Поняття «легітимності» за «Старого Порядку»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Поняття «легітимності» за «Старого Порядку»

Перший такий факт полягає в тому, що «некультурний» в правовому значенні народ якось собі давав раду впродовж попередніх століть – адже з часів «Руської правди» принаймні 20 поколінь руського народу жило за нормами писаного кодифікованого права чи то «під рукою» Рюриковичів, чи то Гедиміновичів, чи то Пястів, чи то Габсбургів, чи то Арпадів, чи то Романових.

Другий емпіричний факт полягає в наступному: основи європейського устрою, який проіснував упродовж усього XIX ст. і був змінений по завершенні Першої світової війни Версальською конференцією, заклали 1815 р. держави-переможниці Наполеона, а саме – Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія, а також Франція, в якій було відновлено владу династії Бурбонів. Учасники Конгресу повернули Європу до скасованого Французькою революцією правового принципу «легітимності». Як це не дивно, історія зберегла точний час, місце та обставини народження цього принципу.

Він був запроваджений у державно-політичну практику у вересні 641 р., коли «давній римський звичай вітати нового імператора на іподромі пішов у небуття, а найважливіша політико-релігійна церемонія візантійського репертуару утвердилась у своїй остаточній формі». Церемонія ця полягала в тому, що Патріарх Константинопольський на амвоні «Великої церкви» Св. Софії – видимого центру християнського світу – коронував Імператора Константа II. «Метою цього ритуалу, – як вважає світовий авторитет у царині європейської історії, – було утвердження ідеалу taxis’у, незмінного, гармонійного та ієрархічного “порядку речей”». Цей ритуал імплементувався і в політичну практику квазідержавних утворень, які виникали на західних та центральноєвропейських теренах упродовж наступних шести-семи сторіч. Як зауважив Н. Дейвіс, «процес тривав аж до XIII ст.», коли «християнізація монархічних ритуалів у Європі стала загальним явищем».[323]

Іншими словами, від вересня 641 р. «легітимним» правителем на будь-якому уламкові європейської частини Римської імперії був той, хто отримував корону з рук верховного християнського першосвященика, чия юрисдикція розповсюджувалась на дану територію. У даному випадку – від «Патріарха Сходу», тобто Патріарха Константинополя, або від Папи Римського (він же згідно з офіційним титулярієм «Патріарх Заходу»). Можна сказати й інакше: у вересні 641 р. Європа перейшла від принципу легітимності, заснованого на «праві завоювання», до принципу легітимності, заснованого на праві «божественого походження влади».

Цей принцип набув особливого значення в тій частині Старого Світу, яка опинилася під амофором Римського архієрея. Першим єпископом Рима, згідно із вченням Католицької церкви, був Апостол Петро. Як стверджує Євангеліст Матей, саме Петра Ісус Христос виділив з-поміж інших своїх учнів і саме йому Він заповів ключ від Царства Небесного: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі звяжеш, те буде звязано на небі; і те, що ти на землі розвяжеш, то буде розвязане на небі» (Мт., 16, 18—19). Титулярій Папи Римського крім титулу «Вікарій Ісуса Христа» включав у себе також і формулу «Наступник Апостола Петра», що мало підкреслити: влада «Єпископа Рима» мала не земне, але Божественне походження і, отже, ні за яких умов не могла бути скасована ані будь-якою людиною, ані будь-якою інституцією або державою. Саме тому Папа Римський обирався на Престол Св. Апостола Петра пожиттєво і його влада в межах його юрисдикції була абсолютною. Він зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади і чинив її «іменем Ісуса Христа». Це було не тільки практикою життя, але, насамперед, писаною, кодифікованою, тобто законною, нормою.

Ключову роль у втіленні норми про «божественне походження влади» в реальну політичну світську практику відіграли вожді варварського племені франків. У дохристиянські часи вони, як й інші племена, які заселяли територію сучасної Європи, а саме – англи, сакси, нормани, дани та ін., і чия міфологія формувалася принаймні з V ст. до н. е., вважали своїм Верховним богом Одина. За одним із переказів, право на владу першого короля франків з династії Меровінгів обґрунтовувалося саме тим, що він був прямим нащадком Верховного бога. Інший переказ говорив: Меровінги походять чи то від легендарного царя Пріама, чи то від Енея.

Після згасання цього королівського роду влада перейшла до рук Каролінгів – нащадків Меровінгів по одній із жіночих ліній. Вони отримали своє ім’я від Карла Великого, короля лонґобардів, франків, герцога Баварії, Імператора Священної Римської імперії. Ще в V ст. н. е. його попередники оружним шляхом перебрали владу над територією в міжиріччі Мааса і Мозеля. Її адміністративним та політичним центром стало місто Реймс. Успіхи франкських вождів, яких вони досягнули впродовж наступних трьох століть в оружній боротьбі з арабами на заході, з «варварами» на сході та півночі європейського континенту, а також у християнізації підлеглих територій, мали наслідком об’єднання більшості колишніх земель Західної Римської імперії під їх рукою. 25 грудня 800 р. король франків та лонґобардів Карл був коронований Імператором Заходу Папою Львом III.

Власне, Карл був помазаний на царство (яке охоплювало частину сучасної Франції) ще 754 р. Папою Стефаном II. 25 грудня 800 р. Папа Лев III під час святкової меси поклав на голову Карла корону Імператора Священної Римської імперії, якщо дослівно – «милістівішого, величного, Богом коронованого, великого володаря-миротворця, Імператора Римської імперії, милістю Божою Короля франків та лонґобардів» (Karolus serenissimus augustus a Deo coronatus magnus pacificus imperator Romanum imperium gubernans qui et per misericordiam dei rex Francorum atque Langobardorum).

Карл Великий.

Як володар Римської імперії Карл Великий успадкував колосальну за обсягом та якістю політико-правову традицію. Її коріння сягало часів Вавилонського і Шумерського царств та інших давніх розвинених культур Сходу. Для останніх було самоочевидним, що право як таке має божественне походження: «легітимність і тривалість влади» правителя ґрунтувалися на «особливих стосунках правителя з божеством». Характерною була «особливість влади в її концентрації в чиїхось руках», «харизматична одноосібна влада в її різноманітному вираженні». Саме правителі «оголошували непорушну волю богів, які виступали основою правових стосунків між людьми». При цьому «правитель не встановлює якогось нового права. Він в жодному разі не ухвалює свавільних рішень, а виходить із головних етичних цінностей», а влада існувала як «структурний принцип управління та організації суспільства з її поділом на тих, хто підпорядковує, і на тих, хто підпорядковується». Не можна в цьому контексті оминути увагою і надзвичайний за своїм обсягом та змістом внесок у розуміння походження терміна «право» та його змісту юдеїв. Юдейське право є «релігійним та національним», але, що найважливіше, його джерелом було оголошено Божественне Одкровення.[324]

Теоретичну основу під феномен «права» підвели греки, які відділили публічну основу від приватної та оформили різні її типи у вигляді конституцій, яких існувало понад 150 – за числом грецьких держав. При цьому згідно з власне грецьким поглядом «конституції ґрунтуються на згоді підданих, на добровільному підпорядкуванні, говорячи сучасною мовою, на акцептуванні влади». Але основна заслуга греків полягала в тому, що вони «підвели владу під етичні норми та правила, які впливали на політичні теорії аж до епохи нового часу».

Фундаментальний, «особливий» внесок римлян полягав у тому, що вони зуміли «прагматично збалансувати внутрішню соціальну структуру влади на створенні велетенської світової імперії Imperium Romanum, яка… свої економічні, соціальні, культурні та релігійні основи передала у спадок Європі». Саме римляни зафіксувались на незмінності та сталості права, оскільки незмінними та сталими є стосунки богів з людьми. Розвивати право міг тільки закон, який розробляли спеціально уповноважені органи, а потім схвалювали на зборах плебсу. За дотриманням цих норм стежили не залежні від держави судді.

У середньовіччя уявлення про право зводилися до того, що воно «складається із законодавчих норм, за допомогою яких встановлюються важливі для співжиття різних суб’єктів межі, дотримання яких забезпечує державна влада», а влада правителя «з ідеологічного погляду легітимна і незаперечна, щось зрозуміле само собою». При цьому один з інтелектуальних і духовних стовпів середньовічної доби Св. Августин учив, що «держави були великими бандами грабіжників, проте вони були потрібними, допоки прагнули зберігати мир та підтримувати справедливість».[325]

Лев III.

Саме ці принципи лягли в основу правового устрою імперії Карла Великого. Останнім королем цього роду був Людовік V Лінивий (966—987), який не залишив по собі потомства. Законним спадкоємцем престолу був його рідний дядько Карл, герцог Нижньої Лотарингії. Однак, попри існуючий правовий принцип, його васали обрали королем паризького графа Гуго Капета, герцога Франції, графа Парижа та Орлеана. Його кандидатуру підтримав рейнський архієпископ Адальберон, і 3 липня 987 р. Капета повінчали на царство. Треба підкреслити: в очах «виборців» обрання Гуго Капета аж ніяк не означало заснування нової династії, хоча політична практика це розуміння відкинула. Капетінги все ж таки стали династією, яка трималася на престолі аж до XIV ст., коли внаслідок фізичного згасання її змінила молодша гілка роду – Валуа. 1589 р. їх змінила інша гілка дому Капетінгів – Бурбони, яка протрималася на престолі Франції аж до 1789 р.

Таким чином, від 800 р. на території Європи діяв принцип, згідно з яким право встановлювати закони та контролювати їх виконання належало тому, хто мав «історичні» права на ту чи іншу територію (тобто здійснював на ній владу впродовж сталого часу і зумів передати цю владу своєму нащадку) та був визнаний як правитель Патріархом Заходу – Папою Римським. Влада суверена була оголошена такою, що мала «божественне походження», це визнавалося тогочасними військовими та духовними елітами та людьми, які підпали під «руку» цього суверена. Населення визнавало суверена джерелом права і похідних від нього законів в обмін на захист життя та майна від зазіхань інших людей – чи то соплемінників, чи то прибульців.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.