Українські націонал-соціалісти як партнери Антанти

Українські націонал-соціалісти як партнери Антанти

Тут не можна не сказати бодай декілька слів щодо «можливого» політичного та військового співробітництва УНР та країн Згоди. Самоочевидними тут є дві обставини. Перша – ані Антанта як військово-політичний союз, ані її лідери – Франція й Велика Британія, ані Сполучені Штати ні за яких умов не пішли би на визнання самостійного статусу УНР. По-перше, тому, що демократичні, правові держави принципово ставилися до взятих на себе міжнародних зобов’язань. По-друге, тому, що сам факт проголошення УНР грав на руку їхнім супротивникам – Німеччині та Австро-Угорщині. Самоочевидна друга обставина – надзвичайно оптимістичне, якщо не сказати більше, ставлення принаймні деяких вітчизняних дослідників до можливостей військово-політичного співробітництва по лінії «Антанта – УНР». Дарма що таке співробітництво ніколи в реальності не вийшло за межі попередніх зондажів, які ні до чого нікого не зобов’язували, – попри це є спеціалісти, які вважають, що УНР стояла чи не за крок від того, щоби увійти до складу Антанти!

Ось характерний приклад – якщо судити за рівнем обґрунтування, ніби запозичений зі «Скотного двору», мешканців якого тамтешнє керівництво переконувало в тому, що «мир» – це «війна»: «Справжнім проривом у міжнародній політиці України стало підписання у грудні 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на Півдні Росії, яка започаткувала кроки до визнання України de facto незалежною державою – Французькою Республікою». Це стало наслідком прагнень «найтісніших контактів з українським проводом» з боку країн Антанти, які (прагнення) «стали особливо помітними <…>у політиці країн Антанти щодо можливості визнання УНР як самостійної держави». Це, в свою чергу, було наслідком того, що країни Згоди влітку 1917 р., «усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, всіляко намагалися забезпечити подальше ведення війни на Східному фронті. У реалізації їхніх планів першочергове місце відводилося Україні». Результат цих прагнень європейських країн був таким: «однак перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами. Негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. – Д. Я.). Дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру»[261]. І це ще поміркований висновок! Існують судження набагато радикальніші, як-от, наприклад: «<…> незважаючи на визнання Францією і Великобританією (підкреслення наше. – Д. Я.), український уряд розпочинає переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про заключення сепаратного мирного договору <…>».[262]