Страйки

Страйки займали чільне місце серед інших форм розхитування існуючого державно-політичного устрою. Усього для найбільш «активного» в цьому сенсі періоду – вересня – жовтня 1917 р. – нами було виявлено 122 страйки в основних індустріальних центрах Південно-Західного краю (власне, 124, якщо врахувати всеросійські страйки залізничників та компанії «Зінгер»), в яких взяло участь принаймні 250 тис. осіб.

Характерними особливостями страйків у зазначений період були ті, що в них брали участь головним чином робітники, зайняті на дрібних підприємствах (з числом працюючих менше 100). Близько половини відомих нам страйків були організовані профспілками, які об’єднували найменш кваліфікованих та низькооплачуваних робітників, а також службовців. Ці категорії найманих працівників страйкували виключно з економічних причин. Їх вимогами були підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо. Найбільшу кількість страйкуючих при цьому дали страйки всеросійський залізничний[267], а також київський та до певної міри в Донецькому басейні. Їх учасники також висували вимоги соціально-економічного характеру: запровадження 8-годинного робочого дня та робітничого контролю, підписання колективного договору.

З осені 1917 р. існуючі форми та методи соціального партнерства в промисловій зоні південно-західних губерній перестали працювати. Якщо до цього часу вимоги запровадження 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, укладення колективних угод тощо так-сяк або задовольнялися, або за згодою сторін відкладалися до «кращих часів» (тобто до кінця війни), то у вересні—жовтні сторони ніби перестали чути одна одну. Висуваючи «буденні» для умов військового часу вимоги економічного характеру, наймані працівники отримали рішучі відмови їх задовольнити з боку власників та керівників підприємств. Застосувавши насильницькі, протизаконні форми боротьби за свої економічні інтереси, робітники наштовхнулися на активну протидію – аж до введення збройних частин у той чи інший район.

У цих умовах лідери крайніх націонал– та інтернаціонал-соціалістичних партій та організацій, які претендували на представництво інтересів найманих робітників перед власниками та органами влади і місцевого самоврядування, висунули вимогу фактичного скасування інституту приватної власності – запровадження так званого «робітничого контролю над виробництвом та розподілом». «По суті, – зазначав вождь найбільш радикальної із цих організацій, – питання про робітничий контроль зводиться до того, хто кого контролює». Саме він і закликав піти «рішуче» та «безповоротно» цим шляхом[268], чудово розуміючи: поки що фактичне скасування інституту приватної власності означає на практиці і скасування існуючої держави як такої. Ухваливши резолюцію про запровадження робітничого контролю, керована більшовиками I Всеросійська конференція фабрично-заводських комітетів фактично оголосила відкритим перший акт трагедії громадянської війни в Росії. Обмовки про те, що цей захід треба запроваджувати виходячи з вимог конкретної ситуації, яка складалася на місцях[269], нічого в руйнівній своїй суті не змінювали. Роз’яснення – як ото Петроградського товариства заводчиків та фабрикантів – про те, що «робітничий контроль може згубити як технічну сторону справи, так і фінансову її сторону», або про те, що «передаючи управління заводами до рук робітничого класу, держава тим кладе край подальшій участі капіталу в промисловому житті»[270], слухати було вже нікому.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.