«Дайош негайний мир!»

Але що важливіше, за тиждень перед історичною розмовою Порша зі Сталіним, а саме 9 листопада, уряд Винниченка «визнав потрібним негайний мир», хоча і застеріг, що заклик нових господарів Петрограда «приступити до неорганізованих переговорів <…> може потягти за собою новий захват част[ини] України ворожими австро-германськими арміями»[233]. Щоправда, то не гріх. Для послідовної політики неорганізованість – річ смертельно небезпечна. Саме тому 21 листопада Генсекретаріат зробив черговий організований крок, підтриманий того ж самого дня двадцятьма дев’ятьма есерівськими голосами «проти 8 неукраїнців» на надзвичайному засіданні Малої ради. Учасників засідання, ясна річ, було «не дуже багато», але це не завадило провести ухвалу – «вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами» (підкреслення наше. – Д. Я.), які УНР не визнавали і визнавати не збиралися. Наступного дня на обидва фронти вислали офіційних представників Генсекретаріату з відповідними повноваженнями та інструкціями[234]. Ну а цілком і повністю «ворожим австро-германським арміям» всю Україну в організованому порядку здали менш ніж за два місяці. Спеціально уповноваженим саме для цього «делегатам Генсекретаріату» М. Левицькому та М. Любинському доручено «зараз же виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши резолюцію (див. додаток до журналу)». Для тих, хто ще не здогадався, відкрию: укладачі цитованої збірки документів спеціальною приміткою зазначили: «додатку в справі немає»[235]. Натомість 2 грудня голова уряду УНР de facto обгрунтував суть місії Левицького – Любинського «необхідністю контролювати діяльність більшовиків»! При цьому Винниченко запевнив присутніх: по поверненні до Києва делегація «розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов миру ховати не будемо»[236]. Ціна цим словам була такою самою, як і всім попереднім, – минуло трохи більше місяця, як українці підписали в Бресті таємну мирову угоду.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.