Українська соціал-демократична робітнича партія

Українська соціал-демократична робітнича партія

Суттєвим політичним чинником україномовного політикуму була, на думку сучасних дослідників, нечисленна порівняно з російськими соціал-демократами Українська соціал-демократична робітнича партія.

Спираючись на матеріали її IV з’їзду, який проходив в останні дні вересня, дослідники виводили чисельність партії близько 3000 осіб[144]. Простий перерахунок – 54 делегати від 28 парторганізацій, у т. ч. 4 делегати від Києва (300 осіб) і 6 від Харкова (500 осіб) – дозволяє уточнити: у лавах українських есдеків на той час перебувало формально від 2700 до 3850 осіб[145]. Характерним у даному випадку є те, що майже половина спискового складу партії припадала на Катеринославщину. Як свідчать матеріали крайової партконференції, що зібралася 8—11 вересня 1917 р., на ній були представлені парторганізації Катеринослава, Херсона, Таврії, Кубані, Дону та Кавказу за квотою – 1 делегат від одного парткому і по 1 делегату від кожних 50 партійців. Відомо, що у конференції взяли участь 59 делегатів, у т. ч. 38 від власне Катеринославської організації[146], що означає наявність у партійних лавах мінімум 1500 осіб, об’єднаних як мінімум у 7 територіальних організацій, а як максимум – 2600 у 29 організаціях. При цьому в самому Катеринославі нараховувалося від 950 до 1400 осіб; кількість організацій у місті коливалася в межах двох десятків.

Попри твердження сучасного дослідника історії УСДРП, українські есдеки перед 1917 р. (тобто впродовж попередніх 20 років діяльності) у цілому також НЕ змогли розробити несуперечливу консенсусну модель майбутнього державного устрою України у складі Російської держави[147]. Частина партії (М. Порш, С. Петлюра, В. Садовський) покладала надії на національно-територіальну автономію; частина (група Д. Антоновича) не вірила в те, що така автономія здатна «радикально вирішити проблеми, що стояли перед українським народом»; нарешті, третє угруповання (М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський) покладало надії на «російський пролетаріат», який буцімто «забезпечить як право української та інших націй на самовизначення, так і державну самостійність України».[148]

Один із сучасних дослідників українського націонал-соціалістичного політичного табору (до речі, саме він і ввів до наукового обігу термін «національні соціалістичні партії») прямо вказує на те, що так звана «Українська революція» була не соціальною, а національною, оскільки в ній на перше місце було висунуто ідею «національної справедливості». Хоча «помітний вплив» на формування партійної ідеології справила ідейна спадщина М. Драгоманова, однак «вона не отримала цілісного сприйняття, зокрема не було приділено належної уваги питанню прав людини як основоположної цінності у суспільно-перетворюючій практиці, що в майбутньому стало однією з причин поразки українських соціалістичних сил у революційних подіях 1917—1920 рр.».

Ще одна суб’єктивна причина їх всеосяжної ганебної історичної поразки – відсутність «альянсу» УПСР та УСДРП доби УЦР, оскільки «вони відрізнялися одна від одної різними типами політичної свідомості». Есдеки сповідували «послідовно реформаційний шлях», есери «тяжіли до революційного підходу щодо суспільних перетворень». У кожному разі їх організаційна криза була прямим наслідком кризи їх ідеологій.[149]