Окупація і крах УНР – 1

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Окупація і крах УНР – 1

5 лютого німецькі війська вирушили на схід: чи не найбільше дивувала вояків відсутність будь-якого опору з боку вчорашнього ворога, а також місцевого населення – чи то міського, чи то сільського. Очевидець цієї «ходи переможців» занотовував у щоденнику:

Березень 1918 р.:

«Більшість чекає німців якрятівників<…>».

«<…>Змучені люди тут із жахом бачать, що вони чекають німців без того обурення, як думали раніше, навіть як людей, які дадуть можливість передихнути».

«Про те, що німці і гайдамаки тут (у Полтаві. – Д. Я.), баби, що повертаються з базару або туди йшли, повідомляли з радістю. Обиватель і місто прийняли пришестя німців з полегшенням і чекають, очевидно, від них порядку, спокою. Німці справляють велике враження своєю організованістю, високою дисципліною. Гайдамаків мало, і військо це підозріле».

«Німці тримають себе коректно, але як пани. Враження від української влади знову, як і колись, – безсилля і бездарність. Влади немає, і не відчувається вона ні в чому. Обиватель вважає, що справжніми хазяями становища є німці, що здійснюється справжня окупація і що ми потрапили в цілковиту неволю».

«Але зараз розрахунок обивателя на німця. У ньому він відчуває силу і справжнього пана. Українці грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну німців-поневолювачів… Очевидно, все ж навала німців не дарма, і доведеться сильно за це заплатити».[379]

Генерал-фельдмаршал Едуард Фрайхер фон Бьом-Ермоллі.

Платити довелося трохи згодом, причому обом сторонам. Тимчасом перед початком наступу німецькі вояки отримали такі настанови: «Поновлення військових операцій спрямовано не проти російського народу, а проти більшовиків, які є ворогами всякого державного порядку, стоять на заваді миру і які оголосили Україні, що підписала мир, громадянську війну». Воякам пояснили, що вони вступили на територію УНР не як окупанти, а як союзники, мета яких – повернути до влади її уряд. Усі офіцери мали тісно співпрацювати з українськими органами. Реквізиції та конфіскації були заборонені. Офіційна настанова орієнтувала особовий склад на гуманне поводження з цивільним населенням. Більшовиків це не стосувалося – з ними «були безжалісними».[380]

А проте східну експедицію вище керівництво Німеччини та Австро-Угорщини розглядало радше як торговельно-економічну, а не військово-політичну операцію. Наприкінці березня цісар Карл «власноручно написав листа» своєму фельдмаршалові Едуардові Бьом-Ермоллі із закликом збільшити відправку продовольства, оскільки «подальше ведення війни є під питанням». Імператор наголосив: найголовнішим завданням військ в Україні є «заготівля, придбання та відправка продовольства». Цісар зажадав «реквізиції проводити рішуче, а за певних обставин і силою». Командувач негайно віддав відповідний наказ, указавши військам на те, що ніякі обставини не можуть перешкодити відправленню продовольчих запасів. Якби українська влада спробувала стати на перешкоді, – наказував він, – вивіз однаково треба продовжувати. Для закупівлі продуктів військовому командуванню було надано 100 млн крон, окупаційні зони були поділені на закупівельні райони, а їхнім управителям дано рознарядку на поставку харчів.

Центральні держави від початку окупації планували проведення заготівель без застосування збройної сили: «до справи мали бути залучені торгові компанії», які й мали вивозити все набуте. «Представники і закупники від монополій роєм кинулися закупляти та відправляти. У відповідь Україні було обіцяно сільськогосподарські машини й інвентар, текстиль та вироби зі шкіри, а також папір».

Але всі ці прекраснодушні плани та обіцянки розбилися об реалії життя – про них згадував генеральний консул Сполучених Штатів у Москві Девітт Пул. За його інформацією, на середину квітня в Україні було в наявності щонайменше півмільйона тонн надлишкового збіжжя. Отже, вважав він, теоретично експортувати 3,5 млн тонн у 1918 р. було можливо – практично ж це було неможливо, – вказував пан консул, – з огляду на стан залізничного транспорту та небажання селян віддавати хліб. Центральним державам, – писав дипломат, – «не вдасться скористатися з цьогорічного урожаю внаслідок того, що більша частина цього сезону була потрачена на те, щоб знову примусити селян сіяти. Тому потрібен буде ще один рік, аби Німеччина змогла в значній мірі чи повністю скористатися продовольчим потенціалом України». Ну, і, нарешті, майже сімсотп’ятдесятитисячне окупаційне військо, дві третини якого були німецькими, а одна третина – австро-угорською, потребувало лише для задоволення власних потреб 300 вагонів продовольства щоденно.[381]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.