«Звернення» та «Декларація» Генерального секретаріату – програма громадянської війни

«Звернення» та «Декларація» Генерального секретаріату – програма громадянської війни

Ключовий документ, ухвалений усе ще регіональним представництвом Тимчасового уряду, – «Звернення Генерального секретаріату до українського народу», – виданий «офіціально» 27 вересня, потребує детального розгляду. Насамперед треба зауважити, що сама його назва, а також ужите в нім звернення «Народе України!» цілком безглузді.

По-перше, як було з’ясовано, станом на 1917 р. ніякого українського народу в природі не існувало. По-друге, сфера компетенції Генсекретаріату сягала п’яти губерній Південно-Західного краю, визнаних Тимчасовим урядом «Україною» в серпні 1917 р. Отже, в цьому сенсі «український народ», якщо він і існував, то виключно в межах цих губерній. По-третє, таке звернення постулювало претензії Генсекретаріату на представництво і «українців»-громадян Австро-Угорщини, які, властиво, не могли би ознайомитися з документом бодай через обставини воєнного часу.

Другий постулат звернення – «Волею і словом революційного парламенту твого, Української Центральної Ради, в тісній згоді з правительством революційного всеросійського народу ти обрав і поставив нас, Генеральний секретаріат, на чолі власті, сказавши нам творити нове і вільне життя у нашім краю», – а також твердження, що він є «вищим органом влади України»[203] теж наскрізь брехливі. Немає потреби нагадувати про те, що а) УЦР ніколи не була парламентом, тим більше революційним, б) вона постійно створювала та нарощувала рівень напруженості у стосунках із законним центральним урядом, в) ніякого «всеросійського народу» ніколи не існувало, г) уся легітимність Генерального секретаріату походила виключно і тільки з відомої «Інструкції Тимчасового уряду», ґ) кабінет Винниченка був тільки розпорядчим органом петроградського уряду на території Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і частини Чернігівської губерній, д) саме Тимчасовий уряд після 1 вересня 1917 р. залишався єдиним «вищим органом влади» в Росії, в т. ч. у визнаній ним же «Україні» у складі перерахованих 4, 5 губерній – аж до скликання Всеросійських Установчих зборів.

До крайньої межі ідеологічні постулати цього брехливого, деструктивного, самовбивчого для українських та єврейських націонал-соціалістів, фатального для мільйонів мешканців дев’яти губерній Південно-Західного краю, а також, згодом, для руського населення Буковини та Східної Галичини політичного курсу були доведені в «Декларації Генерального секретаріату України». Дозволимо собі декілька розлогих цитат (на жаль, без них не обійтися) з тексту, озвученого Винниченком особисто на засіданні Малої ради 29 вересня. Отож:

– «Генеральний секретаріат утворений волею демократії в Україні. <…> За всю діяльність відповідає перед цим своїм революційним демократичним парламентом» – Центральною Радою;

– «основи будучого ладу України, після умови з Временним правительством 3 липня, має виробити Українська Центральна Рада в виді автономного статуту України, цим займеться спеціальна комісія Центральної Ради»;

– «на мирній конференції, яка обговорюватиме наслідки війни», мають бути «представникиукраїнського народу»;

– «для найсправедливішого виявлення демократії України повинні бути скликані всенародні Українські Установчі збори»;

– «секретаріат виробляє законопроект про організації «Вільного козацтва»;

– «Секретарство внутрішніх справ (тобто відомство, очолюване письменником Винниченком. – Д. Я.) організує в своєму складі демобілізаційний відділ»;

– «інтереси трудящих мас повинні завше стояти на чолі і перед ними мусять поступатися інші інтереси»;

– «право на землю належить трудящим масам України»;

– «упорядкування земельних відносин через земельні комітети з широкою компетенцією»;

– «Україна повинна мати свій спеціальний бюджет»;

– «на чолі всіх кредитових установ України має стати Національний український банк»;

– «Генеральний секретаріат <…> оборонятиме, забезпечуватиме національні меншості від юридичних і фактичних обмежень»;

– судові органи необхідно «краще пристосувати до місцевого населення відповідно до нових національних форм життя на Україні»;

– «в сферу компетенції Генерального секретаріату входить лише п’ять губерній української землі <…>. Цей механічний болючий поділ українського національного тіла <…> мусить бути найшвидше скасований».[204]

Цю програму громадянської війни підтримали українські партії: есерів, есдеків та есерів; єврейські: «Поалей-Ціон», народна, соціалістична робітнича; російські: есери та меншовики. Гостро розкритикував зачитаний документ лідер київських конституційних демократів С. Крупнов. Його головні заперечення були такими:

– «Українські Установчі збори не мають права віршувати питання про форму правління та про основи земельної реформи – право це належить тільки загальноросійським Установчим зборам»;

– «Центральна Рада не парламент, а установа, яка має «совєщательний» характер»;

– «через те <…> Генеральний секретаріат не повинен бути перед нею відповідальним»;

– «хибою Декларації <…> є і те, що Генеральний секретаріат думає в своїй діяльності спиратись, головним чином, на трудові класи людності і дбати перш всього про їхні інтереси»;

– «не згоджувався <…> з тим, що на мирову конференцію буде послано представника України»;

– «найгостріше заперечував проти утворення «Вільного козацтва», котре <…> само може спричинитись дорозрухів і безладу».[205]

До сказаного юристом Сергієм Крупновим можна додати хіба декілька очевидних міркувань.