ІІ Універсал. Продовження курсу державної зради

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ІІ Універсал. Продовження курсу державної зради

Процес революційного, неправового «розлучення» національно-соціалістичного Києва та соціалістично-демократичного Петрограда набирав обертів. 30 червня, до (!) завершення переговорів з Тимчасовим урядом, В. Винниченко зачитав текст II Універсалу Української Центральної Ради учасникам її V пленуму.

Документ, який мав бути оприлюднений після переговорів з Тимчасовим урядом та одночасно з урядовим повідомленням про згоду петроградського уряду на автономію України (на що уряд, згідно зі статусом, не мав права), викликав у присутніх, насамперед есерів, низку питань. Далі – протокольною канцелярською мовою: «Д/оброді/й Винниченко вказує на те, що змін в тексті жодних бути не може; або прийняти його в такому виді, як він єсть, або зовсім відкинути; змінити в ньому нічого не можна, бо се єсть остаточна форма, на які погодились обидві сторони. Прохає якомога скоріше сказати своє слово, бо маємо в розпорядженні тільки ? год., після котрих буде вже пізно. Зараз т. Церетелі, – переконував присутніх один з вождів національно-соціалістичного руху, – чекає одповіді Центральної Ради, щоб по прямому проводу передати текст Універсалу Временному правительству, котре зараз засідає в Петрограді. Якщо ми через півгодини не скажемо свого слова, – записував секретар слова Винниченка, – то на сьогоднішньому засіданні Временного правительства справа ся не буде розглянута і згода буде відсунута на невідомий час, бо сьогодні вночі т. Церетелі виїде до Петрограда і тоді ми мусимо звичайним шляхом вести дальші переговори з Временним правительством. Коли ж ми дамо одповідь зараз, – виклав козир на стіл промовець, – то ще сьогодні вечором буде згода Временного правительства і завтра в газетах одночасно з правительственою декларацією ми зможемо видати свій Універсал. Оголошується перерва на 15 хв.». Кінець цитати.

По завершенні п’ятнадцятихвилинної перерви та коротенького обміну репліками, в якому взяли участь двоє есерів (М. Ковалевський та П. Христюк) та двоє есдеків (В. Винниченко та М. Єреміїв), 114 голосами «за» при 51 «проти» і 23 таких, що утрималися, документ було ухвалено.[133]

Тут треба звернути увагу на таку обставину: за день перед тим, а саме 28 червня, Рада ухвалила, що її кількісний склад повинен становити 588 осіб. Рішення на її засіданнях від початку ухвалювалися простою більшістю голосів. Це означало, що для здійснення правочинної ухвали з будь-якого, навіть із «технічного», питання, яке теоретично і практично обходило інтереси найбільших соціальних або національних груп населення (скажімо, про видання чергового накладу «Кобзаря»), необхідно було зібрати 588: 2 = 294 + 1 = 295 голосів.

Сказати правду, такі дрібниці українських провідників не турбували. Вони діяли поза межами правового простору: усі рішення УЦР з питань державного будівництва в Україні від початку були нелегітимні і незаконні – як на думку громадян країни, так і на погляд основних світових політичних гравців. Радівські лідери ніколи серйозно не замислювалися ані над наслідками своїх дій, ані про юридичну, політичну або моральну відповідальність перед співгромадянами.

Чи не найяскравіше підтвердження тому – подальший карколомний розвиток подій на пленумі. Слово взяв двадцятирічний Микола Ковалевський.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.