Проект Конституції УНР і його легітимність
Проект Конституції УНР і його легітимність
16, 17 та 20 грудня есерівська українська «Народна воля» ознайомила своїх читачів із проектом Основного закону УНР, підготовленого профільною комісією УЦР. Найзагальніші параметри документа: 72 статті, 8 розділів, які позиціонували УНР як парламентську республіку у складі «Федеративної Республіки Російської» – добре відомі дослідникам та науковому загалові. У межах даного дослідження ми вважаємо за потрібне звернути увагу насамперед на системні проблеми цього документа. Ці проблеми, на нашу думку, навіть у разі імплементації Конституції УНР у поточну політичну реальність унеможливлювали її подальший сталий розвиток – навіть за найсприятливіших зовнішньополітичних умов.
Ці проблеми цілком ясно видно вже в формулюванні першого рядка першого параграфа першого розділу Конституції, який мав назву «Загальні постанови». Згаданий параграф, який починався виразом «Відновивши своє державне право», був безглуздим і з юридичного, і з історичного погляду. І ця безглуздість полягала в тому, що «Україна яко Народна Республіка» ніколи не існувала не тільки як Республіка, але і як держава взагалі. Отже, ніякого «державного права» вона відновлювати не могла, а могла, навпаки, це «право» лише проголосити. Оскільки res public’у, тобто громадську річ, за визначенням проголосити можуть тільки громадяни, в даному випадку – громадяни Російської держави, які проживали на території її південно-західної частини, остільки нічого «відновити» сама Республіка не могла: її ще не було проголошено громадянами, яких просто забули запитати: чи хочуть вони, громадяни Російської держави, проголосити Українську республіку, яка буде «входити заразом» до складу федеративної Росії?
Така сама проблема, до речі, виникла 24 серпня 1991 р. перед ініціаторами проголошення державної незалежності УРСР Правова колізія тоді полягала в тому, що Верховна Рада УРСР не була уповноважена на це своїми виборцями. Проблему розв’язали шляхом оголошення необхідності підтвердити відповідну постанову ВР УРСР на загальнореспубліканському референдумі, призначеному на 1 грудня. І хоча всі, хто взяв участь у референдумі, на той момент були громадянами СРСР, а не УРСР (її громадянство не було передбачене чинним на той момент у ній Основним законом, ухваленим 1978 р.), правової проблеми це не створило: адміністративні кордони УРСР у складі СРСР були точно визначені. Отже, в референдумі мали право взяти (і взяли) лише ті громадяни СРСР, які проживали на території УРСР і які мали природне право вирішувати питання про державний статус Української Радянської і Соціалістичної республіки. Крім того, і це також надзвичайно важливий системотвірний момент, – усі громадяни СРСР, які проживали на території УРСР, були бодай формально рівні перед радянським законом (або перед радянським беззаконням).
У випадку проголошеної так званим III Універсалом УНР усе було інакше.
По-перше, УЦР була громадською організацією, а не законно обраним, легітимним парламентом.
По-друге, вона, УЦР, ніколи цей акт не розглядала і не ухвалювала.
По-третє, цей Універсал був «ухвалений» за участі меншості від кількісного складу Малої ради.
По-четверте, Мала рада, згідно з внутрішніми документами самої УЦР, не мала відповідних повноважень ухвалювати документи такого роду.
По-п’яте, участь у тому засіданні взяли лише представники українських та єврейських націонал-соціалістичних партій.
По-шосте, кордони «України» були точно визначені відповідною ухвалою Тимчасового уряду й охоплювали повіти (хоча і не всі) лише п’яти з дев’яти так званих «українських етнографічних губерній», з чим і УЦР, і МР, і Генсекретаріат мовчки погодилися.
По-сьоме, параграф третій першого розділу безпідставно «включав» до складу УНР Холмську губернію Російської Республіки, про яку не згадувалося в III Універсалі.
По-восьме, ніякої окремої «української людности» на території перерахованих у проекті десяти губерній станом на 10 грудня 1917 р. не існувало.
По-дев’яте, проект впроваджував у політико-правову реальність два сорти громадян: перший – «український народ» (і в цьому сенсі проект ніяк не пояснював різницю між «українським народом» і «українською людністю») та другий – «народності, які живуть з ним на українській землі».
Саме з цим, на наш погляд, пов’язана і десята системна вада цього проекту. Однієї її було би достатньо, щоби перетворити територію УНР на всеосяжне мінне поле. Ідеться про статті 65 і 67 проекту. Перша впроваджувала таке до того ніколи не дійсне поняття, як «національно-персональна автономія», тобто «незаймане право на самостійне порядкування свого національного життя», шляхом об’єднання охочих у «національний союз». Друга визначала, що «органи такого національного союзу – це органи державні», які «мають право видавати постанови, обов’язкові для його членів».[280]
19 грудня «судовий секретар» М. Ткаченко на засіданні «уряду» висловився прямо: «проект встановлює не національну автономію, а національну незалежність, яка може привести до конфлікту між частиною і цілим». «Стаття 7-ма, – доводив він далі, – яка надає Національному союзу право оподаткування своїх членів, виходить за межі загальнодемократичних і економічних принципів… Стаття 13-та, – переконував присутніх Ткаченко, – дає право Національному союзу поширювати свою діяльність поза межі Української Народної Республіки, що з погляду загальнодержавних інтересів України не бажано»[281]. Очевидно, всі ці зауваження мали статус волання в пустелі. До остаточної версії закону «Про національно-персональну автономію», ухваленого «під грім оплесків усіх присутніх» на засіданні МР 9 січня, записали хіба норму про запровадження «узгоджуючої комісії» без ясного обсягу прав та відповідальності, яку (комісію) мали би створити на паритетних засадах з-серед представників Нацсоюзу та Установчих зборів УНР.[282]
Данный текст является ознакомительным фрагментом.