Констатація

Констатація

На нашу думку, цитовані вислови М. Ковалевського ясно свідчать тільки про те, що принаймні деяка частина радівських діячів уже з літа 1917 р. бачила себе на полі самостійної соціалістичної України, а не України як автономної частини демократичної та правової Російської республіки. Про це свідчать тіж таки заклики до «українізації» армії, і її гарнізонів, і мирових судів, і земств, і міст, і до заведення при університетах кафедр цивільного українського (!) права, і до запровадження нових українських податків, і до «повернення українських архівів, що знаходяться в Великоросії», і до розділу губерній на виборчі округи, і до розробки окремого від російського виборчого законодавства. Ба більше – на пленумі, мабуть, уперше пролунала вимога участі «українського народу» в майбутній мировій конференції![105] Це було не що інше, як претензія націонал-соціалістичної УЦР на те, щоби бути визнаною суб’єктом міжнародного права! Нарешті, саме на цій сесії Центральна Рада позиціонувала себе виключно як «орган української революційної демократії» і ухвалила «зараз же починати процес перетворення національної Української ради в Тимчасовий крайовий парламент» на основі «пропорційного національного представництва»[106]. Головним завданням такого «парламенту», як визначалося, було ухвалити «вироблений спеціальною комісією проект автономного статуту України перед винесенням його на Всеросійські Установчі збори», у зв’язку з чим мала «бути достигнута остаточна згода між всіма народами України щодо спільної політики і тактики на Всеросійських Установчих зборах»[107]. Немає потреби спеціально говорити про те, що останнє завдання було нездійсненним навіть теоретично і навіть у межах самої україномовної громади, давно і назавжди розділеної за економічною, соціальною, культурною, політичною, конфесійною та іншими ознаками.