Військо Запорозьке – Гетьманщина

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Військо Запорозьке – Гетьманщина

Інша частина народу, яка також лише згодом стала ідентифікувати себе як «українці», з XVII ст. жила й творила в системі державного утворення, яке називали Гетьманщиною, або Військом Запорозьким. Утворена внаслідок Зборівського договору 1649 року, 1654 року Гетьманщина увійшла під протекторат Московського царства та зберігала свою автономію до 1764 року – аж до її ліквідації Катериною II. Як показали сучасні дослідники, задля утвердження зверхності московського царя над правобережними польськими землями «до дипломатичного обігу» запустили вигаданий особисто Хмельницьким термін «Мала Русь». Використання цього поняття «мало виразно підкреслити московській еліті, що Козацька держава є спадкоємницею Київської Русі й мислилася в етнічних кордонах української людності, що козацтво перебирає на себе функцію політичної нації на всій українській території». Більше того: саме Богданові дорадники та «спічрайтери», персонально монахи Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та Феодосій Сафонович, з великою долею вірогідності, стали авторами фундаментальних тез, які до сьогодні є наріжними у формуванні московської політики щодо сучасної України. Тези такі: «пов’язання влади московських царів з владою св. Володимира; представлення Києва як колишньої царської, князівської столиці; підкреслення покровительства і протекції з боку царя як основного елементу російсько-українського поєднання».[378]

Ця козацька, а не українська держава була впродовж усього часу свого існування квазі-державним утворенням. І справа навіть не в тому, що попередня тисячолітня європейська історія не знала поняття «станова держава». Справа, насамперед, полягала в тому, що «в очах московської еліти (а ми стверджуємо, що в очах і всіх інших еліт усіх інших європейських країн. – Д.Я.) Гетьманщина бачилася квазі-державним утворенням, яка постала на власному пні й не мала зв’язку зі спадщиною княжих часів. Попри всі зусилля козацької верхівки… законність існування Козацької держави уявлялася московським урядовцям (та й урядовцям усіх інших країн. – Д.Я.) дуже сумнівною і головно через нелегітимність козацтва як представницького стану. Царським двором воно так і не було визнано «політичною нацією». «Політичною нацією» для Москви залишалася українська шляхта, яка й репрезентувала безперервність історичного розвитку українських земель і була тим єдиним станом, що тільки й міг бути суб’єктом легітимних зносин з приводу київської спадщини».[379]

Територіально це утворення охоплювало, головним чином, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства. Для даного дослідження важливо підкреслити, що суверенітет цієї держави був відносним, вона впродовж усього часу свого існування знаходилася у васальній залежності від Росії. Формально вищим органом влади тут була Генеральна рада, «проте представницький принцип формування загальнодержавної Ради так і не був законодавчо врегульованим». Генеральна рада обирала гетьмана, генеральну старшину, контролювала їх діяльність, ухвалювала (санкціонувала) закони, постанови з питань війни і миру, зовнішньої і внутрішньої політики, здійснювала судівництво. Рада козацької старшини була гетьманським урядом і «складала ядро» (за М. Грушевським), «малий пленум Ради старшин» (термін Л. Окіншевича) старшинських з’їздів. Вона «попередньо вирішувала всі питання, які виносили на розгляд Генеральної ради, розробляла проекти міжнародних угод, розглядала фінансові справи, діяла як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів». Після 1657 р. саме ця інституція перебрала на себе повноваження генеральної старшини, полковників, сотників, обмежуючи «суверенну волю народу» (вислів М. Грушевського). «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 р.) Пилипа Орлика стали «спробою подолання конституційних засад козацької держави і втілення національної ідеї в демократичній конституції». Документ встановлював загальне виборче право, «суб’єктами якого були всі, хто належав до «народу козацького»; виборність всіх посадових осіб, нормування складу, компетенції Генеральної ради, Ради старшин, конституційне закріплення принципу народовладдя». Повноваження Генеральної ради Москвою постійно урізалися, від 1750 р. вона взагалі не збиралася, загальнодержавним представницьким органом із законодавчо врегульованим складом, компетенцією вона так і не стала.[380]

За роки, що минули після проголошення державної незалежності України, вітчизняним науковцям не вдалося сформулювати несуперечливу концепцію історії як так званих «національно-визвольних змагань українського народу» у XVII ст., так і правової природи так званої «української держави», або Гетьманщини.

Типовим прикладом наукової фальсифікації та ідеологічної заангажованості на цьому герці є нарис І. Бойка[381], ґрунтований на міфах, розроблених романовськими фальсифікаторами історії руського народу, розвинутих та поглиблених фальсифікаторами радянськими. Автор згаданої розвідки ґрунтує всі свої міркування на такому бездоказовому судженні: «Звільнення від польського панування сприяло швидкому політико-правовому розвитку України, що привело до утворення держави, яка проіснувала 135 років (1648—1783). Українська держава – Гетьманщина – досягла значних успіхів. За Березневими статтями 1654 р. Українська держава і право продовжували розвиватися у складі Московської держави на правах політичної і правової автономії». Не пояснюючи ані собі, ані читачеві, де, коли, за яких обставин неіснуюча Україна звільнилася від так званого польського панування і головне, в чому це панування полягало, І. Бойко не переводячи дихання спростовує сам себе, повідомляючи, що Березневі статті діяли лише 5 років, а в 1659 р. їх замінили на Переяславські, які «ще більше обмежували суверенітет Гетьманщини». При цьому, як зазначає автор, самі по собі Березневі статті взагалі не існують, їх не було вже 1659 р., від них збереглися лише чернетки, та й то в російських архівах! «Російський уряд, – вказує далі І. Бойко, – суттєво обмежував тогочасні демократичні інститути, придушував будь-які прояви національної свідомості, волевиявлення. Завершився цей процес повним скасуванням Гетьманщини і поширенням загальноросійських державно-правових інститутів. Це зумовило русифікацію українського населення (якщо точно – московізацію русинського населення. – Д.Я.), переривало процес економічного, культурного і правового розвитку України». Попри це, сміливо вказує автор цитованого нарису, перебування під владою Москви (яка фізично викорінювала будь-які прояви національної ідентифікації русинів та релігійної – греко-католиків. – Д.Я.) було позитивним явищем: перебування у складі православної держави сприяло національному і культурному розвитку «нашого народу», припинило наступ католицизму та загарбання українських земель Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. Одночасно перебування під владою Москви трактується автором як «насильницьке приєднання», яке стало «справжньою трагедією українського народу»[382]. І. Бойко не дав собі ради розібратися і зі Зборівською угодою 1649 р., за якою «у межах Речі Посполитої створювалася автономія з земель Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств; на неї поширювалася виключно влада гетьмана». «Укладання договору», – вважає сучасний фальсифікатор, – означало аж ніяк не «фактичне визнання на міжнародному рівні статусу України як держави» (підкреслено нами. – Д.Я.), а перетворення Речі Посполитої, федерації двох держав (Великого князівства Литовського та Королівства Польського) і трьох народів (польського, руського та литовського) на федеративну республіку трьох держав – Польщі, Литви та Великого князівства Руського.

Очевидним є факт, що завдяки геніальному Гетьману Богдану-Зиновію цей варіант розвитку руського народу ніколи не був реалізований – Хмельницький зробив усе від нього залежне, аби віддати так звану Козацьку державу під московське ярмо. Мотив – дістати військову допомогу для війни з Польщею[383]. Оскільки легітимної держави Гетьманщини з тогочасної міжнародно-правової точки зору ніколи не існувало[384], то договір 1654 р. був укладений не між двома державами, а між московським царем та його підданим. Цитуємо за І. Бойком: «То ми, великий государ підданого нашого Б. Хмельницького, гетьмана Війська Запорізького і все наше військо Запорізьке пожалували – веліли їм бути під нашою царського величества високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привілеями, даними їм від королів польських і вел. Кн. Литовських, і тих прав і вольностей нічим нарушати не веліли. Судитися їм веліли у своїх старшинах…» і далі за текстом.

У даному випадку автор використав шахрайський прийом – підміну понять. Після слова «їм» (а з контексту випливає, що «їм» – це ті, хто увіходили до складу Війська Запорозького) дослідник в дужках зазначає: «українцям». Тобто станова категорія «козаки» в даному випадку свідомо підмінюється категорією національною – «українці», які сформувалися, та й лише частково – хіба за 200 років після описуваних подій! Запровадивши у суспільну свідомість фальшивий силогізм: «козаки» = «українці», тобто «НЕкозаки» = «НЕукраїнці», автори, подібні І. Бойку, не зупиняються перед формулюванням тез не менш фантастичних та бездоказових, наприклад: «…у Гетьманщині була закріплена система права, що склалася в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. До неї входили норми Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., Магдебурзького права, нормативних актів гетьманської влади, звичаєвого права тощо».[385]

При знайомстві з цим та подібними йому перлами, а ними пересякнуті сучасні українська ура-патріотична література та значна маса «українознавчих» студій, формується чітке враження, що їх автори за визначенням не цікавляться ані працями попередників, ані елементарним глуздом. Наприклад, ще 200 років тому В. Полетика посилався на листа Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 13 лютого 1654 р., в якому гетьман чітко вказував умову приєднання до Москви: «і вчинивши добровільне підданство (Московській державі. – Д.Я.) на угодах утримувати і зберігати малоросійський народ при всіх тих правах, звичаях, привілеях, вільностях, свободах і перевагах, на яких він був під Королями Польськими і Великими князями Литовськими без всякого порушення та скасування». «Угоди ці час від часу урочисто підтверджені були, – вказує далі В. Полетика, – малоросійському дворянству і народу кожним Самодержцем Всеросійським і нині благополучно царюючим Государем нашим Імператором Олександром Павловичем при вступі їх на престол»[386]. Отже, не важко дійти висновку, що «система законодавства» Гетьманщини – аж до її повного скасування – ґрунтувалася не на писаному «праві», а на: 1) волі самодержавних московських царів, яка, воля, і була джерелом права та закону для всіх їх підданих – від першого боярина до останнього холопа, та на 2) угодах гетьманів із царями.[387]

Натомість дослідження О. Гуржія малює цілком іншу, відмінну від попередньої, картину. Роботи цього дослідника є прикладом неупередженого підходу до висвітлення одного з найдраматичніших, найтрагічніших розділів історії нашого народу. Так, найбільш відоме спеціалістам та науковій громадськості дослідження[388] подає, крім обов’язкового для такого роду розвідок ґрунтовного історіографічного огляду[389], такі факти.

На середину XVII ст. населення Речі Посполитої/ВКЛ сягнуло майже 5 млн осіб, у т. ч. трохи більше 3 млн на русинських землях (які мали назви не «Україна», а «Поле», «Польська Украйна», «Слобожанщина», «Ханщина», «Турецька область», «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоросія», «Новоросійський край»), у т. ч. грузини, німці, московити, болгари, угорці, чехи, євреї, вірмени та ін., причому «десятки тисяч» з них загинули під час отої «Визвольної війни». Владу над цими людьми відправляла козацька старшина, яку О. Гуржій справедливо трактує як «нову генерацію українського панства».[390]

Описуючи правовий контекст, в якому мешкало населення «Гетьманщини», дослідник справедливо підкреслює: основним завданням права є «регулювання взаємовідносин між окремими індивідуумами (чи цілими групами) суспільства шляхом встановлення відповідної системи правил поведінки». У цьому сенсі війна Б. Хмельницького проти Речі Посполитої, яка з точки зору тодішніх правових норм була не чим іншим, як державним злочином, мала своїм наслідком скасування існуючої правової системи та правових інституцій на тих землях, які потрапили під владу бандитствуючої козачні.

У цьому сенсі можна стверджувати: з правової точки зору епоха Хмельниччини була не чим іншим, як епохою правового «безпрєдєлу», правового нігілізму, війною козачні за право не дотримуватися існуючих цивілізованих законних порядків.

У цьому питанні О. Гуржій займає дуже делікатну, обережну позицію. За його трактовкою, внаслідок війни Хмельницького «в свідомості українців відбулася певна трансформація понять «справедливість», «моральність», «добро», «зло» тощо. Прикладами для наслідування поспільством (так в тексті. – Д.Я.) стали сміливі вчинки воїнів, що роками здобували соціальну та національну незалежність у боротьбі із місцевими державцями чи польськими магнатами». Отже, саме роки Хмельниччини дали поштовх для глибинних трансформацій у суспільній свідомості, насамперед у напрямку «легітимації» відходу від засадничих правових понять у напрямку «правий той, у кого шабля в руці». «Елітою, – пише О. Гуржій, – порушувалися законодавчо незатверджені права», відбувалося «поступове звуження дії звичаєвого права», хоча гетьманський уряд формально не відмінив попередні писані нормативні акти – Литовський Статут, «Саксонське зерцало», «Порядок», так звані кормчі (церковні) книги тощо».

Утворення правового вакууму в часи існування Гетьманщини – «Козацької», тобто станової, а не української або русинської держави, яка була, за О. Гуржієм, незалежною політичною одиницею, що перебувала під протекторатом Московії, Туреччини та Швеції (підкреслено нами. – Д.Я.), «обумовило значне поширення звичаєвого права на території всіх регіонів України, де було ліквідовано панування польської магнатерії». Звичаєве право, у свою чергу, було витіснено наступного століття відповідно російським (Лівобережжя, Слобожанщина, Південна Україна) та польсько-литовським законодавством (Правобережжя). Якщо назвати речі своїми іменами, то слід визнати: після окупації Лівобережжя Московським царством існуючі там правові норми – писані та звичаєві – були замінені московськими законами. Натомість на правобережних землях був відновлений існуючий упродовж попередніх століть до Хмельниччини правовий порядок, утілений, зокрема, у нормах магдебурзького права, звичаєвих правових нормах, але найголовніше – у нормах Статуту Великого князівства Литовського, який був наріжним каменем тодішнього законодавства, залишаючись таким ще у XVIII ст. Хоча на Лівобережжі, Правобережжі і Слобожанщині у XVIII ст. «існувала справжня мозаїка права, проте, – пише О. Гуржій, – одним з головних джерел його, без сумніву, був Литовський Статут».[391]

Наступні «поділи Речі Посполитої і відхід до Російської держави Правобережної України в кінці XVII ст. внесли ще більшу плутанину в діюче тут законодавство. Певний час у регіоні зберігалася чинність основних положень Литовського Статуту і окремих постанов польських сеймів. Разом з тим вже запроваджувалися російські закони, зокрема “Учрежденіє о губерніях”», на підставі якого були створені Волинська та Подільська губернії.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.