? — так які ж це “наши, далекие”? — може Хінган або Ала–тоо, котрих він і на очі не бачив? Але, все — тільки початок, читаємо далі:

Впрочем, ведь вы и не знаете наших нравов. Ингуши, когда грабят, то… они грабят. А осетины грабят и убивают.

[теж там, с.8]

Ось так, не більше не менше, мимохідь охарактеризовані обидва народи, котрих — можу й за це поручитись, автор і в житті не бачив. Непогано? — скажете — дрібниця? Як сказати… Поверховість, верхоглядство? — безумовно, як же без них; але й немало презирства до інших; зверхницького, расистського. Ой, “широки натуры русские, /нашей правды идеал/ не влезает в формы узкие/ юридических начал”. Слушно, але я б тут сказав радше — “этических начал”. Будь–яких.

Російська ксенофобія — тема воістину невичерпна. Почнеш — не зупинишся, тому обмежимося прикладом в іншому роді, теж — частково, літературним.

Дідом поетеси Маріни Цвєтаєвой (1892–1941) був нездарніший з нездарних російських істориків, Д. І. Іловайскій, який наприкінці життя бавився виданням патріотичної, а значить — жидофобської газетки “Кремль”, — бо ж, де російський патріотизм — там і антисемітизм: “Бей жидов — спасай Россию!” Напочатку 1918 його забрала ВЧК, ну — знаєте, буває, — “своя своих не познаша”, а було йому тоді вже за 80 років. Вік для тюрми та суми дещо не відповідний.

У самої Маріни жив на той час на квартирі підселенець, єврей Закс, зам. самого “жєлєзного Фєлікса”. Вона й звернулася до нього з проханням звільнити діда; а він — і звільнив. Тоді в російських більшовиків (як, втім, і після) звільнювали не так за відсутністю складу злочину або провини, а тільки й виключно — за “блатом”. Вона — куди як задоволена, та каже братові, в якого він жив, у надії привести діда до розуму: “Нєпрємєнно, нєпрємєнно пєрєдай, что освободіл єго із плєна єврєй Закс”. Брат був дещо розумніший від сестрички, бо відповів: “Да что ти, матушка, єслі узнаєт — обратно запросітся”.

Не дарма ж кажуть (особливо — такий собі Ст. Говорухін), що за старих часів люди були набагато принциповіші від нинішніх…

Констатуючи давню ксенофобність російської культури, яка контрастує в цьому (як і в іншому) з толерантною українською культурою, задумаємося нарешті, а в чому ж тут справи?

Чи вичерпується вона, ця ксенофобія — расистськими упередженнями, народженими работоргівлею та такими, що в свою чергу — породжують її саму? Тому що не можна пораблювати рівного собі, не виправдовуючи цього якось внутрішньо для себе, хоча б вимогами того ж расизму, аргументами власної расової вищості.

Та — й не забудемо, расизм допомогав лише тоді, поки ще торгували чужими, але ж потім, сотні років, — торгували вже своїми, єдинокровними.

Щоправда, з цього самого часу ми спостерігаємо й упертіші намагання провести всим видиму межу поміж рабами та рабовласниками. Особливо усилювалися в цьому двоє найбільших “прєобразоватєлєй” російського суспільства — Пєтр І та Єкатєріна ІІ. Перший поголив та обстриг звіроподібних рабовласників, перевдягши їх іще й до європейського одягу. Рабів він, як відомо, ні голити бороди, ні переодягатися — не приневолював. Чим не два різних народи? Друга зобов’ язала, до цього, всіх рабовласників розмовляти ще французькою мовою, довівши цей розділ двох народів до меж можливого.

Але, повернемося до ксенофобії: на чому ж вона будується?

Інакше кажучи, поставимо тепер питання так: чи не має російська ксенофобія під собою реальних, більш матеріальних причин, що її постійно підгодовують та підкріплюють?

Одну цікаву думку в цьому напрямі подає нам сама класична російська література. Ф. К. Сологуб (1863–1927), в своєму відомому романові “Мелкий бес”, вкладає — наскільки пам’ятаю, до вуст Пєрєдонова приблизно таку репліку: “єслі жідам разрєшіть бить професорамі, то все професора будут жідамі” Щось таке, подібне. Значить, реальним грунтом для ксенофобії (а відповідно — антисемітизму та українофобії), — може бути й страх конкуренції; страх власної неповноцінності. Внутрішне переконання в органічній нездатності конкурувати, змагатись з “інородцєм” прямо та безпосередньо, не вдаючись до непрямих стратегій, не утиснюючи його в правах. Переконаність в тому, що перемогти його самому можна, тільки й єдино, за рахунок непрямих стратегій. Скажімо, найпростіше, перекривши йому шлях до освіти. Як воно й практикувалося, що в царські (“Россия, которую мы потеряли”), що в пізні більшовицькі часи. З тою тільки різницею, що за царських часів була цілком пристойна “процєнтная норма”, яка виконувалася, а за більшовиків — нічого подібного вже не було; окрім повного свавілля, ясна річ.

Про це, до речі, давно вже написав відомий російський філософ Ніколай Бєрдяєв, рідний брат українського поета Сергія Бердяїва:

“Есть что-то унизительное в том, что в страхе и ненависти к евреям их считают сильными, себя же очень слабыми, не могущими выдержать свободной борьбы с евреями”.

Те ж саме, в неменшому ступені, може бути й причиною українофобії. Що ж на це відповісти?

Напевно те, що здавна вважали з цього приводу в Україні, де побутувало прислів’я: “Розумному й єврей не завада”. Воістину так, — розумний розумному заважати не може… Може, але тільки в Росії, в дусі тої самої моделі “русской конкурєнціі”, що відбирає не кращих, а гірших, та про яку йтиметься далі.

А значить? — значить треба робити з наведеної вище істини практичні висновки. Треба самим братися за розум, а не утискувати конкурента за допомогою посередніх або непрямих стратегій. А як нема розуму, — ну, що ж, тоді й треба займати місце в суспільстві, відповідно до власних здібностей.

Але, все це — лише блогі побажання — хто стане їх слухати?

Мислима й друга, дещо інща причина ксенофобії, крім, так би мовити, іраціонально–расистьських переконань, що всисаються з молоком матері. Але, втім, також пов’язаної з ними.

Хтось з російських письменників минулого сторіччя зауважив, що Росія на погляд знизу видається “восходящєй лінієй бар”, а от, якщо поглянути зверху, то вже “нісходящєй лінієй холуєв”.

Так воно було в царські часи, так само було й за більшовиків, які твердо сповідували принцип: “Ти начальнік — я дурак, я начальнік — ти дурак”.

Існування в суспільстві подібної квазі–одновимірної ієрархії, розвиває в людини дві якості, дві властивості. Це, поперше, безпринципність, тому що жодною меритократією на жодному відтинкові подібної ієрархії — і не тхне, а подруге — егоцентрізм. Про все це буде ще мовитися надалі, а покищо констатуємо це як факт. Росіяни хоч зокрема, а хоч і як нація в цілому, — егоцентричні; тому що егоцентризм буває не тільки індивідуальний, але й колективний. Росіяни погано переносять один одного, та гризня на взаємознищення була в Росії на всіх рівнях з тих самих пір, як знявся тиск більшовицької ідеології, насамперед КГБ, — є вичерпним тому свідством.

Так от, поставимо тепер питання так: а чи не є ксенофобія, загальна ненависть до загального “ворога” — тим єдиним, що є здатне об’єднати росіян? Єдиною реалізацією інстинкту самозбереження, який вимагає триматися вкупі, не зважаючи на взаємну неприязнь? Чи не було єдиним, що поки могло утримати їх разом — ненависть до правдоподібних “врагов Россіі”? Та чи не є самий цей “ворог” — імперативом, історичною необхідністю для існування Росії? — та чи не тому Росія здавна славилася мистецтвом створювати собі ворогів?

І — ще одне.

Якщо, скажімо, забрати цілком усіх цих інших, “жідов”, “хахлов” та всяких інших “інородцєв”, залишити вкупі самих росіян, — чи не зникне тоді негайно, як мара, й сама Росія?

Важко сказати…

Але, дійсно, бували в Росії такі ситуації, коли ні жида, ні цигана чи навіть хахла (“младшій брат”), під руку не попадало, не відшукувалося. Тоді бувало, що призначене для іноземців по їх заслугах — випадало на долю своїх. Наприклад, отак:

…елецкие купцы любят перед орловскими гордиться и в компании часто бывают воители.

[М. Лесков, Собр. соч., Москва,1958, т.8, с.113]

“Воители” — то благородне — евфемізм: мордобій, простіше кажучи вчиняли, попавши до одної компанії. В інших випадках відшукували “чужого” й поближче.

А на кулачки биться мещане с семинаристами собирались или на лед на Оке, под мужским монастырем, или к Навугорской заставе; тут сходились и шли, стена на стену, во всю улицу. Бивались часто на отчаянность. Правило такое только было, чтобы бить в подвздох, а не по лицу, и не класть в рукавицы медных больших гривен. Но, однако, это правило не соблюдалось. Часто случалось, что стащат домой человека на руках и отысповедовать не успеют, как уже и преставился. А многие оставались, но чахли.

[теж там, с.114]

“Это правило не соблюдалось”, — а який же росіянин колись там тримався якихось правил? А яких же з договорів, заключених нею, дотримувалася будь–коли Росія?

Але, хтось може й закинути: це ж — царські часи, оте “проклятоє прошлоє” (або “Россия, которую мы потеряли”), а от: були ж іще цивілізовані совєцькі часи. Так, були. Але й там, поки більшовики не загнали всіх до пляшки, — творили те саме. Наведемо другого, сучасного російського письменника, А. Платонова (1899–1951); та теж — автобіографічне свідоцтво:

А по праздникам мало–мальски большим устраивались свирепые драки Ямской с Чижевской или Троицкой (тоже пригородные слободы). Бились до смерти, до буйного экстаза, только орали: “Дай дух!” Это значит, кому-нибудь дали под сердце, в печенку, и он трепетал, белый и умирающий, и вкруг него расступались, чтобы дать ход ветру и прохладе. И опять шла драка, жмокающее месиво мяса.

[А. Платонов, Автобиографическое письмо, 1922]

Підкреслимо, що подібні масові бійки, без причини та приводу, — невідомі більш ніде в історії. Жодному іншому народові не властиві; нема в них подібної “удалі”. Але, саме так зводили вони поміж собою не існуючі порахунки; зводили так, що часто й “отысповедовать не успевают”. Тому що кожного з них переповнювала й переповнює подвійна ненависть до собі подібного: ненависть раба до хазяїна та взаємна ненависть хазяїна до раба; але — про це — дещо далі. Це, ще одна втрата “особого путі Россіі”

Воно універсальне та всепоглинаюче, це нестримане прагнення розпастися при першій можливості, розділится на області, удєли, отдєли, на дрібніші частинки, як у підкислому молоці, яке почали кип’ятити. Єдині об’ єднуючі начала в суспільстві з подібних людей — то страх та ненависть. Що за воістину жалюгідна історична доля…

Деяка самодiя ксенофобії.

* * *

Але, чи не має таке класичне явище, як російська ксенофобія, — іще одного, також достатньо прозаїчного кореня? Тут піде справа не про якусь там її пряму й безпосередню причину, такі ми вже розглянули вище, але радше про фактор, що її підсилює.

Росія, як і всяка імперія, хоча — й у значно більшому ступені, поповнювала своє вірнопіддане поголів’ я не тільки за рахунок власної, хоч і досить високої фертильності, але також, іноді — й переважно, — за рахунок вербування. Так, чи приблизно так, як імперія, поводить себе й звичайний злочинний світ. Частина злочинців народжується від злочинних же батьків, в злочинних родинах, але частина, притому — немала, вербується на стороні, з покидьків нормального суспільства. Це — важливий резерв поповнення. Тому там так не полюбляють, як хтось “завязиваєт”. Імперія в цьому стисло подібна до злочинного світу. Там теж, патологічно не люблять, як воно хтось “зав’язує”, коли князь Курбскій збігає до Литви.

Для новооберненого росіянина, який зрадив свій нарід та перебіг до його гнобителів, — треба якось постійно доводити свою відданість. От він і мститься на своїх минулих краянах, гноблячи їх та гребуючи ними, часом — гірше від корінного представника імперської нації, відданість якого гарантує народження.

Такий ефект “яничарства”, як і не може стати поясненням причини ксенофобії як такої, — почасти викриває нам секрети її так міцної закоріненості в російськім народі. Щоправда, про нарід тут слід говорити з обережністю. Хтось, колись, важко вже пригадати в деталях, зауважив, просякнений антипатією до румунів, що “румун — то не нація, то — фах”. Важко судити, як саме воно там, але тут… Російська мова плюс імперський шовінізм, — от вам і вся нація, весь нарід. А чи воно там називається Сідоров, чи то Шахназаров, — то вже суті дрібниці…

Перелічити всіх російських ксенофобів, або хоча б найбільш видатних, — задача не по силах для смертного. Тому пригадаємо лише графа М. А. Дмітрієва–Мамонова, що народився у ХVІІІ сторіччі Просвіти та помер у 50–і роки ХІХ, коли вже була відома не тільки пара, але й електрика. Повернувшись 1812 з війни з Наполеоном, він став зводити навкруги свого маєтку укріплення та фортифікації. У 1823 р. він “височайшє объявлєн” божевільним та доставлений до Москви.

Головний пункт його політичної програми, це “конечное падение, а есть ли возможно — смерть иноземцев, государственные посты занимающих”. Наприкінці життя він став підписуватись: “Владимир Мономах”. За що там він був “объявлєн” божевільним, ми не знаємо, але ксенофобію (ну, не таку радикальну, зрозуміло) самодержавство завжди підтримувало. Вона допомогала “сплотіть народ”. Так розумна вівчарка обігає та обгавкує час від часу отару, нагадуючи вівцям про існування вовків: щоб не дуже розбрідалися.

* * *

Але, може ми несправедливі? Може ксенофобія, це всього тільки зворотній бік російського патріотизму — безмежної любови до батьківщини, складеної з чужих земель? Любови настільки сильної, що поруч із нею якісь там “жідішкі да полячішкі” незабутнього Федора Михайловича, здаються просто ні до чого, прикрою завадою? Стороньою дрібноткою, що плутається під ногами. Саме так прикрою завадою на цьому російському святі любови та загальної відданості батьківщині (а точніше — біжучому тоталітарному урядові).

Таке навіть підтверджується, ніби, спостереженням російського письменника Федора Абрамова, який помітив, що у війні з Німеччиною найбільше відзначилися сибірські дивізії, уформовані, нібито, головним чином із дітей засланих та репресованих. Як він не збрехав, то виглядає все це дійсно — благородніше від благородного: їх батьків та рідних, рябий грузин у своїй несповідимій мудрості, — або розстріляв, або засадив, або заслав. Одне слово, піддав “нєобоснованним рєпрєссіям” (а термін який! — все віддати, та замало буде). А що ж вони? — а вони все як є великодухо забули та перли як отара на захід із криками — “За Родину, за Сталина!” — віддаючи за це свого життя; по півдюжини своїх — за одне німецьке. Бо їх же, кажуть, було чи не всемеро більше.

Може комусь таке щось покажеться й красивим. Але, як на мене, то це все лише те, старе, давно вже відоме: “…раби, підніжки, грязь Москви…”

А правителям подібного народу не вадить і дещо пам’ятати: з ним і поводитися слід відповідно — як великий Сталін. Інакше — просто небезпечно, — як з такими почати поводитися людяно, то й скинути можуть…

Думається, що наступний “распад Советского Союза” і стався в немалому ступені від того, що безхарактерні постсталінські правителі — якось забули про цю просту, але важливу істину.

* * *

Російська ксенофобія — є багатосторонньою та має багато облич, але майже завжди — є інстинктивною. Генетична? — хто знає, можливе й таке. Хоч і зауважимо, що росіяни, які виросли в чужому оточенні, — бувають вільні від неї. Але, полишимо цю задачу майбутній молекулярній генетиці — викрити зловісні гени насильства, гени свавілля, гени “бєспрєдєла”… Ну, й зрозуміло їх, — гени ксенофобії, ненависті до “чужих”.

Коли в нас наступила “епоха гласності”, почали потроху пописувати і про російські підпільні міста, що здавна були на прицілі американських ракет, та де російська, українська, єврейська та всіляка інша збіранина, за байкові гроші, розробляла надзброю для знищення людства. Скорішого знищення. Тому що, пам’ятаєте, як писав такий собі доктор філософії В. Пузик, без жодного сумніву уповноважений на це “зверху”:

В ракетно–ядерной войне, если ее не удастся предотвратить, победа будет на стороне стран мировой социалистической системы, отстаивающих прогрессивную восходящую тенденцию в общественном развитии и располагающих всеми новейшими видами оружия и боевой техники, а также поддержкой трудящихся всех стран.

[П. Кроссер, Диалектика военной техники и ее последствия, Москва, 1975, с.16]

Це, в передмові до книги, він вибовкує основну “думку” совєцької військової доктрини. Вона, як і все совєцьке — надто елементарна: “Совєцький Союз починає світову термоядерну війну та виграє”.

Доктрина ця, кажуть, зародилася в мозку російського маршала бронетанкових військ Б. Ротмістрова (який, кажуть, не просихав), який мав про атоми рівно стільки ж уявлення, скільки й про все останнє різноманіття світу. Зауважимо та відмітимо, що особистість на високій державній посаді, що не просихає змолоду, — цілком відноситься до повсякденності саме Росії. Бо на заході відомий лише один єдиний прецедент, британського прем’ єра Черчіля. То він, нащадок славетного Мальбрука, сповитий випарами вірменського коньяку в Тегерані та Ялті, — великодухо презентував великому Сталіну всю Східну Європу, від Середземного та по Балтицьке море. Яка, зауважимо, — ніколи йому не належала.

Прийняття доктрини, хоч і таємне, хутко себе викрило, ще перед отими совєцькими пузіками. Вже на першому з брежневських з’ їздів ще молодий тоді Армандо Харт (Куба) прудко міркував, що як за майбутньої термоядерної війни цілком зникнуть невеличкі народи, скажімо — кубинський аба чеський, то це все одно — прекрасно та виправдано. Тому що забезпечить всесвітню перемогу соціалізму, соціалістичного устрою. Тобто — всесвітнє панування Москви (“Москва — Трєтій Рім! — а чєтвєртому Ріму — нє бивать!”). Здається, що у себе на батьківщині Армандо Харт і досі живий. Але, що ви хочете — це ж всього тільки Куба. Якою, коли щось там, — можна й пожертвувати.

Але, пройшов час, настала “пєрєстройка”, та попередніх покидьків змінили нові. Виявилося, що ми “ах–ах! — нє зналі”. Тому що не хотіли знати, ясна річ. Тому що той, хто хотів знати — той знав.

Писнув щось на цю актуальну тему — “ми нє зналі” і якийсь там В. Чертков (“Правда”, N 63 (25 781) від 4 березня 1989). Вона називалася “Объект особого назначения” та нагадувала зразки улесливо–лакувальної літератури сталінсько–брежнівського стилю, про які ми тоді вже й були підзабули. Чого там тільки не було, яких тільки красот із самого початку: “Под чистым голубым небом… белые ковры с искоркой… сквозь эту красоту мы мчались к городу…” Та й потім: “ладно скроенный город… большие, с хорошим выбором продуктов (свои сильные подсобные хозяйства) магазины. Доброжелательные, улыбающиеся люди (а до того ще й “современно одетые”!). Чого тільки не набовкаєш виконуючи чергове завдання партії та уряду: відмити до біла те, що не відмивається й до сіра.

Зауважимо з цього приводу, що поділ всієї російської писанини (рука не піднімається написати — “літератури”) на холуйсько–лакувальну (для себе та своїх уявних добродійств) та на розгромно–знищувальну (“кто нє с намі — тот враг”), — це вже, так би мовити, всесвітньо–соціальний аспект тої самої російської ксенофобії.

Але, підемо далі, за дрібним московським авторком.

Статейка починається, віддаючи данини легким викривальним віянням епохи, з точно відміряної критики, послухаємо: “Для многих прежде это была дорога в один конец. Сатана тут правил бал — Берия”.

Дійсно, як всім відоме, основою совєцького атомного проекту були беріївські табори смерті. Кого ж ліпше використовувати на небезпечних для життя працях, що пов’ язані з постійним опромінюванням? Одні гинули від променевої хвороби за місяць, тиждень. А були й такі, кому вдавалося протягнути й рік. Всі вони були засуджені лише на певний термін, але… Їх життя скорочували працівники совєцького атомного проекту, що доручали їм ту чи інщу небезпечну (а вже вони — про небезпеку знали!) працю. Це були зеки, люди кимось там, принаймні, “осуждєнниє”. А були, та й у великій кількості, звичайні совєцькі, яких — ні про що не попередивши, проганяли для чогось тисячами, дивізіями, через епіцентр іще не остиглого атомового вибуху (див. спогади полковника Ю. Лисенка) задля дослідження наслідків? — але їх ніхто по тому навіть і не оглядував.

Але, підемо далі:

“Именно здесь, надо же так распорядиться истории, оказались исполнителями срочного задания по сооружению первого промышленного реактора Игорь Васильевич Курчатов и Берия. Но — кому трава забвенья, а кому вечная любовь и память”.

Дивнуваті розміркування… Що ж подумаємо, а чи так нам підносить справи московський авторець? Поперше, як бути точними, то зовсім не “история распорядилась”, а особисто тов. Сталін І. В., повновладний господарь життя одного й другого. Подруге — теж цікаво виходить, от — так, працювали–працювали вкупі, душа в душу, тов. Берія Л. П. та тов. Курчатов І. В., два комуністи, два члени ЦК, а дивіденди раптом поокремо: кому “трава забвенья”, а кому “вечная любовь”. А вони ж, до речі, навіть свої “золоті зірки” отримували разом: зірка одному — зірка другому.

Працювали разом, так що ж Курчатов? — про ці табори й не чув, не знав (“ми нє зналі!”), чи не так? А якщо знав та приймав як належне (знав, і приймав, і користувався як треба), — так чим же він кращий за Берію?

Крім того, а чи Берія, скажімо прямо, в чомусь “не обєспєчіл” свій бік атомного проекту? Забезпечив, та ще як — в найкращому вигляді; ліпше від генерала Гровса, — так: за що ж? Ось тому й розмежуватися їм треба було раніше, коли обидва “вєдалі, что творілі”. А тепер — пізно. Тепер “после смерти им стоять почти что рядом”, тому що про це — вже воістину — “так распорядилась история”.

А всі ці вправи над простою істиною, то лише ще один приклад первісного, дологічного мислення, з яким ми ще познайомимося далі. Мислення, яке відкидає закони природи, закони логіки, для якого є лише закони колективного свавілля.

Дехто скаже, от тобі — маєш, справа давно засуджена та подолана — “культ лічності”. Зауважимо, однак, що й після цього паперового “подолання”, в розпорядженні президента АН СССР О. Олександрова, що ініциював травлю проти А. Сахарова, який (хоч і пізнувато!) розкаявся 1973 року, — знаходилося ще чотири десятки таборів, з яких можна було відправити на атомову смерть будь–кого.

Абсолютно певно, що такі є й сьогодні, бо як і тимчасова Росія, то її ГУЛАГ — є вічний та незнищальний. Але, такою є їх російська, а значить — більшовицька етика; така логіка їх дологічного мислення. Почитаємо з цього приводу, як звичайно, — експертів.

Почитаємо про них, злочинців проти людства, що приневолювали людей голими руками маніпулювати зі смертельно небезпечними матеріалами, свідомо прирікаючи їх на смерть. Тут, їх порівнюють — що за монструальний цинізм! — із західними вченими. Які за всю піввікову історію атомової справи у США — припустилися смерті лише кількох людей (та й тих — внаслідок власної необережності). Отже…

И здесь неоспориимое преимущество имеют ученые социалистических стран, в частности советские ученые, занимающиеся как фундаментальными, так и прикладными исследованиями физических проблем. Осознание общественных целей своей личной профессиональной деятельности по иному ставит для них и проблему социальной ответственности. В самом деле, взглянем с этой точки зрения на работу советских физиков–атомников (“атомнт” — в нас, вони добрi; в них — “атомщт” — ці поганi: як “сокол” та “стервятнiк”, розумiєте? О. Б.) в середине и в конце 40–ых годов, когда, как мы видели, западные физики мучительно осознавали свою социальную ответственность за результаты ядерных исследований. Не чувство вины, как это было у западных деятелей науки, а, напротив, как мы знаем из многочисленных свидетельств советских ученых, глубокое моральное удовлетворение испытывали они, поскольку в результате их работы укреплялась обороноспособность нашей страны, срывались агрессивные планы империализма, которые, как теперь известно, имели конкретные формы и сроки, определяемые монополией США на атомное оружие.

[И. Т. Фролов, Б. Г. Юдин, Этика науки. Проблемы и дискуссии, Москва, 1986, с. 196]

Щоб не поминути нагоди підкреслити абсолютну етичну протилежність двох культур, російської та української, наведемо, майже з тих самих років, прилюдне застереження Степана Бандери, він казав:

Атомова вшна не може дати нікому жодної користi, лише мусить принести обидвом таборам — агресоровi й нападеному, переможеному та переможцевi, — катастрофiчнi жертви та спустошення, принести планетну катастрофу цшого людства.

Подумаємо, а хто ж іще в ті часи (1954), — відстоював подібної думки? — підкреслимо — єдино вірної. Так ось, здається ніхто більше; в цілому широкому світі. Тому що одні сподівалися, хоча б за ціну немислимих втрат, — знищити нарешті прогавлену та пробовкану бестію російського більшовизму. Що виросла тим часом до розмірів всесвітньої напасті. Другі, по пояс у крови народів, — сподівалися хоча б атомовою війною загнати до ГУЛАГу весь світ, все людство.

Сказати тоді світові правду про це, наважився лише він один, гнаний та переслідуваний український політичний емігрант, Степан Бандера. Чи, бува, не за це він був убитий ними, кремлівськими злочинцями, що стояли по пояс у крови? — хто знає, можливо, — за це.

В усякому разі, Сахаров та інші російські миролюбці — безнадійно запізнилися, порівняно з ним, на десятки років…

Але, повернемося до них, атомових убивць: “У нас і у ніх”.

Загалом, як бачите, якщо ті хоч про щось думали, то вже ці… Ці почували “глубокоє моральноє удовлєтворєніє”, готуючи “планетну катастрофу цілого людства”. Кожному — своє… Але, щоб відчувати якісь там докори сумління, треба ще його мати, це сумління. Таке відшукалося лише в одного з них, та й те — пізнувато.

Щоправда, згідно різних там своїх “подзаконних актов”, вони не могли це “глубокоє моральноє удовлєтворєніє” переживати прилюдно. Свої численні “награди” за майбутні вбивства мільйонів та мільярдів, яких кожний з них мав не менше від солідного ветерана собачих виставок, ці акціонери найбільшої у світі наукової шпани, — мали право роздивлятись лише таємно; скажімо — запершися у власній сральні з золотим унітазом. Отже, натискували переважно на матеріальні блага. От, написав — “шпана”, а кримінальник, що за все життя “замочіл” одного–двох, — має право й образитись: бо ж і вони мають якісь правила моралі. Не так, як ці. Але, повернемося до хрещеного батька цієї мафії, якому вони всім зобов’язані.

Загибель самого Берії, який — підкреслимо, був нічим не ліпший і не гірший від інших кремлівських хряків (а тим пак, не гірший від своїх колег за атомовим проектом), — є яскравим прикладом розладування накопиченої за тридцять років сталінської епохи ксенофобії. Як грузин, подібний до Сталіна, він був приречений вже просто тому, що не був другим у ієрархії. Якщо він і не готував жодного перевороту, то повинен був готувати його для врятування власного життя. Спізнився він тому, що був знищений без суду та слідства, в небаченому поспіхові: другого грузина на кремлівськім престолі його соратники не витримали б. Підлило — можливо, олії до вогню й те, що він, зразу по смерті Сталіна припинив затіяну тим справу єврейських лікарів, та тим і зірвав марксистське вирішення єврейського питання. Якого, схоже, зовсім не цуралися його соратники-інтернаціоналісти.

Слід сподіватись, що це, в аспекті тої ж ксенофобії, — прискорило його падіння.

* * *

Наостанок — дещо розважимося.

Розбираючи проблему ксенофобії — неможливо не пригадати її експлуатацію в естрадному гуморі імперських країн. Це, власне, вже не феномен культури як такої, а радше масового кічу, але важливий саме своєю масовістю та розповсюдженістю. Та до того, в імперіях кіч складає переважну частину культури.

На британських естрадах, наприклад, процвітало мистецтво смішити авдиторію за допомогою ірландського акценту.

В імперській Росії, ще на початку цього віку, користувалися вели чезним масовим попитом “Рассказы из еврейского быта”, “Рассказы из кавказского быта”, де осмішувалися незвичні для імперської нації побутові риси інших народів. За незабутніх совєцьких часів до цього додали і ідіотичні анекдоти про “чукчів”. Славетне “малоросіянство”, започатковане в межах “вєлікой русской культури” — мало не витіснило було український гумор в нашій власній культурі.

В “інтернаціональній” імперській культурі Совєтів, якщо треба було ухарактеризувати якийсь комічний персонаж в театрі або кіно, — йому надавали специфічного акценту в розмові. Звичайно, такими бували українці або кавказці; від улюблених євреїв царської епохи, прийшлося на час відмовитись, щоб не надумали пришити за це антисемітизму.

Своїм походженням цей корінь смішного зіходить до надто старого часу. При дворах середньовічної Європи було у звичаї утримувати різних незвичайних калік, якомога більше потворних, або просто винятково безобразних та незугарних людей, — як шутів, що одним своїм виглядом смішили хазяїв та гостей. Це йшлося ще з імперії, з Риму, та було там частиною імперського культу сили; у варварів таке не вважалося приводом для сміху. Відоме навіть, що коли хтось з можновладців каганату спробував завести щось подібне у себе, — великий Аттіла це рішуче припинив. Він не вважав гідним насміхатися з людського каліцтва.

Акцент та вимова — справа об’єктивна та нейтральна, з емоціями не пов’язана. Смішне, як ніщо інше, є продуктом всієї складної тканини соціального контексту. Незугарність вимови — акцент, може діяти так само, як потворність вигляду або незугарність поведінки, але… Для цього потрібне, насамперед, імперське почуття гумору.

Може виникнути слушне запитання: чому ірландський акцент в Англії? — а не, скажімо, бенгальський, теж досить своєрідний? Чому в Росії український або кавказький? На це, здається, відповісти неважко. Пригадаємо, що ніде Британська імперія не мала такого клопоту та втрат, як під час підкорення Ірландії. Так само, як найтяжчою здобиччю для Росії були Україна та Кавказ. Отже…

Як десь там зібраний на естрадну імпрезу натовп щиро ірже з чийогось акценту, — майте на увазі — зібралися імперські ксенофоби.

Все це частково пояснює нам і російське несприйняття чужих мов, бо як у Совєцькім Союзі російською мовою (хоч і не без акценту) володіли десь 90% інших народів, то у володінні місцевою зізналися лише кілька % росіян (що десятки років прожили серед корінних народів). Дехто схильний твердити, що тут є причиною нездібність до мов. Інші надають в цьому першорядного значення імперському зверхництву, нехтуванню та гребуванню. Певно, що все це слід брати до уваги, але… Може бути причиною й підсвідомий страх перед акцентом: представникові нації панів не можна себе осмішувати.

А позбутися акценту, навіть знаючи мову, — не так легко. Бо фонетика самої російської мови буває, часом, надто своєрідною.