Що ми знаємо про вільних мулярів зразка 1917 р.?

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Що ми знаємо про вільних мулярів зразка 1917 р.?

Микола Некрасов.

Ініціатором організаційного становлення масонства на території Російської імперії став видатний науковець, громадський та політичний діяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзького, Стокгольмського університетів, академік Російської академії наук, визначний просвітитель нашого народу, послідовний прихильник перебудови Росії на принципах автономії неросійських народів харків’янин Максим Ковалевський (1851—1916 рр.).

Першу «національну» ложу в юрисдикції «Великого сходу Франції» на території Росії було відкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки його зусиллям. На середину того року кількість масонів у країні сягнула сорока. Як відзначає В. Брачев, «уже з перших кроків у Росії масонство виявилося обтяжене цілями досить і досить далекими від цілей «істинного» масонства. Проблема морального самовдосконалення «братів» цікавила мало. <…> Політичні успіхи французького масонства <…> не могли не надихати російських «братів», не спокушати їх на використання масонства у політичних цілях»[30]. Серед залучених новачків був і професор Київського університету, член-кореспондент Російської академії наук І. Лучицький. Саме йому випало відкрити вже в січні 1909 р. першу «українську» ложу «Київська зоря». Її очолив відомий громадський та політичний діяч барон Ф. Штейнгель. Верхом розвитку поглядів російської масонерії на принципи переустрою держави Романових став Конвент лож 1912 р. під головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Миколи Некрасова. Саме цей з’їзд, участь в якому від України взяли М. Василенко, М. Грушевский та Ф. Штейнгель, став першою поворотною подією в історії російського масонства. За даними, які наводить В. Брачев (посилаючись при цьому на свідчення М. Некрасова), на той момент у Росії нараховувалося не менше 14—15 лож, з них 5 – у Петербурзі, 3 чи 4 в Києві, 1—2 в Москві та по одній у Нижньому Новгороді, Мінську та Одесі. Ключовий конфлікт з’їзду – другорядне, здавалось би на перший погляд, питання про назву ложі. «Переважна більшість делегатів, – пише в зв’язку з цим В. Брачев, – були росіянами і обстоювали, щоби орден носив традиційну та загальноприйняту в Європі назву – «Великий схід Росії»». Однак тут несподівано піднявся зі свого місця український делегат історик М. С Грушевський і наполіг, щоби в назві нової масонської асоціації «в жодному разі не було слова «Росія»». «Він мав у цьому питанні абсолютно непримиренну позицію, заперечуючи за Росією як державною одиницею право на цілісне існування; його з низкою зауважень підтримував Василенко»[31], – цитує спомини О. Гальперіна В. Брачев. Наслідок компромісу – назва «Великий схід Народів Росії» (ВСНР).

Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусію щодо «канонічності» або «неканонічності» ВСНР[32], наголосимо: гострі дискусії з національного питання всередині російського вільномулярського руху тривали й далі. Приміром, 1914 р. члени Товариства українських поступовців (ТУП), «яких підтримувала масонська частина київських кадетів», під час переговорів із головою ЦК партії конституційних демократів П. Мілюковим зажадали, щоб ті підтримали вимогу «надання українцям не лише культурної, а й широкої політичної автономії». На принципово непримиренні частини російська масонерія розкололася з питання про ставлення до Першої світової війни: більшість, головно «росіяни», підтримували гасло «війни до переможного кінця», меншість, головно «українці», виступали за поразку Росії у війні, тобто стали на шлях державної зради.

«Несподівана» для учасників з’їзду 1912 р. політична позиція М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цілком умотивованою. Тут важливо звернути увагу на ту обставину, що російське масонство після 1912 р., по-перше, практично перестало бути організацією, яка орієнтувала своїх членів насамперед на власне моральне удосконалення. По-друге, всередині «політичного» російського масонства накреслилася перша лінія подальшого організаційного та політичного розриву з ключового питання – якою має бути післяромановська Росія і чи повинна вона бути взагалі? По-третє, і це також стало одним із фундаментальних чинників наступної поразки спроб трансформувати Російську державу в демократичну, за європейським зразком, – російська масонерія, на відміну від материнської, французької, об’єктивно набула всіх ознак заколотницької організації антидержавницького спрямування.

Такий висновок прямо випливає з тексту статуту «Великого сходу народів Росії», написаного, як стверджує В. Брачев, особисто М. Некрасовим. За словами В. Савченка, документ «проголосив метою ордену захист прав людини і громадянина», «встановлення буржуазного демократичного суспільства, обмеження або повалення монархії. З перших своїх кроків відроджене на початку ХХ ст. російське масонство Великого сходу набуло опозиційного стосовно царського режиму характеру».

Перша світова війна ще більше радикалізувала політичні прагнення російського масонства. Це зафіксував черговий з’їзд вільних мулярів, який відбувся влітку 1916 р. ВСНР узяв курс на воєнний переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братові Михайлові[33]. Організацію очолили М. Некрасов, О. Керенський, депутати ІV Державної думи, лідери Прогресивного блоку І. Єфремов та О. Коновалов, голова Київського військово-промислового комітету М. Терещенко.

Станом на 1917 р. загальна кількість членів ВСНР сягнула 600—800 осіб, які, за В. Савченком, об’єднувалися чи то в тридцяти, чи то в п’ятдесяти ложах. 15 з них «працювали» в Києві і нараховували в своїх лавах 200—300 осіб. Найбільш відомими діячами на території південно-західних губерній Росії були A. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, B. Науменко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехівський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. «Можливо, серед київських масонів були» також і К. Василенко, А. Зарубін, М. Зільберфарб, A. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Саліковський. Паралельно з київськими існували ложі в Бердичеві, Вінниці, Житомирі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Проскурові, Рівному, Харкові, Херсоні, Ялті, але «назви, належність і кількісний склад їх, – як уважає B. Савченко, – встановити неможливо». О. Крижановська вказує на те, що керівним центром усіх київських лож була так звана «Мала рада», до складу якої входили М. Грушевський, С Єфремов, Ф. Штейнгель та інші. Зауважмо: саме таку назву прибрала інституція, покликана діяти між сесіями УЦР! Основна публічна масонська діяльність на теренах Південно-Західного краю Росії творилася головно в місцевих осередках Усеросійського союзу міст (голова – Ф. Штейнгель, члени – М. Біляшівський, А. Вязлов, Д Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський та Всеросійського земського союзу (голова – С. Шликевич).

Олександр Керенський.

Саме вони, а також присутні в Києві члени Державної думи, голова губернської земської управи М. Суковкін, голова міського комітету Союзу міст М. Стражеско, Д. Григорович-Барський, голова губернського дворянського зібрання Ф. Безак, міський голова Ф. Бурчак, невстановлені до сьогодні члени Військово-промислового комітету та деяких інших «національних» організацій уже 1 березня, тобто за день до народження Тимчасового уряду, вирішили створити і створили у Києві місцевий «тимчасовий уряд». Об’єднана Рада громадських організацій мала перебрати всю повноту влади у місті. «Вже наприкінці лютого – на початку березня 1917 р., – читаємо у дослідженні В. Савченка, – масони розділили між собою найважливіші повинності, що залишилися від «старогорежиму», захопивши політичний олімп України». Вони «майже повністю заповнили склад першого і другого міністерства князя і масона Г. Львова»… «зайняли місця комісарів Тимчасового уряду по губерніях і мегаполісах імперії»… «тримали під своїм негласним контролем Петроградську раду робітників (так у тексті, коректно – «робітничих». – Д. Я.) і солдатських депутатів (до початку вересня 1917р.)». Серед новопосталого державного керівництва до масонських лож належали провідні урядові діячі – М. Авксентьєв, П. Буришкін, М. Василенко, О. Гальперін, О. Гучков, І. Єфремов, A. Карташев, О. Керенський (саме його В. Савченко називає «куратором масонства України»), Ф. Кокошкін, О. Коновалов, О. Ліверовський, Г. Львов, М. Некрасов, П. Переверзєв, С. Прокопович, Б. Савинков, М. Скобелєв, М. Славинський, В. Степанов, М. Терещенко, С. Урусов, М. Чхеїдзе, О. Шингарьов. До «найзаконспірованішої військової ложі», за В. Савченком, увіходили керівники збройних сил Російської держави – М. Алексєєв, О. Брусилов, B. Гурко (вірогідно), О. Колчак (вірогідно), О. Кримов, П. Половцов, М. Рузький, П. Скоропадський.

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р.

«Стараннями О. Керенського масони ставали на всі ключові пости Південного Заходу: губернські комісари, нові керівники місцевих дум і земств, керівники судових палат в українських губерніях». Київський «тимчасовий уряд» – виконком Ради об’єднаних громадських організацій – очолив Ф. Штейнгель, членами його стали Д. Григорович-Барський, А. Ніковський, С Шликевич, комісаром військової округи – К. Оберучев, комісаром пошти та телеграфу – О. Зарубін, губернським комісаром Тимчасового уряду – К. Суковкін, губернським комісаром Київщини – О. Саліковський, комісаром Києва К. Василенко, комісаром Одеси – Л. Веліхов. Рясно були представлені масони і в інституціях УЦР Так, у першому складі Генерального секретаріату було щонайменше п’ятеро масонів: О. Зарубін, Б. Мартос (можливо), С. Петлюра, В. Садовський, П. Стебницький, О. Шульгин. У кабінеті Д. Дорошенка семеро з десяти: сам Д. Дорошенко, О. Зарубін, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, О. Шульгин. У кабінеті В. Винниченка, затвердженому у вересні, із одинадцятьох членів уряду шестеро були масонами. У Малій раді їх було щонайменше одинадцять: М. Грушевський, М. Василенко, О. Зарубін, М. Зільберфарб, М. Іоселевич, А. Ніковський, М. Матушевський, Д. Одинець, В. Садовський, Л. Чикаленко, О. Яковлєв. До цього списку О. Крижановська додає імена таких відомих діячів, як A. Галіп, А. Лівицький (з 1918 р.), А. Марголін, Є. Петрушевич, B. Шемет.

Але політичних викликів, породжених відстороненням від влади Миколи ІІ, масонство не витримало. «М. Грушевський та його однодумці, – пише В. Савченко, – пішли на конфлікт з О. Керенськиму питанні створення національної держави. У той самий час Ф. Штейнгель і К. Василенко, намагаючись відвернути українських масонів від впливу М. Грушевського, виступили проти негайного наміру Центральної Ради захопити всю владу в Україні». Нищівного удару масонству в 1917 р., як уважає B. Савченко, завдала «корніловська змова». Саме вона розділила вільних мулярів на прихильників воєнної диктатури та прихильників Тимчасового уряду. У серпні 1917 р. О. Керенський, переобтяжений державними справами, передав кермо генерального секретаря Верховної ради ВСНР керівнику справами Тимчасового уряду О. Гальперіну. «Базові стосунки «братерства та дружби» між масонами поступово, під впливом політичних факторів, – пише В. Савченко, – поступилися місцем почуттям суперництва, неприязні». У серпні-вересні конфлікт усередині київської масонерії – між прихильниками УЦР та Тимчасового уряду – «став незворотним»: К Оберучев, наприклад, закликав заарештувати Грушевського, прокурор Київської судової палати C. Чебаков «погрожував» УЦР карним переслідуванням за «сепаратизм». Вирішальними причинами руйнації колись єдиної масонської спільноти стали «соціальна нетерпимість та «українське» питання». Київські масони розділилися на дві антагоністичні групи – «федералістів» (М. Василенко, С. Моркотун, П. Скоропадський, Ф. Штейнгель) та «самостійників» – (А. Левицький, А. Ніковський, С. Петлюра, С Шелухін), кожна з яких мала свою «Велику ложу України».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.