Брест

Брест

Сучасні оцінки

У всесвітній історії (принаймні в тій її частині, яка відома автору цієї розвідки) немає, як нам видається, більш зрадницької, огидної, руйнівної, безглуздої з огляду на декларовані цілі її українських підписантів, трагічної для долі нашого народу та його держави події, ніж Брестська угода 1918 р.

На нашу думку, саме Брест 1918 р. став однією з найважливіших «точок повороту» на дорозі, яка привела нашу Батьківщину і наш народ до того місця, в якому вони тепер перебувають і з якого вони ніколи не вийдуть. Ніколи – за умови, що і надалі ігноруватимуть уроки Бреста, надалі вживатимуть і пропагуватимуть руйнівний, деструктивний міф під назвою «Берестейська мирова угода 1918 р.».

Гадаємо, саме Брест став місцем, де заздалегідь сформульовані зовнішньополітичні парадигми учасників переговорів 1918 р. були досить упевнено, професійно імплементовані в конкретні зовнішньополітичні угоди. Німецька та австро-угорська дипломатія як по нотах розіграли свою партію. Українській стороні була відведена в ній роль болвана у класичному преферансі – цю роль її представники виконали з ентузіазмом. Ентузіазм сягнув таких вершин, що і сьогодні, за 90 років після тої всесвітньо-історичного значення ганьби, її вперто намагаються представити чи не як найвеличніше досягнення «молодої української дипломатії».

В оцінці подій, що відбувалися в грудні 1917 р. – січні 1918 р. в Бресті, єдності поміж спеціалістами немає. Деякі з них справедливо вказують: єдиною стороною, яка була життєво зацікавлена в такій угоді, причому зацікавлена в її підписанні будь-якою ціною, були Центральні держави (або країни Почвірного союзу – в різних виданнях подибуємо обидві назви, тому й послуговуємо обома), тобто найперше Німеччина та Австро-Угорщина. Їхня політична думка сформулювала цілком визначені підходи до так званого «українського питання» задовго до початку Першої світової: «політична думка мислителів з Німеччини та союзних з нею держав», яка надавала так званим «українським змаганням до незалежності… особливої уваги, а доля українського народу трактувалася як найбільша національно-визвольна справа Європи». При цьому «більшість німецьких та австро-угорських дослідників розцінювали відновлення державної незалежності України як таке, що тактично спричинилося б до поразки їхнього ворога – Російської імперії, а відтак стратегічно забезпечило б надійний захист економічного коридору Берлін – Багдад». Сьогодні доказову базу цієї тези намагаються підперти твердженнями на кшталт «з погляду європейської політичної думки не підлягало сумнівові, що Україна здатна створити цілісну і самодостатню в економічному плані державу», однак реально гарантувати її могли тільки Центральні держави.

У цитованому вище спеціальному дослідженні можна також ознайомитися з тезами на кшталт «політична думка мислителів Антанти на загал була суціль заангажованою», «тут сфера практичної політики не була прихильною до українців», «політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу».[291]

Останнє, однак, цілком зрозуміле: уряд будь-якої країни повинен дбати про інтереси свого народу, своєї держави, а не перейматися інтересами ілюзорних народів та їхніх «держав», якими 1917 р. були «український» народ та Українська Народна Республіка.

Головна апріорна теза сучасного українознавства, запозичена, до речі, в представників діаспорної націонал-соціалістичної думки, проста, ясна та, на перший погляд, беззаперечна: підписання Брестського миру з боку УНР було вимушеним кроком. Усі – підкреслимо – усі відомі на сьогодні емпіричні факти або підганяються під цю концепцію, або взагалі ігноруються.

Згідно з одним з останніх у часі досліджень, такий крок панів із-поміж керівництва УЦР буквально примусив зробити не хтось, а уряд Північно-Східного Союзу, який відмовився підтримати київську ідею утворити уряд з більшовиками, після чого «участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на грунт самостійності України»[292]. До такого твердження притасовуються умоглядні тези, формулювати які у вільний від основної роботи час може будь-хто, наприклад:

– «підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені»;

– «незважаючи на пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Криму сферу національних інтересів УНР, українська делегація не усвідомлювала, що Крим має для неї важливе стратегічне значення як геополітичного, так і військового характеру і, посилаючись на право кримсько-татарського народу на самовизначення, деякий час відмовлялася це зробити»;

– «не зафіксувавши статус Криму на переговорах у Бересті-Литовському, уряд УНР згодом виявив намір включити цю територію до складу республіки de facto, чим спровокував конфлікт з німецьким військовим командуванням. Так само незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслення наше. – Д. Я.) у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель»;

– «непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами»;

– «перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами»;

– «негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. – Д. Я.);

– «дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру».[293]

Дякувати Богу та сумлінному служінню політично незаангажованих колег, маємо доступ практично до всіх принципово важливих документів та досліджень, які дозволяють намалювати неупереджену, об’єктивну, буквально «тривимірну» картину події, яка позначилася на перебігу подій Першої світової війни в її завершальній фазі, так само як і на долі політичного проекту «самостійна націонал-соціалістична Україна».

Почнімо з ознайомлення та аналізу документів, вміщених у широко та неодноразово цитованій у цій книзі академічній двотомовій збірці матеріалів Української Центральної Ради. Зробити це важливо ще й тому, що у автора цієї розвідки під час її написання склалося стійке і, сподіваємося, помилкове враження, що дослідники доби УНР ці документи просто не читають.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.