Чи сформувалась українська нація перед 1917 р.?

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Чи сформувалась українська нація перед 1917 р.?

Тут узагалі ми вкотре стикаємося з проблемою нечітко визначеної дефініції, що, з одного боку, унеможливлює коректне вирішення проблеми, а з другого – заводить будь-яку дискусію в глухий кут.

Якщо з визначенням дефініцій політичних та економічних особливих проблем немає, то спроба визначити термін «національний» (у даному випадку «український національний») може легко завести дослідника на мінне поле. Так, наприклад, фундаментальний оксфордський словник-тезаурус дає таке визначення цієї дефініції: «Нація (Nation) – велика сукупність людей, об’єднаних спільним походженням, історією, культурою або мовою, які проживають в окремій країні або на окремій території».

У принципі, саме такої точки зору дотримуються сучасні українські дослідники. Цитуємо:

– «Нація – спільність людей зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності за історичною долею та менталітетом, а також територіально-мовною та економічною єдністю, яка має природне право на політичне, культурне та соціально-економічне самовизначення».

– «Національна меншина – визначена правовими засобами національна група громадян певної країни, відмінна від інших груп, зокрема національної більшості, члени якої виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».[330]

Саме з такого розуміння фактично виходили масові політичні сили, які виникли в провідних європейських країнах після завершення Першої світової війни. Ось виїмки з програми німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (лютий 1920 р.):

«1. Ми вимагаємо об’єднання всіх німців на основі права народів на самовизначення у Велику Німеччину.

2. Ми вимагаємо рівноправності для німецького народу нарівні з іншими націями…

4. Громадянином держави може бути лише той, хто належить до німецького народу. Належність до народу визначається кровною спорідненістю з німецькою нацією, незважаючи на конфесійну приналежність. Таким чином, жоден єврей не може належати до німецького народу.

5. Особи, що не є громадянами держави, можуть проживати на території Німеччини як гості, на правах іноземців.

6. Право брати участь у вирішенні питань управління державою та прийняття законів належить лише громадянам Німеччини. Тому ми вимагаємо, щоби всі громадські посади будь-якого рівня – державні, обласні та муніципальні – займали лише громадяни Німеччини. Ми боремося проти корумпованої парламентської практики зайняття посад з точки зору партійності, без огляду на характер чи здібності.

7. Ми вимагаємо, щоби держава в першу чергу зайнялася питаннями працевлаштування та життя громадян Німеччини. Якщо неможливо забезпечити все населення Німеччини, то особи, що належать до чужинських націй (не-громадяни держави), підлягають виселенню.

9. Всі громадяни держави повинні володіти однаковими правами та обов’язками.

11. (Ми вимагаємо) cкасування нетрудових доходів та знищення процентного рабства.

12. З огляду на жахливі людські та матеріальні жертви, що їх вимагає війна від нації, особисте збагачення під час війни мусить розглядатися як злочин проти народу. Тому ми вимагаємо безжального вилучення прибутків, зароблених від війни.

13. Ми вимагаємо націоналізації всіх усуспільнених дотепер промислових трестів.

14. Ми вимагаємо участі робітників у розподілі прибутків великих підприємств.

15. Ми вимагаємо значного збільшення пенсійного забезпечення.

16. Ми вимагаємо створення здорового середнього класу та його збереження, негайної передачі великих магазинів у комунальну власність, здачі їх в оренду за низькими цінами дрібним виробникам, суворого контролю за тим, щоби дрібним виробникам надавалася підтримка на всіх рівнях: на державному, обласному та муніципальному.

17. Ми вимагаємо проведення земельної реформи, що відповідає національним інтересам, прийняття закону про некомпенсоване вилучення землі для суспільних потреб, ануляції процентів по закладних зобов’язаннях на землю, заборони спекуляції землею.

18. Ми вимагаємо оголосити безжальну боротьбу проти кожного, хто своєю діяльністю шкодить інтересам суспільства. Ми вимагаємо запровадити смертну кару для тих, хто вчинив злочин проти німецького народу, лихварів та спекулянтів та ін., незалежно від становища в суспільстві, релігійної чи расової приналежності.

19. Ми вимагаємо заміни римського права, що служить матеріалістичному світовому порядку, німецьким народним правом.

20. Щоби забезпечити кожному здібному та старанному німцеві можливість одержати вищу освіту та зайняти керівну посаду, держава повинна турбуватися про ґрунтовну розбудову нашої системи народної освіти. Програми всіх навчальних закладів повинні бути приведені у відповідність до вимог практичного життя. З самого початку розвитку свідомості дитини школа повинна цілеспрямовано виховувати в учнів розуміння ідеї держави. Ми вимагаємо, щоби особливо обдаровані діти бідних батьків, незважаючи на їхнє становище в суспільстві чи професію, отримували освіту за рахунок держави.

21. Держава повинна дбати про оздоровлення народу: забезпечити піклування матерям та дітям, заборонити дитячу працю, покращити фізичну форму населення шляхом запровадження обов’язкових спортивних та ігрових заходів та підтримки клубів, що займаються спортивним розвитком молоді.

22. Ми вимагаємо ліквідації контрактної армії та створення народного війська.

24. Ми вимагаємо свободи всіх релігійних віросповідань у межах держави, поки вони не загрожують її існуванню та не виступають проти моральності та моральних почуттів германської раси. Партія як така стоїть на позиції політичного християнства, не зв’язуючи себе з жодним віросповіданням у конфесійному плані. Вона поборює єврейсько-матеріалістичний дух всередині нас та поза нами і переконана, що тривале одужання нашого народу може бути досягнуте всередині на основі принципу верховенства суспільного блага над особистим.

25. Для реалізації всього вищенаведеного ми вимагаємо створення сильної централізованої державної влади. Авторитет політичного центрального парламенту на всій території держави та в її організаціях мусить бути безперечним. Слід створити палати представників станів та професій для впровадження прийнятих державою загальних законів в окремих федеральних землях».

За вісім місяців перед тим, а саме 6 червня 1919 р. на сторінках часопису Б. Муссоліні «Popolo d’Italia» було надруковано текст «Маніфесту бойових загонів», який фактично представляв широкому загалу передвиборну програму фашистів до парламентських виборів, що мали відбутися в листопаді того ж року. Серед політичних вимог маніфесту згадувалися: 1) загальне рівне пряме виборче право для громадян віком від 18 років; 2) пропорційна виборча система на основі регіональних списків; 3) виборче право для осіб жіночої статі; 4) визнання та представництво на урядовому рівні Національних Рад, створених за секторами економіки… До Національних Рад планувалося залучати робітників, технічних спеціалістів та роботодавців. У числі вимог у сфері трудової та соціальної політики уряду фашисти закликали встановити 8-годинний робочий день, залучити представників трудящих прошарків до управління промисловістю, реорганізувати транспортну систему країни, переглянути проект закону про страхування від інвалідності, зменшити пенсійний вік від 65 до 55 років.

Щодо проблем військового будівництва, які гостро стояли на порядку денному через демобілізацію та перехід країни до мирного життя, фашистський маніфест пропонував запровадити національну міліцію з короткою строковою службою та виключно оборонними завданнями, націоналізацію підприємств військово-промислового комплексу та активну змагальницьку зовнішню політику, іманентно мирну за спрямованістю. Торкаючись фінансово-економічної сфери, фашисти виступали за впровадження прогресивного оподаткування капіталу, передбачаючи майбутню «часткову експропріацію» недобросовісно накопичених капіталів, за експропріацію власності релігійних згромаджень, перегляд усіх контрактів на державні військові замовлення та секвестрацію 85% військових прибутків приватних підприємств на користь держави. Таким чином, у цілому фашистський маніфест відповідав радикальним соціалістичним тенденціям італійського політикуму, використовуючи традиційну популістичну риторику та проблематику лівих політичних сил країни.

Подібну позицію за декілька місяців перед тим декларували, а потім намагалися втілити в життя українські націонал-соціалісти. 9 січня Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». «Окремі його положення важко назвати демократичними, – зауважив сучасний дослідник В. Устименко. – Стаття друга, наприклад, фактично розділила всі національні меншини в Україні на дві категорії: нації, так би мовити, першого і другого сорту… Однак основна проблема полягала у самому принципі, відповідно до якого розроблявся закон… Найбільш складною виявилася ситуація з російськомовним населенням, яке зовсім не хотіло визнавати себе за національну меншість».[331]

Але повернемося до усталеної в науковій літературі дефініції «нація». Очевидно – якщо керуватися таким визначенням, то відповідь на поставлене запитання: «чи існував напередодні 1917 р. єдиний український народ?» є однозначно негативною. У цьому контексті запитання: що таке «модерна» нація, чим вона відрізняється від «немодерної» і як друга трансформується в першу? – на нашу думку, є цілком умоглядними.

Звернемося до останніх вітчизняних наукових надбань у цій царині. Ось, наприклад, ґрунтовна дисертація В. Мандзяка[332]. Дослідник справедливо відзначає: «головною дискусійною проблемою» в сучасній історичній науці «залишається кардинальне питання: чи була сформована сучасна українська нація на початку XX століття?», але відповіді на це питання не дає – лише висловлює сподівання на те, що це питання «розв’яжуть майбутні покоління дослідників».[333]

Заради справедливості треба відзначити, що В. Мандзяк такі певні точки опори цим самим «майбутнім поколінням» все ж таки залишив. Наприклад, такі: в сучасній українській науці існують дві точки зору на цю проблему, представлені, відповідно, В. Сарбеєм та Я. Грицаком. Автор цитованої дисертації при цьому спеціально наголошує – «обидва історики є прихильниками модерністської теорії націотворення, згідно з якою сучасна українська нація зароджується наприкінці XVIII ст. (тобто після розділів Польщі, після 1792 р. – Д.Я.) на основі домодерного українського народу і формується впродовж XIX – початку XX ст. Вчені (тобто В. Сарбей та Я. Грицак. – Д.Я.) вважають, що український рух пройшов три етапи свого розвитку: кінець XVIII – середина 40-х рр. XIX ст., середина 1840-х – 1880-ті рр., 1890-ті рр. – 1914/1917». Суперечність між обома точками зору, за словами В. Мандзяка, полягає в тому, що за Я. Грицаком період національного відродження закінчується з початком Першої світової війни, «коли нація сформувалася лише в Галичині», а за В. Сарбеєм – в 1917 р., «коли розпочалася національно-демократична революція».[334]

А ось точка зору ще одного авторитета, який констатував, наприклад, і такі абсолютно очевидні обставини: у XIX ст. українці жили «під владою», цитуємо, «двох «східних автократій». Колись піддані Польщі, вони тепер стали підданими Росії та Австрії. Цей переважно селянський народ, звичайно ж, мав украй низький рівень національної свідомості, аж поки в середині сторіччя не впали кайдани кріпацтва. Традиційно відомі як русини або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, бо то була реакція на хибний і образливий ярлик «малоросів», вигаданий для них царатом. (Українець – це просто політично свідомий рутенець.)… В Росії українці зіткнулися з режимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за регіональну російську меншину і нав’язуючи їм лиш одну релігійну конфесію – російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну і політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву «українців». На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою, проте зіткнулися з сильною польською громадою, яка мала чисельну перевагу в усій Галичині, зокрема і в Лемберзі».[335]

Отже, принаймні три авторитетних дослідники – незалежно один від одного – дійшли одного висновку: станом на 1917 р. однієї-єдиної української нації, одного-єдиного українського народу не існувало. Це було самоочевидною істиною для тих, кому довелося жити на початку століття. Ось лише два приклади. Сучасна україномовна газета, яка видається в США, констатує наступне. У матеріалі «На стежках українсько-американської дипломатії» вона інформує про місіонерську діяльність у США священика о. Петра Понятишина. Йому судилося стати одним з перших українських греко-католицьких священиків, які були направлені до Північної Америки для обслуговування духовних потреб галицьких заробітчан. «В 1910р. о. Понятишин, – пише газета, – будучи директором друкарні газети «Свобода», активно працює над тим, щоби емігранти при переписі населення, що проводився на той час в Америці, подавали себе як русини, а не за країною походження чи віросповідання… Він доказує, що через назву «Rutenian» американці відрізняють нашу народність від московської». «Цим аргументом ми вже переходимо поза межі українського громадянства», – писав о. Понятишин, завдяки зусиллям якого уряд Сполучених Штатів вніс до офіційних листів перепису населення графу «українець». Аж в 1930 році![336]

А що ж сама «Свобода» – найстарша україномовна газета в усьому світі? А ось що. В ювілейному номері, присвяченому 105-й річниці від дня виходу в світ, на її першій сторінці вміщено фотокопію того самого, першого її номера від 15 вересня 1903 р. Підзаголовок газети звучить так: «Часопись для руского народа въ Америцъ».[337]

Отже, єдиної для всіх т. зв. «етнічних українських земель» української нації – чи то модерної, чи то постмодерної, чи то домодерної або будь-якої іншої – не було, вона просто не встигла сформуватися. Відповідно не було сформульовано загальноприйнятних (бодай для більшості україномовних громадян двох імперій – Російської та Австро-Угорської) уявлень про шляхи свого розвитку. Без знання, без бачення та розуміння цих шляхів, без наявності загальновизнаного національного ідеалу, за відсутності визнаних загальнонаціональних духовних та інтелектуальних національних авторитетів неможливо визначити та імплементувати в політичну практику інструменти – політичні, економічні, соціальні абощо розвитку цього національного ідеалу, тобто – інструменти розвитку народу як такого. Відповідно всі претензії будь-якої інституції чи особи на те, що вона (або вони) здатна (або здатні) такі уявлення сформувати, отже, сформулювати політичні погляди народу як цілості, є, на нашу думку, або свідомою брехнею, або цинічною спекуляцією.

Для того аби такі уявлення сформувати, народ, нація, спільнота повинні, як нам здається, мати: – оформлене, кодифіковане в той чи інший спосіб спільне уявлення (в першу чергу міфічне) про своє походження;

– спільну міфологію про свій історичний шлях;

– спільні (навіть суперечливі) уявлення про світоустрій;

– спільних героїв та антигероїв;

– загальноприйнятний інструмент внутрішньої комунікації в спільноті – мову.

Наявність цих, а можливо, й інших спільностей, як нам видається, неможлива, у свою чергу, без жорсткого позиціонування навколо ключового питання життя будь-якої людини або спільноти людей, питання про існування системи «божеств» або Єдиного Бога. Відповіді на це питання породжують спільний культ та обрядовість, які виступають чи не найміцнішим клеєм, який зв’язує, скріплює дискретні індивідууми і перетворює їх – у тій чи іншій історичній перспективі – на народ. Це, у свою чергу, стимулює розвиток єдиної мови, освіти, спільних правил соціальної поведінки та соціальних інститутів, в яких вона реалізується, та етичних норм. Це має своїм наслідком народження, функціонування та розвиток інституцій, покликаних підтримувати баланс між новаціями та традиціями, які «відлиті» у законах, побутових звичках, в одязі, прийомах будівництва, продуктах харчування та способах їх приготування абощо. Але цього для формування єдиного народу або єдиної нації, які самоусвідомлюють себе такими, недостатньо – потрібні ще й спільна правова традиція і спільне розуміння та тлумачення як писаного, так і звичаєвого права.

З огляду на ці та інші міркування ми схильні вважати, що станом на 1917 р. на території України (в кордонах 1991 р.) існували дві окремі україномовні спільноти – «наддністрянська», в якій домінувала східногалицька група, та «наддніпрянська», боротьба за лідерство в якій, на відміну від першої, не завершилася. На нашу думку, україномовна спільнота, яка розвивалася в нетрях Австро-Угорської імперії, досягла вищої, порівняно з україномовною спільнотою, що проживала на території, окупованій Російською імперією, фази розвитку. «Наддністрянська» україномовна спільнота порівняно з братською «наддніпрянською» була і більш гомогенною, і мала визначені загальноприйнятні, консенсусні орієнтири свого розвитку.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.