Винниченко як агент іноземного впливу

Винниченко як агент іноземного впливу

Нова політична ситуація, яка утворилася після легітимації Тимчасовим урядом Генерального секретаріату як свого регіонального органу влади новопосталій «Україні» (у складі неповних чотирьох російських південно-західних губерній), найперше відзначилась тим, що змінив свій склад уряд.

10 серпня вирішувати це завдання формально взялась Мала рада УЦР, а фактично – зібрання тридцяти семи її членів, голосами яких ухвалювалися всі рішення впродовж цього та наступних днів[165]. Перше і головне політичне питання, дискутоване на засіданні, – зміст та політичні наслідки інтерв’ю, яке дав петроградському кореспонденту французької газети «Journal» В. Винниченко під час його перебування в столиці. Як відзначили автори коментарів до першого тому документів УЦР, «у публікації інтерв ’ю В. К. Винниченка кореспонденту газети про український національно-визвольний рух, свідомо або випадково, було перекручено його зміст. Уній йшлося про те, що начебто більша частина членів УЦР германофільської орієнтації. Це викликало відповідну реакцію в пресі, у зв’язку з чим В. К. Винниченко дав спростування».

Сам пан Винниченко озвучив свої пояснення у двох версіях, які не збігаються між собою. Версія перша, оприлюднена у «Народній волі» 11 серпня, звучить так: «Правда, я вказував, що між українцями є самостійники, але з ними одповідальна інтелігенція, і особливо українські соціалісти, боролися і борються. Як приклади, – пояснив Винниченко, – я приводив військові з’їзди. Можливо, кореспондент не зрозумів мене і зрозумів натяки на самостійність як германофільство, тим більше, що говорили ми на різних мовах <… >». Пояснення, дане на вимогу Тимчасового уряду, звучить так: «<…>я казав, що до революції серед українського громадянства через жорстокі утиски царату на Вкраїні були германофільські течії. Після революції вони зовсім зникли», – запевняв уряд Володимир Кирилович, – але «<…>недовір’яуряду до стремлінь українців і перепони їм такі чи інші дійсно викликали намір до виділення між крайніми групами, але не в смислі злучення з Австрією та Германією, а як самостійної України». «Перекручення» своїх слів журналістом письменник пояснив «або злим умислом, або ж кепським розумінням кореспондентом французо-російської мови, на якій велась розмова».[166]

На думку автора даної розвідки, цікавими для розгляду цього інциденту є такі обставини. Перша. Ані Винниченко, ані Мала рада, ані Генсекретаріат, ані ЦК УСДРП ніколи не дали собі ради оприлюднити відповідне місце з інтерв’ю з перекладом російською та/або українською мовою. Друга. Сам Винниченко французької мови не знав, а уявити собі, щоб петроградський кореспондент французької газети (до слова, його ім’я так ніколи й ніким назване не було) не знав би російської мови, яку чудово знав Винниченко, досить важко, якщо можливо взагалі. Третє. Впадає в очі, що на захист Винниченка на згаданому зібранні членів Малої ради виступили не його однопартійці – соціал-демократи, – а націонал-революціонери та есери, відповідно М. Любинський та той-таки М. Ковалевський. Перший запевнив: «Українська націонал-революційна партія ні в якому разі не допустила би в своєму складі людей, котрі б могли покладати навіть найменші надії на ворожі українському народові держави: Австрію та Германію»[167]. М. Ковалевський партійну позицію озвучив енергійніше: «в складі Центральної Ради нема ніяких германофільських течій, і… все наведене в інтерв’ю являється інсинуацією».[168]

Та не все було інсинуацією в газетному матеріалі. Якщо навіть припустити, що журналіст унаслідок або недбалості, або політичного замовлення несвідомо чи свідомо перекрутив слова провідника українських есдеків, то перекрутити записи в винниченковому щоденнику він ніяк не міг. А знайти в тому щоденнику можна багато цікавого. Наприклад, таке.

Як зазначив публікатор цього унікального джерела Григорій Костюк, Винниченко підтримував «давні дружні зв’язки» з Володимиром Старосольським. Слід узяти до уваги, що В. Старосольський був знаковою постаттю східногалицького соціал-демократичного руху, під час війни був членом Головної української ради та Бойової управи січових стрільців, активно співпрацював із Союзом визволення України, тобто, об’єктивно, брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю в складі «двоєдиної» монархії на чолі з австрійським ерцгерцогом на чолі. Він був переконаним прихильником «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»[169]. Зв’язки між обома соціал-демократами були «дружніми» настільки, що Винниченко нелегально приїжджав до Росії під прикриттям паспорта Старосольского![170]

УВАГА: австрійський громадянин Старосольський надавав свій паспорт для російського громадянина Винниченка, який з цим документом в’їжджав до Росії з метою проведення підривної, антидержавницької діяльності. Слід зауважити, що сам Володимир Кирилович ніколи від себе своєї зовнішньополітичної орієнтації в ті роки не приховував. «Кінець австро-германської орієнтації» він констатував для себе лише після лютневого перевороту, власне, між 20 березня та 10 червня 1917 р. Більше того, 10 липня він, після звільнення з-під арешту гетьманською контррозвідкою, прямо записав у щоденнику, що «здивувався, за що б мали мене заарештувати німці, проти підмоги яких Україні я нічого не мав і не можу мати», та гостро розкритикував есерів за їхні антинімецькі заяви та інтриги![171]

Відкритим залишається питання, хто фінансував ці поїздки та багатомісячні перебування Винниченка в Росії, в т. ч. у Москві. Варіантів тут небагато: ці подорожі здійснювалися або власним коштом (нагадаємо, що п’єси політемігранта Винниченка йшли по театрах усієї Росії, зокрема в Петрограді, Москві, Києві, Баку, Тифлісі, Саратові, Одесі, Самарі та інших містах), або фінансувалися з бюджету Австро-Угорщини, або ж діяли обидва варіанти.