Констатація

Констатація

Інакше кажучи, М. Любинський публічно визнав: незалежність УНР не є самоціллю, її треба проголосити не в інтересах народів, які живуть на території т. зв. «українських етнографічних земель», бо вона лише інструмент для підписання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу!

У тому мирному договорі забули хіба про дрібниці. Наприклад, забули встановити державні кордони новоутвореного суб’єкта міжнародного права. Виправились за 2 місяці. 30 березня 1918 р. Генеральне писарство (!) у листі до МВС установило, що УНР утворюють: Волинська, Воронезька (повіти Бирючинський, Богучарський, Острогозький), Катеринославська, Київська, Курська (повітиГрайворонський, Новооскільський, Путивльський), Подільська, Полтавська, Таврійська (повіти Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський), Чернігівська, Холмська, Харківська губернії.[314]

Усі відомі факти дозволяють зробити ще один принципової ваги висновок. Усередині українського націонал-соціалістичного руху, Української Центральної Ради та утворених нею інституцій, насамперед усередині незаконно проголошеної УНР, було обґрунтовано та проваджено принаймні два зовнішньополітичних курси. Перший – його головним ідеологом та провідником був В. Винниченко – мав за мету створення федеративної Російської держави шляхом формування так званого «однорідно-соціалістичного уряду», тобто уряду з представників виключно лівих соціалістичних партій, зокрема більшовиків. Цей курс був «формалізований» у відповідних рішеннях та відозвах УЦР (наприклад, у IIIУніверсалі) та Генерального секретаріату (наприклад, від 17 та 30листопада). Цей зовнішньополітичний курс підтримували представники російських, польських та єврейських соціалістичних партій, представлених у Раді, – УСДРП, УПСФ, частини УПСР, ПСР, РСДРП, народно-соціалістичної, ОСЄРП, «Поалей-Ціон», «Бунд», ППС-лівиці та, можливо, деяких інших.

Їхні карти сплутала перша більшовицька війна, внаслідок якої політична ініціатива перейшла до прихильників самостійного існування УНР. Цю концепцію обґрунтував та обстоював особисто голова УЦР, а також більша (або голосніша) частина його політичної сили – УПСР. Цей курс підтримали також деякі члени УСДРП та УПСФ. Як нам видається, саме М. Грушевський на першому етапі ініціював переговори в Бресті – пригадаймо, що перші українські представники там не могли визначити свого формального статусу, називаючи себе подеколи «представниками М. Грушевського». Саме ця група пішла на самовбивче підписання сепаратної мирової угоди й на неправове, незаконне проголошення незалежності Української Народної Республіки, що в принципі унеможливило політичні стосунки з будь-якими російськими політичними силами, з країнами Антанти та перетворило новопосталу «державу» та їїполітичний режим в малоефективний придаток австро-німецького окупаційного корпусу.