«З’їзд народів» (продовження)

«З’їзд народів» (продовження)

Але повернімося до «Матеріалів роботи з’їзду народів». На нашу думку, захід виразно розпадається на декілька смислових частин. Перша – доповідь видатного українського інтелектуала, співзасновника «Української громади» в Петрограді, представника УЦР при Тимчасовому уряді, голови його Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу Максима Славинського (м). Офіційна позиція кабінету О. Керенського була сформульована в таких тезах:

– «новий лад в Росії уже оповіщено республіканським. Установчі збори, безсумнівно, підтвердять це»;

– Київ є столицею фактично автономної України;

– «правительство іде назустріч тій праці, що веде не тільки до автономії, а і до федерації»;

– «до чистих форм федеративності в Росії ми ще не скоро дійдемо»;

– «автономія країв і народів Росії буде виявлятися в різних формах: від крайового земського самоуправління до широкої національно-територіальної автономії».[198]

Друга смислова частина з’їзду – виступи «делегатів». Важливо відзначити: представники російських та польських політичних партій принципово проігнорували вікопомний «З’їзд народів». З «Матеріалів» також цілком ясно випливає, що його «делегати» представляли не «народи», а в кращому разі лише деякі націонал-соціалістичні партії, а також міфічні, напівміфічні і просто нікому невідомі станові організації. Взагалі їхні погляди на проблему державного реформування постімперської Росії були такими:

Російські організації

ПСР: «національний рух не завше буває демократичним та революційним»;

Трудова народно-соціалістична партія: за «федерацію і широку автономію країв та народів».

Єврейські організації

Сіоністи: «нарешті» мають «бути здійснені ідеали справедливості і волі»;

Об’єднана єврейська соціалістична партія: за «персонально-національну автономію»;

«Поалей-Ціон»: «національні права народів, котрі ніде не жиють в більшості (як, наприклад, євреї), повинні забезпечуватись державою через основні закони держави».

Українські організації

С Петлюра, голова Українського генерального військового комітету: «всі ми, – українці, татари, грузини і всі інші народи, – народи державні, є хазяї Росії і всі повинні нею правити»;

М. Грушевський, голова УЦР: «Ми визнаємо за народами необмежене право на самоозначення аж до відокремлення і сформування власної держави <…> під тією тільки умовою, що ця одержана незалежність не була засобом для панування і використовування народностей, які опиняться в меншості в цій новій державі».

Польські організації

ППС: «природним завершенням прагнення народу до волі є утворення незалежної національної держави»; ППС «є виразницею цілковитої самостійності Польщі».

Грузинські організації

Націонал-демократична партія: «потрібна міцна організація і об’єднання національностей».

Латиські організації

«Росія стане на справедливий шлях», коли «будуть забезпечені національні права».

Литовські організації

«Литва мусить бути самостійною державою».

Кримсько-татарські організації

Кримсько-татарська учительська спілка: «Треба народам самим шукати собі дороги».

Забайкальські буряти «при об’єднанні всіх бувших недержавних народів Росії <…> вони зможуть упорядкувати державу так, як самі захотять».

Козачі організації

Південно-Західний фронт: «козаки зорганізувались і об’єднались для того, щоби боронити свої козачі вольності та права»;

Донські козаки: «будемо боронити федерацію»;

Рада козачих військ: «нас, козаків, може задовольнити тільки демократична республіка на основах широкої федерації».

Представник Тимчасового уряду М. Славинський: «цілком поділяє всі думки, висловлені <…> Грушевським», «Керенський доручив <…> передати з’їздові, що нова Росія не може бути централізованою, а тільки децентралізованою».[199]

Третя смислова частина «З’їзду народів» – його постанови, справді змістовними пунктами яких є, на нашу думку, такі:

– «Росія повинна бути федеративною демократичною республікою»;

– «єдино придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі»;

– «великі краї, заселені одною національністю, можуть, по бажанню, або поділитися на кілька федеративних одиниць, або <… > дати автономію окремим частинам краю»;

– «автономія Білорусії в межах Російської демократичної федеративної республіки»;

– «утворення автономної латиської демократичної одиниці, яка шляхом самоозначення має ввійти в склад Російської федеративно-демократичної республіки»;

– «утворення суверенної Литовської держави з частин руської та прусської Литви, а також з литовської частини Сувалкської губернії, при додержанні засад самоозначення»;

– визнання козацтва «самостійною галуззю (підкреслення наше. – Д. Я.) між народами Російської республіки»;

– «національності, <…> [що]розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати екстериторіально-персональну автономію»;

– «незалежно від скликання Всеросійських Установчих зборів повинні бути скликані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори».

Інші важливі, але, як завжди буває в таких випадках, нездійсненні наміри, а саме – «утворити <…> особливий правомочний орган – Раду народів»[200], до якої «має ввійти по 4 члени від кожного народу що мав представництво на з’їзді», та створити «особливий «Совет національностей» при Тимчасовому правительстві, який має бути органом для оборони народностей», – були з різних причин абсолютно нездійсненними. Принципово важливо також відзначити: цитовані постанови вийшли далеко за межі офіційно проголошеної мети «з’їзду». 84 нікому не відомих добродії висунули претензії на керівництво збройними силами Росії та на участь у формуванні повоєнного світу. Цитуємо: «Тільки націоналізація російського війська під керівництвом революційно-демократичних національних організацій та відповідне упорядкування тилу при участі тих самих організацій може піднести здатність держави до самооборони і наблизити досягнення почесного (а не переможного. – Д. Я.) миру»; «в представництво Росії на мировій конференції повинні входити і представники заінтересованих недержавних народів».[201]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.