Частина ІІ

Частина ІІ

Прихильники, мобілізовані Грушевським, Винниченком та Петлюрою, ні про що таке і не здогадувалися.

Так, наприклад, УСДРП на своєму жовтневому конгресі наївно, але «цілком виразно й ясно висунула як чергове завдання своєї діяльності будування Української демократичної Республіки. Щоправда, – занотував один із членів УСДРП, – партія українських соціал-демократів стояла тоді ще на позиції федерації з Росією, але все ж таки вона цілком позитивно розв’язувала питання про творення основ української державності. Метушлива чинність «самостійників-соціалістів» мала, без сумніву, багато елементів очевидної демагогії»[220]. Інакше кажучи, форум провідної «урядової» української націонал-соціалістичної партії за три місяці до формального проголошення незалежності УНР не бачив для себе такої політичної перспективи, трактуючи прихильників «самостійності» як диваків.

Наприкінці місяця III Всеукраїнський військовий з’їзд не менш мудро та далекоглядно оцінив петроградський переворот «як перемогу робітників і селян над буржуазією. <…> Разом з тим з’їзд рішуче відкинув претензії московських большевиків накинути Україні совітську систему влади та їхнє стремління втручатись у внутрішні українські справи»[221]. На цьому тлі провідні діячі Генерального секретаріату, як підкреслюють сучасні дослідники, розмови «про намір України відділитись від Росії» спростовують як «провокаційні поголоски»; соціалістичні лідери УЦР, мовляв, не бажали «перейти на грунт послідовного творення державної незалежності України навіть після проголошення УНР».[222]

На жаль, цей та подібні йому висновки мало, а якщо точно – зовсім не узгоджуються з широко відомими у вузькому колі професіоналів фактами. Вони такі.