«Україна» – Почвірний союз

«Україна» – Почвірний союз

Єдину надію на створення в майбутньому самостійної національної держави українським політикам давала співпраця з головними супротивниками Великобританії та Франції – Австро-Угорщиною та Німеччиною. Від початку Першої світової війни до 1917 р. «німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією “революціонізації та інсургенції”» і полягала в підтримці «національно-визвольних рухів» у країнах Антанти та в їх колоніях. Саме в рамках зазначеної стратегії цим рухам і надавалася організаційна та фінансова допомога. «Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи», саме тому «відносини з Німеччиною відігравали важливу роль у спробах реалізації права (неіснуючого ані з точки зору тогочасного міжнародного права, ані з точки зору російського або австро-угорського законодавства. – Д.Я.) українського народу на власну державу. Від характеру відносин з Німеччиною багато в чому залежала доля української держави у зазначений період».[275]

Оскільки така підтримка означала також підтримку галицьких русинів, це автоматично створювало для німецької дипломатії іманентно нерозв’язувану проблему, оскільки, по-перше, Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала «дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін»: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці – на Берлін. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. – Д.Я.), для військового керівництва – засобом розв’язання економічних проблем»[276], але, що найважливіше, – замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.