Деякі попередні висновки

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Деякі попередні висновки

Отже, побіжний огляд основних здобутків вітчизняних істориків, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., дозволяє зробити висновок про те, що українська історична школа, яка за радянської доби в кращому випадку займала сервільне становище щодо держави та радянської московської історичної школи, зробила якісний ривок, перетворившись, на наш погляд, на самодостатній науковий феномен. Слід особливо наголосити на тому, що цей феномен, по-перше, сформувався в часи глобальної соціально-економічної та політичної кризи, якою супроводжувалися розвал СРСР та формування на його уламках нових незалежних держав, і по-друге, що найважливіше, був сформований, головним чином, завдяки зусиллям учених, які склалися у нетрях радянської історичної «науки».

Томаш Масарик.

На наш погляд, серед дослідників, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., упродовж XX ст. сформувалися принаймні три домінуючих напрямки. Кожен з них, як нам видається, формулював та намагався обґрунтувати з «наукових» позицій відповідь принаймні на шість головних запитань:

1. Що, власне, сталося, на теренах Російської імперії в 1917 р.?

2. Чому це сталося і чому саме в тодішній Росії ті події набули ТАКОГО характеру і мали ТАКІ наслідки для держави та її населення?

3. Як ті події були пов’язані з подіями, які відбувалися на європейському просторі впродовж Першої світової війни?

4. Наскільки легітимними та законними – з точки зору існуючих на той час правових понять та законних процедур – були дії лідерів українського політичного руху, спрямовані на проголошення національної державності?

5. Хто несе історичну відповідальність за те, що сталося?

6. Яким чином історичний досвід доби 1917—1920 рр. можна (якщо, звісна річ, це потрібно) імплементувати в поточну історичну реальність? Що треба зробити для того, аби не допустити імплементування ТОГО досвіду в ЦЮ реальність?

Відповіді на ці та інші не менш важливі запитання намагалися дати (або уникнути) автори всіх трьох тисяч наукових, науково-популярних розвідок та трьох з половиною сотень докторських та кандидатських дисертацій, про які ми вже згадували.

Не претендуючи на вичерпну, а тим більше на остаточну відповідь, ми вважаємо за можливе в межах даного дослідження сформулювати гіпотезу, згідно з якою всі варіанти віповідей на сформульовані вище шість запитань можна звести до трьох основних груп або «шкіл».

Перша – більшовицько-радянська. В її основі – одномірний модуль, який можна назвати «маніхейсько-есхатологічним». Він зводиться до того, що в світі діють сили однозначно та послідовно гуманістичні, моральні, етичні та прогресивні сили «добра» і «світла», які вступили в останню переможну битву з людоїдськими силами «зла та темряви» – послідовно і принципово антигуманними, неморальними та неетичними й такими, що штовхають як усе людство, так і окрему людину в безодню духовної та фізичної смерті. Перші були представлені виключно деякими більшовиками, але не всіма, оскільки більша частина їх впадала в різні часи у різноманітні «єресі» і тому заслужено та послідовно знищувалася принциповими прихильниками єдино правильної «генеральної лінії». Другі були представлені всіма іншими людьми, обставинами, соціальними, політичними, конфесійними та іншими групами. При цьому сама радянсько-більшовицька школа за 80 років так і не спромоглася скласти вичерпний та остаточний перелік як представників світу «добра», так і світу «зла». Їх перелік та персональний склад перманентно змінювався – у залежності від поточної внутрішньо– та зовнішньополітичної кон’юнктури.

Якби можна було застосувати до здобутків цієї «школи» такий собі «антропологічний» критерій, згідно з яким остаточною метою якщо не всесвітньої історії, то, принаймні, «гуманістичної» та гуманної політики (якщо така взагалі можлива, але припустимо) є або повинна бути людина – без огляду на її стать, вік, походження, мову, віросповідання, рівень статків абощо, то в цьому сенсі радянсько-більшовицька школа була цілком послідовна і логічна. Її засновники та їх епігони стверджували, що повноцінний розвиток людини можливий лише за умов ліквідації у планетарному масштабі природних прав людей, у першу чергу – права на приватну власність. Ця «школа» переконувала і себе, і всіх інших в історичній необхідності, політичній доцільності та високій моральності фізичного знищення всіх, хто претендує на наявність та розвиток окремої від загальної ідентифікації на особистому або груповому рівні. Унаслідок імплементації цієї ідеї в політичну практику за період перебування її прихильників при владі, тобто від 1917-го до 1991 р., було знищено до 100 млн людей, які проживали тільки на теренах колишнього СРСР (у кордонах 1939 р.). Загальна кількість жертв цього політичного дискурсу в світі, насамперед на європейському континенті в XX ст., підрахунку не піддається.

Другу школу, як нам видається, уособлює умовна «діаспорно-соціалістична» традиція. Її представники обґрунтовували тезу про те, що необхідною передумовою цілісного розвитку людини є її усвідомлена приналежність до окремої, відмінної від інших, мовної групи, сповідування індивідуумом такої собі «національної ідеї», містичної дефініції, яку нікому не дано осягнути розумом і зрозуміти (та врешті-решт і непотрібно) і в яку необхідно було тільки вірити.

Якби ідеї прихильників цієї теорії та політичної практики можна було описати за допомогою більш розвинутих еклезіальних або богословських термінів, то, на відміну від першого випадку, будь-хто постав би перед нездоланними труднощами. З одного боку, представники цієї точки зору не є єретиками, тобто відгалуженням від якоїсь «ортодоксальної» теорії. Вони є носіями якщо не самодостатнього, то принаймні такого «гнозісу», який на цю самодостатність виразно претендує. З іншого боку, він, цей гнозіс, не лежить ані в руслі юдейської, ані християнської, ані ісламської інтелектуальної традиції. Наприклад, для того, щоби бути євреєм, мало бути лише народженим єврейською матір’ю, треба насамперед сповідувати Закон, даний Мойсею Богом, найголовнішою заповіддю якого є заповідь ніколи не чинити супроти іншої людини того, чого б ти сам не хотів, щоб чинили проти тебе. Для того щоби бути християнином, потрібно жити за Новим Завітом, який приніс у світ Божий Син Ісус Христос, який заповідав своїм прихильникам найголовнішу (крім, очевидно, ідеї Єдиного Бога) заповідь – любити ближнього свого як самого себе. Для того щоб належати до мусульманської спільноти, потрібно як мінімум визнавати існування Єдиного Бога, Аллаха, який передав своє вчення через посередництво Пророка свого – Моххамада.

І саме тут виникає питання: що треба визнавати або яким треба бути, щоби бути українцем? Саме тут і знаходиться, як нам видається, основна та іманентно суперечлива проблема, яку «діаспорно-соціалістична» школа та її сучасні адепти в Україні так і не спромоглася розв’язати. Попросту вона так і не змогла дати вичерпний перелік ознак, за якими «українець» відрізнявся від «неукраїнця», і відповідно пояснити, навіщо в цьому випадку потрібен такий інститут, як «національна українська держава»?

Фундатори та ідеологи від кінця XIX ст., тобто часу, коли ця одномірна «лінейна» схема була сформульована, дотримувалися одномірної логіки, яку можна звести до наступного смислового рядка: особистість може розвиватися виключно у випадку, коли вона усвідомлює національну приналежність; в інонаціональній державі ця особистість гнобиться національною більшістю (якщо така є, якщо немає – економічною, соціальною або релігійною, або будь-якою комбінацією цих складових елементів). Звідси випливає «логічний» висновок: для ліквідації гноблення насамперед потрібна держава національна, яка створить умови для цього розвитку. Влада в цій національній державі повинна належати виключно «трудовим елементам», а всі інші «елементи» треба (як мінімум – на деякий час) обмежити в правах, насамперед у виборчому, оскільки вони або національно або соціально ворожі гнобленій ними меншині. Усі інші варіанти вирішення проблем національних меншин наперед відкидаються як неприйнятні.

Нарешті, третя «школа», яка є принципово відмінною від двох попередніх інтелектуальною та духовною традицією, для відповіді на поставлені вище шість засадничих питань виробила таку схему. Людина та її природні, Богом дані права є основою історичного процесу та історичного прогресу, поза людиною ані перше, ані друге неможливе і недосяжне за визначенням. Держава є лише інструментом, який повинен забезпечити кожній людині право на ідентифікацію та можливість цю ідентифікацію розвивати без зазіхання на аналогічне право та можливість усіх інших. Іншими словами, представники цієї школи жорстко зв’язували можливість та необхідність національного відродження (у даному випадку українців) із необхідністю першочергового забезпечення прав людини, творенням на підставі цього принципу демократичної української держави, сенсом існування якої повинен був би бути захист та забезпечення розвитку економічних, соціальних, культурних, політичних, мовних, гендерних, конфесійних та всіх інших та інших невід’ємних прав усіх своїх громадян.

Українські суспільствознавці впродовж останніх двадцяти років забезпечили можливості для якісного прориву як в усвідомленні сучасниками гігантського інтелектуального, духовного спадку, накопиченого попередніми генераціями, так і можливості для імплементації невмирущої частини цього спадку в поточну реальність. Насамперед йдеться про те, що вітчизняні фахівці спромоглися відшукати в архівах величезну кількість артефактів, обробити їх згідно з існуючими світовими стандартами та зробити ці артефакти доступними для дослідження науковою спільнотою. У процесі цієї без перебільшення титанічної роботи в країні, як на нашу думку, склалися самодостатні і достойні наукові школи, насамперед на базі профільних відділів та кафедр Інституту історії НАН України, Київського, Львівського, Запорізького, Чернівецького та інших університетів. Особливо плідними є результати археографічних досліджень, а також аналітичні розвідки, присвячені особливостям соціально-економічного та партійно-політичного розвитку руського народу після розділів Речі Посполитої та окупації руських земель Австро-Угорською та Російською імперіями.

Але ця позитивна інтенція вже з початку 90-х років минулого століття вступила у принципово нерозв’язуваний, іманентний конфлікт з потребами ідеологічного забезпечення політичного процесу. В умовах світоглядного вакууму, який виник в УРСР внаслідок історичної поразки більшовицької доктрини та краху СРСР, внаслідок очевидної для суспільства інтелектуальної неспроможності та духовної убогості її розробників та пропагандистів, на перший план суспільної свідомості тогочасне «державне замовлення» вивело доктрини так званої «націонал-демократії», яка об’єктивно покликана була «легітимізувати» в очах громадськості за допомогою «історичних аргументів» закономірність виникнення та правочинність існування нового політичного режиму.

Загальне ідеологічне «замовлення», об’єктивно висунуте керівництвом новоповсталої держави на підтримку тези про політико-правову доцільність проголошення незалежності України, насамперед вивело на авансцену суспільного життя людей, котрі підпали під прес тоталітарного режиму в 60—70-ті рр. минулого століття. Саме їх опінії та оцінки української історії взагалі, обперті на оцінки діаспорної «націонал-соціалістичної» думки, а особливо на оцінки принципово важливої та принципово незнайомої для населення УРСР доби 1917—1920 рр., домінували в суспільній свідомості та політичній риториці 1990-х років. Наприкінці того десятиліття академічна наука, вийшовши з-під цензурного преса КПРС та радянської держави, ознайомившись із матеріалами та результатами, накопиченими українськими дослідниками діаспори, спираючись на переховуваний упродовж сімдесяти років архівний матеріал, висунувши на перший план генерацію 30—40-річних дослідників, спромоглася перевести дискусію навколо означених проблем з ідеологічної в наукову площину.

Попри очевидні та безумовні досягнення та звершення науковців, на окремі висновки їх розвідок не могли не вплинути як загальний ідеологічний клімат у країні, так і тимчасовий дефіцит нового емпіричного матеріалу, який унеможливлював народження якісно нового рівня дискусій і, отже, осмислення українського світоглядного та політичного дискурсу 1917—1920 рр. Цього не змогли уникнути навіть провідні науковці.

Наведемо декілька прикладів. Один з основних висновків більш ніж фундаментального докторського дослідження В. Капелюшного констатує неможливу для сучасного рівня світової історичної науки річ: станом на 2004 р. в Україні були «відсутні дослідження, в яких би історіографія українського державотворення в 1917—1921 рр. висвітлювалась та узагальнювалась не фрагментарно, а комплексно». Зауважимо: йдеться не про тотожність або нетотожність оцінок, сформульованих на підставі емпіричних досліджень, а про відсутність таких досліджень узагалі! Далі – більше. Узагальнивши, здавалося б, непідйомний обсяг емпіричного матеріалу, В. Капелюшний один з розділів свого дослідження назвав так: «Історики про органічну єдність національної і державницької ідеї в добу визвольних змагань»[288]. На перший погляд – нічого особливого. Можливо (більше того – воно так і було), історики різних поколінь, світоглядних напрямків та політичних уподобань таки доводили тотожність «національної та державницької ідей». Питання не в цьому, а в тому, що жоден з них так і не спромігся дати формально завершене та несуперечливе визначення дефініцій «національна ідея» та «державницька ідея» у світоглядних поняттях україномовного політикуму 1917—1920 рр. А визначивши це, доводити або спростовувати їх «тотожність»/«нетотожність». Не спромоглися дослідники сформулювати визначення й інших категорій, які вони запровадили в науковий обіг, суспільну свідомість та політичну практику незалежної України. Остання думка належить не автору даного дослідження, а тому таки В. Капелюшному. Цитуємо: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін «Українські національно-визвольні змагання», а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”». Наголосимо: пропозицію внесено 2004 р.! Адекватної наукової дискусії навколо цієї більш ніж нагальної пропозиції, наскільки нам відомо, станом на кінець 2007 р. не відбулося. Отже, станом на кінець 2007 р. нез’ясованим залишається питання: а що саме вивчали і вивчають принаймні три-чотири покоління суспільствознавців, коли йдеться про події 1917—1920 рр.?

Очевидною для будь-якого науковця в будь-якій царині знань є зв’язка: «є об’єкт дослідження – є процес дослідження; немає об’єкта дослідження – немає процесу дослідження». Саме тому таку, наприклад, тезу більш ніж добросовісного та прискіпливого дослідника, як В. Капелюшний, а саме: «Процес національного державотворення в добу визвольних змагань був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – безперспективна, адже і гетьманська Українська Держава, і УНР (в обох її формах) були легітимними і відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували» – можна переформулювати і в такий спосіб: «процес національного державотворення в добу визвольних змагань НЕ був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – Є ЄДИНО ДОЦІЛЬНОЮ, адже і гетьманська українська Держава, і УНР (у ТРЬОХ її формах) НЕ були легітимними і НЕ відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували». Або: формулюванню «національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. як реалізація української державницької ідеї: інтерпретації вітчизняних та зарубіжних дослідників»[289], яке, безперечно, відповідає високим вимогам вітчизняного ВАКу, легко протиставити науково обґрунтоване, не менш відповідне цим вимогам твердження: «так звані національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. ніколи не мали на меті реалізовувати так звану «українську державницьку ідею», оскільки ані таких змагань, ані такої ідеї в природі не існувало, оскільки станом на 1917 р. не існувало, наприклад, українського народу як такого; отже, не могло існувати a priori ані його змагань, ані його державницької ідеї». Підкреслимо: у даному конкретному випадку НІЯКИХ аргументів на користь чи то першого, чи то другого формулювання не наводиться.

Ні 1917 р., ні тим більше після року 1991-го, як у тогочасних політичних діячів та обслуговуючого їх пропагандистського персоналу, так і в сучасних їх послідовників, ніяких мотивів встановлювати правду або їй слугувати як не було, так і немає. Для перших йшлося та йдеться виключно про необхідність ідеологічного обґрунтування законності своєї влади за допомогою в тому числі й історичних «аргументів»; для других – закріпитися біля нижчих сходинок цієї влади з метою отримання відповідних преференцій та привілеїв. Ця мета і для тих, і для інших виправдовувала та виправдовує будь-які засоби, у тому числі масові зґвалтування народу, історичних фактів, здорового глузду. Просто кажучи, якщо факти не відповідають політичній потребі, тим гірше для фактів.

От і рясніють фундаментальні наукові праці, які вийшли з-під пера серйозних учених з поважною репутацією, такими твердженнями: «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим», «навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою не було», але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»[290]. Не маючи можливості і не ставлячи за мету в межах даного дослідження аналізувати дане твердження (наприклад, «тюрма народів», вжите стосовно демократичного режиму романовської конституційної монархії, в якій українці були впливовою частиною тогочасного «нобілітету»), зауважимо лише, що одне це речення відкидає за межі будь-якої конструктивної дискусії спадщину М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, М. Василенка, О. Ейхельмана, Д. Чижевського, А. Марголіна та десятків інших україномовних інтелектуалів тієї доби.

Дозволимо собі повернутися до деяких уже наведених прикладів. У ґрунтовному дослідженні читаємо такі рядки: «з альтернативою, яка постала після лютого 1917 р., – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж усього 1917 року…».[291]

Усе тут неправда. Перша неправда полягає в тому, що дихотомія «самостійна незалежна держава» – «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки» для керівництва УЦР, наприклад, усіх теоретично можливих та практично реалізованих варіантів не вичерпувала. Досить сказати, що розв’язати проблему в правовій площині можна було, наприклад, залишаючись у складі федеративної демократичної Російської держави, легітимізувавши на Установчих зборах давно назрілий і ніким не заперечуваний обсяг демократичних прав та вольностей. Або повернутися до правового простору Речі Посполитої, держави, розп’ятої Габсбургами, Гогенцоллернами та Романовими наприкінці XVIII ст. Або увійти в будь-якому статусі до складу держави, яку конструювали більшовики. Або утворити федерацію з існуючим de facto державним утворенням Південно-Східний Союз, яке утворили козаки Дону та Кубані. Про те, що такі варіанти мали право на життя, засвідчила політична практика 1917—1920 рр. Інша річ, що внаслідок конкретної діяльності конкретних політичних персонажів реалізувався найгірший з усіх можливих для мешканців Південно-Західних губерній Росії та Східної Галичини варіант.

Друга неправда полягає в тому, що ніякого чітко оформленого «проводу», визнаного всіма русинами/українцями як підросійських, так і підавстрійських земель, ніколи не існувало. Так, були різні політичні групи, які оголошували себе репрезентантами волі «всієї української людности», але насправді ніякої волі цієї людности вони ніколи в легальний спосіб не висловлювали. Претензії – так, були, законного права аж до 1 грудня 1991 р. – ні.

Нарешті третя неправда полягає в тому, що вже від літа 1917 р. національно-соціалістичне керівництво самозваної УЦР свідомо обрало шлях на проголошення державної незалежності на теренах дев’яти губерній Південно-Захід-ного краю Російської імперії/Республіки. Як показали всі події літа-осені 1917 р., ціна питання – державна зрада, і спровокована в тому числі їхніми діями громадянська війна – їх обходила. Ціль виправдовувала і ціну, і засоби її досягнення. «З теоретичної точки зору, – констатує ще один сучасний дослідник, – цей шлях (тобто на нелегітимне та незаконне проголошення незалежності. – Д.Я.) виглядає більш логічним, ніж попередній (тобто легітимний та законний шлях вирішення питання уповноваженими на це представниками всіх громадян Російської Республіки. —Д.Я.)…. український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»[292]. Дискутувати з цим твердженням неможливо – так само як неможливо замовчати або, тим більше, забути істерику голови УЦР, який post factum дізнався і про сепаратний мир з Німеччиною, і про вимушене після цього підписання акта проголошення незалежності УНР, незалежності, обпертої на багнети військової потуги, з якою громадяни Росії, у т. ч. українці (малороси, русини, «хохли») та взагалі всі піддані Імперії, проливали кров упродовж попередніх 40 місяців. Ну а на що і ким був втрачений час, чи змушений був неіснуючий в природі «український політичний провід», чи зробив усе, що він зробив чи то від великого розуму, чи то від розвиненого національного почуття – це вже питання до охочих знати правду.

А для цього треба мати дещицю часу, олівець і натхнення перечитати чотири томи фундаментального академічного видання – два – документів і матеріалів доби УЦР 1917—1918 рр., два – доби Директорії УНР доби 1918—1920 рр. Власне, робити цього, може, й непотрібно. Ґрунтовна в більшості своїх суджень О.М. Любовець – незалежно від інших дослідників – головну причину ганебної для її провідників і кривавої для народу авантюри українських національних соціалістів з організації «української державності» сформулювала так: «з розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів». Отут усе правда – хіба що «єдиного українського національного фронту» ніколи не було і бути не могло – уся робота О. Любовець, правду кажучи, саме це і доводить. Ось доказ: «На той момент (у даному контексті – на 1917 р., але це справедливо і для 1918-го, і для 1919-го, і для 1920-го, і для всіх наступних років – аж до 2008 р. – Д.Я.) українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій».[293]

Деякі відповіді на природне запитання «чому так сталося?» можна знайти, зокрема, в дослідженні В. Масненка. Серед основних – недостатній інтелектуальний потенціал руху. Досить пригадати, що на початку ХХ століття існувала лише одна (!) кафедра української історії (у Львівському університеті, та і була вона відкрита лише після 1910 р.) та єдиний центр академічних українських гуманітарних студій – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – у тому таки Львові. Відсутність умов для українознавчих студій, наукових шкіл та конкуренції поміж ними мала наслідком те, що на відміну від основних європейських спільнот, які переходили від позитивістських до модерністських концепцій, «українська» міцно застрягла в тенетах попередньої інтелектуальної доби – «хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших в Європі».[294]

Друга системна причина – фактична відсутність конструктивного діалогу українських інтелектуалів з колегами з інших національних спільнот, насамперед російської, польської та єврейської.

Третя обставина, на яку прямо вказує В. Масненко, – «запізнілий» порівняно з іншими європейськими спільнотами процес національної самоідентифікації «українців», теоретичного обґрунтування природності та закономірності свого окремішного – порівняно з іншими національними громадами – національного статусу та політичних наслідків, які з такого обґрунтування випливають. Зокрема, процес самоусвідомлення українською історіографією себе як «цілком самодостатньої, відмінної від інших наукових структур – російської, польської, російської чи німецької історичної наук» розпочався хіба наприкінці 80-х рр. XIX ст.

«Доробком національної української історичної науки стало утворення модерної концепції української історії, – вказує В. Масненко, – провідна роль у становленні якої належить М. Грушевському та його школі».[295]

Як показують сучасні дослідження, ключову практичну роль в українському національно-культурному відродженні відіграли не стільки М. Грушевський та його «школа», які зосередилися на розробці теоретичних проблем, скільки Українська греко-католицька церква та її предстоятель Митрополит Андрей Шептицький. Я. Білас констатує очевидне: східний обряд відмежовував її вірних від польської спільноти, Берестейська Унія (1596) послаблювала російські впливи, активна просвітницька та видавнича діяльність сприяла розвитку та утвердженню національної культурної, релігійної ідентичності народу. «Клерикально-консервативна» державотворча концепція Митрополита Андрея брала за основу самовизначення для українського народу етнографічну ознаку, саме на її підставі у 1918 р. він чітко задекларував позицію соборництва українських земель[296]. Ця концепція, якій судилося згодом відіграти найважливішу роль не тільки в подіях 1917—1920 рр., – вона не втратила своєї актуальності і на початку III тисячоліття, – зіграла разом з тим і парадоксальну роль «у процесі становлення модерної української нації», в якому, за вдалим виразом В. Масненка, «реально співіснували міфологічні та раціоналістичні складники».

На нашу думку, спроба імплементації «етнографічної ознаки» в політичну українську теорію та практику мала кінець кінцем катастрофічні наслідки. Причина – у надзвичайно строкатому національному складі населення т. зв. «етнографічних земель», особливо в містах. Саме заміна «демократичного» принципу державотворення на «національний», саме запровадження останнього в реальну політику, особливо в часи надзвичайно контраверсійного дискурсу Першої світової, стали основним руйнівним «доробком» УЦР!

Ось що відзначає в цьому контексті В. Масненко: «реальний історичний процес включення аграрної складової у сучасне творення української нації був доволі непослідовним і мав дискретний характер. Свою належність до нової національної спільноти (тобто до «українства». – Д.Я.) селянство визначало через можливість захисту своїх соціально-економічних та станових інтересів. Інші аграрні верстви помітного впливу на українське націотворення не справили». При цьому не можна ані на хвилину випустити з поля зору такі обставини, як «суттєву розбіжність у регіональному вимірі – Наддніпрянська та Наддністрянська Україна дають доволі відмінну картину національного розвитку» та «зосередження основних інтелектуальних сил у Галичині, там же маємо найбільший рівень національного усвідомлення». Але ключову роль у процесах «національного українського державотворення» відіграло, як на нашу думку, констатоване В. Масненком «розширення соціальної бази носіїв українського усвідомлення за рахунок багатомільйонних селянських мас Наддніпрянщини», за рахунок якої «українська національна спільнота» досягла лише «певної стадії зрілості», яка наперед визначила «незавершений характер» «державотворчого досвіду».

Підсумовуючи, констатуємо таке: селяни Наддніпрянщини були не стільки зацікавлені в тому, щоби бути українцями, скільки в «чорному» перерозподілі земельного фонду на свою користь. Якщо для реалізації цього проекту треба було визнати себе «українцями», вони готові були на такий крок; якщо треба було визнати себе «більшовиками», то і на це вони були згодні. Їх обходила будь-яка ідеологічна доктрина або будь-які політичні гасла – вони прагнули тільки позаправового, насильницького перерозподілу земельної власності, і поза цим їх нічого не цікавило. Поза цим вони ні над чим не замислювались і не бажали замислюватися.

Власне, саме це і не помітили ані голова Української Центральної Ради, ані інші діячі «національно-визвольного руху». «Урецепції М. Грушевського, – читаємо у В. Масненка, – селянство, з одного боку, було чинником, який детермінував сучасний історичний процес, а з іншого – мало вагомий націотворчий потенціал… В українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи»[297] і, додамо від себе, на гуманітарні проблеми. Оскільки такої переорієнтації не відбулося, то політична складова українського «націотворчого» процесу була запрограмована на вирішення питання, яке за визначенням вирішити неможливо: а саме на творення національної держави, фундамент якої – нація – ще не сформувався.

Жахлива – з огляду на кількість людських жертв – історична спадщина України засвідчила: селянство як клас, як соціальна верства не може бути мобілізаційним ресурсом продуктивного, конструктивного, творчого, позитивного національного, державного творення та розвитку.

Власне, саме це і констатують сучасні науковці. У докторському дослідженні Г. Турченко, процитуємо ще раз, чітко зазначено: «більшість жителів великих міст регіону (так званого Півдня України. – Д.Я.) не підтримали політичну програму Центральної Ради. Соціокультурний розкол між містом і селом зберігся». І далі: «Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»[298]. У перекладі українською мовою це означає: лідери УЦР оголосили про намір створити національну державу народу, якого ще не існувало і який тільки вступив на шлях формування.

Чесні науковці все ж таки пишуть правду. Пишуть попри об’єктивно існуюче «держзамовлення» на створення величного та пишного образу Української Центральної Ради, як єдиного законного репрезентанта одностайної волі українського народу, який, мовляв, упродовж тисячоліть прагнув створити національну державу – а саме це стверджується в Акті проголошення державної незалежності України («враховуючи тисячолітню традицію державотворення…» і далі за текстом). Наприклад, як встановила Т. Бевз, демократія і українська державність зразка 1917 р. – поняття нетотожні. В її кандидатському дослідженні, цитуємо, «…значна увага приділена заходам Центральної Ради по створенню єдиного демократичного уряду. Автор робить висновок, що, концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[299]. Приписавши собі (без посилання) тезу більш ніж п’ятнадцятирічної давнини автора даної розвідки[300], Т. Бевз «робить висновок, що початок війни з Радою Народних Комісарів, також участь у мирних переговорах штовхнули керівників Української Народної Республіки до акту, вимушеного обставинами, але не зумовленого власне національно-визвольним рухом, – до проголошення самостійності України», дослідниця формулює свій висновок: після IVУніверсалу Українська Держава стала «незалежною, самостійною і отримала ще одну ознаку державності – суверенітет»[301]. Говорячи звичайною мовою, незалежність, самостійність та суверенність УНР, проголошені через декілька днів після незаконного підписання від її імені зрадницького сепаратного нелегітимного Берестейського миру, були їй самій небажані і непотрібні. Незалежно від попередньої дослідниці до аналогічного висновку дійшла й інша: «відкинути автономно-федеративну політику та перейти на ґрунт самостійності лідерів Центральної Ради змусила участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському».[302]

Якщо уникати евфемізмів, то слід звернути увагу на те, що у цих мирових переговорах з країнами Почвірного союзу брала участь не Україна – юридично її не існувало, а «делегація УЦР», яку сама УЦР ні на які переговори не уповноважувала. Річ у тім, що остання в 1917 р. сесія УЦР відбулася 29 жовтня – 2 листопада і ніяких рішень щодо участі/неучасті у мирних переговорах з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх фронтовими спільниками не ухвалювала. А якби й ухвалила, то з точки зору як міжнародного, так і російського права таке рішення ніякого правового значення для союзників Росії – Великобританії, Франції та Сполучених Штатів – не мало б. Питання укладання миру та оголошення війни, як було відомо з давніх-давен усім, крім провідників «Національно-визвольних змагань українського народу/Української революції», є питанням верховної влади тієї чи іншої країни. А цією владою УЦР ніколи не була і бути не могла хоча б тому, що незалежність держави, вищою владою якої вона себе називала, у незаконний та неправовий спосіб було оголошено вже після того, як її «представники» підписали мирову угоду від імені «незалежної» УНР!

Але на такі дрібниці, як і на інші обставини часу і місця, «лідери єдиного українського національного фронту» уваги не звертали. «Підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені». Зокрема, «незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслено нами. – Д.Я. Тогочасне міжнародне право не знало поняття «етнічна територія», так само як і поняття «етнічна територія України», так само як і поняття «Україна») у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель. Таким чином, можна констатувати, що непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами».[303]

Як добре відомо, партійні програми всіх, за єдиним винятком (йдеться про партію самостійників-соціалістів), українських націонал-соціалістичних партій висували як програмне положення про автономний статус України у складі федеративної Російської держави. Саме це і стояло на заваді вимушено проголошеної самостійності. Цитуємо спеціаліста: «для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично – федералістичні погляди національного проводу».[304]

Як на нашу думку, на заваді божевільним «державницьким» ідеям лідерів українських національних соціалістів – про це свідчить, принаймні, якщо не «компаративний аналіз визвольної боротьби», то порівняльний аналіз дисертаційних досліджень, – стояло багато чинників. Наприклад, геополітичні інтереси грандів світової політики, насамперед Великобританії та Франції. Цими інтересами намагалися нехтувати три імперії – Німецька, Австро-Угорська, Турецька та одна союзна з ними монархія – Болгарія. Результат відомий, його оголосили у Версалі 1919 р. Потенціал «самостійної» УНР – чи то збройний, чи то економічний, чи то політичний, чи то будь-який інший – ні в яке порівняння навіть з болгарським не йшов. Чемний український дослідник у зв’язку з цим констатував: «політична думка мислителів Антанти та сфера практичної політики цих країн не була прихильною до українців. Політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу».[305]

Кому і що показала історія – то питання риторичне. А от практичне політичне питання полягає в наступному: чому союзники Росії по воєнній коаліції повинні були брати до уваги (ба більше – дбати) про «національні» інтереси купки добродіїв, які взяли на себе сміливість висловлювати інтереси так званих «трудових українських класів», тобто лише частини населення 9 з 58 російських губерній? А заразом взялися організовувати своїх прихильників на боротьбу проти національної та світової буржуазії, у тому числі і британсько-французької, яка визначала долі тогочасного світу? А крім цієї руйнівної для долі коаліції пропаганди та діяльності вчинили акт прямої державної зради, підписавши сепаратну мирову угоду, яка дозволила антантівським антагоністам мало якщо не поставити країни Згоди на коліна, то як мінімум затягнути безнадійно програну війну принаймні на 10 місяців.

Усі вищезазначені обставини, як стало зрозуміло всього за 90 років, надзвичайно сприяли втіленню в життя вікопомної «української національної ідеї» та обпертій на неї практиці «українського державотворення». Цій практиці, як щойно з’ясувалося, надзвичайно сприяли вибори до місцевих органів влади, які проводилися у «тюрмі народів» попри ситуацію на фронтах Світової війни: доктору юридичних наук В. Єрмолаєву вдалося-таки «обґрунтувати тезу про те, що широкі виборчі кампанії, які проводилися тричі в умовах війни, були також суттєвими елементами державотворення».[306]

Апофеоз цього варіанта українського державотворення припав на 1919—1920 рр. Саме в ті роки вітчизняні мислителі національно-соціалістичної орієнтації видали «на гора» чи не найбільшу кількість проектів державного устрою країни, на керівництво якою вони претендували. Першим серед сучасних дослідників-юристів їх проаналізував В. Крюков[307]. За 10 років головні його висновки у спеціальному дослідженні підтвердив А. Присяжнюк[308]. Ідеться, зокрема, про те, що даний етап «українського державотворення» відзначається і «перевагою тенденції до побудови соціалізму», і спробою «розбудувати» УНР «на ґрунті класового підходу (хоч у пом’якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді)». Цей шизофренічний підхід, відшліфований 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці т. зв. Державною нарадою керівництва УНР (яка, до слова, на той час ще не була проголошена) та оприлюднений 26 грудня 1918 р. в «Декларації Директорії»[309] неіснуючої все ще УНР, полягав у тому, щоби «процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному «третьому шляху»: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям». Але «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм» – у головному конституційному законі УНР тієї доби – «Законі про форму влади в Україні», а також в інших конституційних актах, які дублювали положення цього «Закону», «конституційно-правові норми сусідують з декларативними положеннями та соціально спрямованими гаслами… Вказані конституційні акти УНР обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками… З точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В.К. Винниченка та його прихильників».

Таке становище в УНР зберігалося і після державного перевороту, який здійснили С. Петлюра та його політичні прибічники, які усунули інших п’ятьох членів Директорії: «на практиці демократичні методи реалізації державно-владних повноважень не спрацьовували».[310]

Безнадійну спробу повернути український національно-соціалістичний рух на правові, загальнодемократичні рейки в період УНР доби Директорії спробувала здійснити, власне, лише одна особа – заступник міністра закордонних справ УНР О. Ейхельман.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.