М. Грушевський

М. Грушевський

За походженням – син учителя гімназії. Випускник Тифліської гімназії, учень Володимира Антоновича, професорський стипендіат Університету Св. Володимира, професор Львівського університету, засновник і голова Українського Наукового товариства, головний редактор «Науково-Літературного вісника». 51 рік.[61]

Політичні погляди одного з ключових політичних гравців доби УЦР «першої» УНР, як це не дивно, є чи не найменш дослідженою темою. Наразі маємо два дослідження, з яких випливає, що основними ідеями «ідеолога та організатора відродженського руху» (які голова Центральної Ради намагався втілити в політичну практику) були такі:

– провідником національного відродження є український інтелігент;

– безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом;

– «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея». Відомі нам дослідження не містять вичерпного несуперечливого визначення дефініції «українська національна ідея». Сам М. Грушевський того вияснити не зумів, натомість «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість», під яким він розумів «духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження». Але навіть не це є головним у політичних візіях лідера «українських національно-визвольних змагань». Як виявляється, «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського».[62]

На думку Грушевського-науковця, «історичний процес має поліфакторний характер, його розвиток зумовлений взаємодією чинників, які творять багатовимірність історії»[63], а в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[64], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок: основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу.[65]

М. Грушевський.

Оскільки, на думку Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», то саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував учений, основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму».[66]

У контексті даного дослідження слід відзначити, що, згідно із сучасними поглядами, солідаризм, як політична теорія[67], спрямований на обґрунтування необхідності виживання та збереження основного ядра соціуму. При цьому ступінь його жорсткості безпосередньо залежить як від глибини кризи, яку переживає соціум, так і від рівня зовнішніх загроз. Обов’язок подолання кризи та протидії зовнішнім загрозам при цьому покладається на еліти, яким надаються відповідні права за одночасного обмеження преференцій та збільшення обсягу соціальних завдань і навантажень. Опорою еліт при виконанні цих завдань повинні стати периферійні та маргінальні групи – в обмін на певні соціальні гарантії та пільги за одночасного скорочення їх соціально-економічних обов’язків. У цьому сенсі неодмінною передумовою успішної імплементації солідарних ідеалів у поточну політичну практику є викоренення зневаги до солідарних стереотипів поведінки на всіх щаблях суспільної ієрархії – аж до застосування засобів індивідуального та масового терору.

Власне цим вичерпуються сучасні знання про політичні уявлення та візії М. Грушевського.