Конституція УНР як вершина інтелектуального убожества українського націонал-соціалізму

Конституція УНР як вершина інтелектуального убожества українського націонал-соціалізму

Погортаймо сторінки академічного археографічного збірника, які передають атмосферу останніх трьох днів життя УНР – 27, 28 та 29 квітня. Цитовані нижче документи – підкреслимо це знову – оприлюднено понад десять років тому! Але факти принципово не цікавлять професійних патріотично налаштованих любителів писати талмуди з «національної» та «революційної» історії.

Центральна подія неділі, першого дня останнього засідання Малої ради – виступ прем’єра Голубовича. Звертаючись до поодиноких колег, він висунув низку звинувачень на адресу окупантів. Основне з них – «представники німецької військової власті, які знаходяться зараз в Києві, не зуміли зорієнтуватись як у сучасному моменті, так не зуміли зорієнтуватись в умовинах нашого життя. Не зуміли стати на нашу точку погляду і не зуміли дати можливість перевести лад та спокій на Україні». «Може, – висловив припущення голова уряду, – має місце навіть небажання розібратись в наших справах і з боку цих, мабуть, не дуже відповідальних властей Німецької держави, які находяться на Україні». Натомість, за словами Голубовича, «відношення німецького уряду <…> є інакше, дружнє і прихильне».[404]

28 квітня, в понеділок, учасники засідання мали змогу почути не менш відважні слова міністра Порша: «ми повинні домагатись усунення з України теперішніх полководців». Погрозив союзникам і Б. Мартос: «нехай німці не забувають того, що коли щось трошки зміниться в психології народу, то тоді найбільш легкодухі стають самими відважними людьми<…>». Опозиціонер О. Зарубін використав наданий йому час для того, щоб «з особливою своєю уїдливістю в голосі картати правительство, у якого знаходить цілу купу гріхів». Радикальнішу позицію зайняв М. Шац (Анін): «не треба було правительству провадити тої політики, яка має на меті українізувати цю державу, що по суті є неукраїнською… України не можна зробити національною українською державою – це утопія. Найближчою задачею українського правительства є тепер заключення демократичного миру з Московщиною».[405]

Не проґавив свого шансу В. Винниченко. Його полум’яна промова – квінтесенція політичних поглядів «Мефістофеля» «Української революції» (характеристика В. Солдатенка):

– «для такої поведінки німців повинні бути якісь підстави, що прикликана дружня сила (підкреслення наше. – Д. Я.) починає поводитись як ворожа»;

– «власна держава найкраще забезпечить національне відродження»;

– «наша нація – це селянство й робітництво, <…> буржуазія у нас переважно чужонаціональна – єврейська, польська, московська»;

– «вся тутешня буржуазія має ворожі нашій державі імперіалістичні плани»;

– «ми повинні у своєму державному будівництві спиратися на трудові верстви людности, хоч би ми мали загинути»;

– ці верстви «повинні бути забезпечені в своїх соціальних інтересах, бо інакше на нашій території візьмуть гору ті течії і кола, які ставляться прихильно до держав «Антанти», а не до Німеччини»;

– «європейські держави виснажені і знесилені чотирма роками війни, і там, на заході, повинен скоро початись революційний рух»;

– «ми повинні держати відповідний тонус свого життя, щоб у відповідний момент прилучитись до тої боротьби за соціальне визволення, яке там скоро почнеться».

Останній оратор в історії УЦР, бундівець М. Рафес, встиг заявити лише про те, що «робітництво всіх націй на Україні повинно спільними силами боронити суверенітет Української Республіки». «Промова М. Рафеса, – читаємо в звіті, – була останньою в цьому засіданні, бо ледве він устиг скінчити, як в залу засідань увійшов «німецький імперіалізм» в образі озброєного війська, і засідання було насильно скінчено». Це сталося близько пів на четверту вечора. За деякий часу будинку залишилася лише «частина німецьких солдатів», яким «привезли походну кухню».[406]

Майже за добу, увечері 29 квітня, те, що залишилося від Ради («членів Ради мало, добре представлені так звані меншини, крім російських соціалістів-революціонерів; мало українських соціалістів-революціонерів і українських соціал-демократів», – відзначив у звіті репортер «Киевской мысли»), спробувало направити депутацію до німецького посла барона Альфонса Мумма фон Шварцентштайна. На зустрічі посол прямо вказав: «заяви Центральної Ради запізнилися», вказівки німецької влади, зокрема щодо «соціалізації землі та інших реформ», «до уваги не бралися і сталося те, що сталося».

Поки депутація їздила до посла та вислуховувала його зауваження, заступник голови Центральної Ради Аркадій Степаненко зачитав «законопроект Конституції України», перший параграф якого починався словами: «Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Республіка<…>». Документ було ухвалено нашвидкуруч, без обговорення, відразу в трьох читаннях.

Воно і не дивно. Адже «засідання мало нервовий, лихоманковий характер», читати написаний текст було ніколи. А якби на те був час, то найперше, що годилося би зробити, так це запитати у його авторів (а комісію з підготовки Основного закону, нагадаємо, очолював М. Грушевський особисто) таке: а коли, власне, УНР втратила «своє державне право», щоб його «відновити»? Саме слово «відновляти», за класиком жанру, Б. Грінченком, має лише два значення: «обновлять», «обновить»; «возобновлять», «возобновить»[407]. Ані «обновлять», ані «обновить»; ані «возобновлять», ані «возобновить» щось відсутнє перед тим, а тим більше ПРАВО, взагалі неможливо – його можна хіба що набути. А джерелом права в прокламованій УЦР Українській Республіці міг бути тільки народ, який через своїх законно обраних представників міг проголосити нову державу. Але цих представників не було, бо не було й громадян УНР, які могли би цих представників обрати. Громадян України бути не могло до самого проголошення держави Україна, яку могли проголосити тільки громадяни України, яких не могло бути до проголошення держави Україна… – і так до безконечності.

Єдиним органом, який міг би проголосити легітимну державу і визначити правовий статус так званої «України» в її складі, були Всеросійські Установчі збори. Теоретично могли би зробити це делегати таких Зборів від тих губерній, мешканці яких висловили би бажання увійти до складу такої Української держави. Але практично це статися не могло з різних причин, головно через те, що делегати Всеросійських зборів мали мандат своїх виборців на визначення державного устрою Російської держави, а не Української. А легітимних делегатів Українських Установчих зборів не можна було обрати хоча б тому, що не було окремого українського громадянства.

Є ще один надзвичайно важливий аспект цієї проблеми. Увагу на нього – єдина за останні 90 років! – звернула О. Бойко. Дослідниця, посилаючись на В. Липинського, межово чітко зазначила, що в першій третині ХХ ст. «для виникнення та існування держави необхідні наступні фактори: 1) встановлена територія; 2) стале населення; 3) влада, що самостійно править територією та населенням; 4) дипломатичне та міжнародно-правове визнання держави іншими державами, внаслідок чого вона стає суб’єктом міжнародного права»[408]. Цілком очевидно, що для виникнення УНР не мала ані першого, ані третього, ані четвертого. Говорити можна хіба про таку-сяку наявність «сталого населення», та й то з огляду на обставини військового часу.

Тимчасом «з 4-х год. дня» біля будинку Педагогічного музею були виставлені караули австрійських військовиків – січових стрільців. По ухваленні Конституції під дулами виставлених австріяками кулеметів на Володимирській вулиці розпочалася стрілянина, яка «викликала хвилювання серед членів Ради. Вирішено було перервати засідання і розійтися. Години коло 9 вечора будинок Центральної Ради спорожнів, але січові стрільці продовжували охороняти його».[409]

Це – останні слова в історії УНР.

(ДАЛІ БУДЕ…)